Версола. Книга 1. Колоніст: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мням-ням, непогано — смак інопланетного ананаса нагадав солодку манну кашу, хоча по консистенції продукт виглядав, як сира картопля.

Наївшись ще парочкою таких делікатесів, знову заліз на найближче дерево і знову заснув, стомлений тривалим денним переходом по густій траві і лазінням по деревах. Прокинувся посеред безмісячної ночі від відчуття небезпеки: внизу оглушливо вищали його свинки, доносилося якесь люте шипіння і звуки, неначе там щось тягали туди-сюди по траві — аналогія була майже повною. Метушня і звуки боротьби не затихали ще півгодини, а потім все заспокоїлося і відчуття близької небезпеки схлинуло — ще довго не міг заснути, згадуючи той шелест, що так лякав, і то незрозуміле шипіння. Уранці оглянув околиці гаю — свинок не знайшов, тільки їх фрагменти, в місці їх лежання було багато крові на землі і траві, сама трава за ніч випрямилася, хоч в деяких місцях залишалася прим'ятою.

Віктор трохи засмутився — він хотів одну з них прибити, оскільки запасів їжі більше не було…. але не повезло, тому довелося знову влаштовувати собі вегетаріанський сніданок з фруктів і «манної каші». Запивав лимонним соком жовтої груші — давився і кривився, але організм вимагав рідини — довелося терпіти. Пюре не став навіть пробувати і викинув, а жовта рідота нагадала про саморобний гіпс на нозі — вирішив відразу ж прояснити з ним ситуацію, оскільки під ним починалася чухатися шкіра — вірна ознака того, що гоїться. Гіпс начебто тримався ще міцно, але хлопцю ця наліпка на гомілці починала заважати, тому сів і спробував знову потягнути за край — цього разу болю не було, хоч і ця спроба нічого не дала.

— Може його потрібно трохи покришити, або постукати спочатку злегка — з сумнівом мацав руками тверду жовту масу — по краях вона трохи кришилася, тому витягнув свій топірець і став обережно простукувати обухом. Після пари хвилин таких маніпуляцій по матеріалу пішла мережа тріщинок, турист відклав топірець і почав руками кришити масу.

— Ого, нічого собі! — оглядав колишню рвану рану наш герой, коли відчухрав все від своєї ноги — три глибокі порізи, які ще добу тому виглядали страшнувато, сьогодні радували хлопця акуратними рожевими швами, покриті якоюсь плівкою — неначе рубці обробили тонким шаром лаку.

Поводив по них пальцями — тактильність була в нормі, нога відчувала дотик, значить, зрослося нормально, і у тому числі, первинні нервові закінчення.

— Потрібно тупати далі, нічого тут не висиджу,… ось тільки трохи «манної каші» наберу в дорогу.

Тут багато узяти не вийшло, оскільки в рюкзаку ще було досить жовтих груш, але дві штуки все ж зміг заштовхати — два плоди він випив, так що трохи місця звільнилося. На наступній зупинці чоловік вирішив трохи оглядітися, щоб точніше визначитися з напрямом — можливо, він пропустив десь щось корисне для себе — ту ж воду, наприклад, адже рухався приблизно в один бік, вибираючи наступний гай так, щоб виходила більш-менш пряма лінія з попередніми точками маршруту. Відмітив про себе, що бачить тепер далеко і чітко — тут же подумав про дивності цієї планети, яка повернула йому життя і здоров'я. Огляд проводив з одного з місцевих дерев, природно, які по виду листя були схожі на гіпертрофовані ялини — тонкі, близько восьми, десяти сантиметрів в довжину і два сантиметри завширшки, ці своєрідні голки при подихах вітру смішно крутилися навколо своїх живців. Згадав, що на Землі теж були такі дерева, але точної назви не міг згадати, як не старався.

Забрався дуже високо — повністю функціональна нога надавала упевненості, та і усе тіло дихало здоров'ям і енергією — місцева природа буквально міняла його на очах — чоловік почував себе просто відмінно. Думка забратися вище виявилася правильною і своєчасною: по-перше, визначив новий напрям руху, оскільки помітив щось, схоже на невелике озеро в стороні від звичного маршруту, а крім того, там, у води крутилася велика кількість тварин — водопій. Останній пункт трохи стримував нашого героя спочатку, але бажання помитися і хоч якось попрати одяг, брало гору над обережністю — відвідати місцевий варіант оазису він збирався найближчим часом. Друге спостереження його трохи спантеличувало — на межі зору зміг розрізнити хмари пилу, який піднімався невисоко над горизонтом — тут навіть показалося, що ця дивність повільно наближається в його сторону, а напрям її руху проходить через виявлений оазис.

Вирішив трохи подрімати — сонце було в зеніті, але місцевий різновид ялинки був украй незручний в цьому плані, оскільки усі гілки росли з нахилом вниз і не розташовували до комфортного на них розміщення. Довелося перебратися на сусідню, комфортнішу в цьому плані рослину — тут і задрімав на пару годин. Прокинувся від неясного гулу — джерело шуму визначалося в тій стороні, де був оазис, а крім того було ще відчуття дрібного тремтіння, неначе дерево дрібно тряслося з незрозумілої причини. Коли забрався вище, все знайшло своє пояснення: до озера наближалося на великій швидкості величезне стадо тварин — деталей доки не можна було розгледіти, оскільки туші, що жваво мчали, піднімали над собою клуби пилу, і усе це відбувалося за відсутності яких-небудь тваринних звуків з їх боку. Частково зміг розгледіти саме озеро і прилеглу до нього місцевість — огляд з цього дерева був гірший — тут трохи здивувався повній відсутності біля оазису тварин. Швидше за все, з копитними, що наближаються, місцеві тварини вже мали справу і порахували правильніше для себе ретируватися із зони можливого зіткнення.

Орієнтовно через півгодини авангард загону досяг оазису і на ходу влетів в озерце — тварини жваво опустили голови у воду і стали пити — до хлопця доносилися рев, мукання і гучне пирхання. Чисельність постійно збільшувалася і хлопець зміг розгледіти більш-менш те, що так злякало і розполохало місцевих жителів савани. Це було теж якимсь різновидом бізона або буйвола — шерсть ніде не висіла, боки і спини лисніли від поту на сонці, голова, на погляд хлопця, була трохи збільшеною в порівнянні з баченими їм раніше близькими родичами. У верхній частині черепа стирчали два роги, і вони були красиві: трохи загнуті на початку, біля основи, до свого гострого кінця випрямлялися і вселяли повагу своєю довжиною. На дилетантську оцінку хлопця, ці гострі списи доходили до шістдесяти-сімдесяти сантиметрів, і що характерно, були такі ж темні, як і їх володарі. Правда час від часу в стаді спостерігалися аномально білі туші з такими ж білими рогами — але дуже рідко, так що слово «альбінос» саме вискочило з пам'яті і приклеїлося до цих нестандартних екземплярів.

Точне число тварин він злічити не міг, але те, що їх були не менше двох сотень, він був абсолютно упевнений — так нашвидку він оцінив чисельність стада, коли улігся пил і тварини стали пити воду з озера. До речі, щодо озера: у хлопця виникли нехороші передчуття по запасах води в ньому: бізонів було надто багато, на його думку для такої невеликої водойми, як би його не залишили без цінної рідини. Оскільки уся живність в окрузі розбіглася, то пополювати на смачних (по його припущенню) свинок не виходило, і сьогодні увечері знову доведеться давитися «манною кашею», запиваючи кислим соком, який йому вже став набридати, але оскільки спрагу сік тамував добре, то хлопець особливо не скаржився. Бізони простирчали біля озера цілу добу — навіть здалека наш герой зміг розглянути, що саме озеро різко обміліло, а навколо нього на декілька десятків метрів пропала уся трава, а уся земля почорніла, збита копитами тварин і присмачена доброю порцією гною.

Також він зрозумів, що ці копитні могли чинити опір ментальній дії хижаків, яких абсолютно не боялися, чому послужив один випадок, підглянутий туристом. Спостерігав за парочкою очевидно голодних організмів сімейства котячих, але не таких, як він зустрів в перший день свого перебування тут — парний метод полювання його вже не дивував. Так от ці двоє кошаків теж зробили спробу відірвати від стада одну тварину, на пробу, так би мовити. Тільки ось бізони зреагували зовсім несподівано, як зміг спостерігати чоловік: замість одного, присутність мисливців відчула майже пів стада. Далі Віктор спостерігав епічне видовище гонитви, в якій агресори ледве винесли ноги — масивні і незграбні на вигляд травоїдні, на місцевості розвивали досить високу швидкість. Подивившись на такі кадри, хлопцю різко розхотілося перебиратися ближче до озера, оскільки свої здібності бігуна він оцінював нижче середніх, і явно гірше за котячих.

— Мдя, сумне видовище — констатував побачене, коли наступного дня, після відходу стада перемістився до оазису — це вже оазисом не назвеш, це тепер якась помийна яма!

А вид дійсно доганяв тугу: каламутне озерце, вода в якому тепер більше нагадувала суміш глини і сечі — запах від озера йшов відповідний. Тварини справляли нужду прямо біля оазису, і їх відходи життєдіяльності стікали прямо в нього — бажання помитися або попрати пітний одяг пропало відразу ж, як він підійшов впритул. Про перекопану копитами землю в радіусі ста метрів можна було і не говорити — суцільний бруд і лайно. Трохи підняло настрій, який сильно впав, нове дерево, плоди якого за формою і запахом нагадували знайомі апельсини — тут проводив випробування сам на собі, оскільки цікавих і всеїдних свинок поблизу не було — усіх навкруги розполохало це стадо. Спочатку трохи крапнув на свою багатостраждальну ногу — нічого…. потім довго готувався морально, щоб спробувати крапельку на язик — хіба мало, може це місцевий вид отруйного анчара.

Крапелька не отруїла, не обпалила, а приємно порадувала — сік був майже позбавлений смаку, з легким ароматом м'яти — грубо кажучи, він знайшов тонізуючу природну воду, як охрестив для себе її смак турист. З одного фрукта, розміром з хороший, вгодований апельсин висмоктував увесь вміст за сорок-сорок п'ять секунд, м'якуш був пружним і чинив опір зубам людини. Спроба націдити соку в пляшку провалилася: виявилось, що єдина місткість усередині зацвіла і завонялась, оскільки помити її після зберігання червоного соку було нічим. З жалем і деякою злістю викинув даремний тепер шматок пластика, зрозумівши, що тепер він повністю залежить від дарів місцевої природи, перетворюючись поступово на первісну людину, що займається збиранням. Набравши знову трохи фруктів в рюкзак, пішов в новому напрямі — трохи ліворуч від того вектору, з боку якого прийшло це стадо бізонів — подумав, що якщо там і були такі ж оазиси, то ця орава копитних там все загидила і потоптала: прямо такий місцевий вид сарани, тільки не літає.

Наступна доба пройшла для блукача зі змінним успіхом: спочатку йому повезло на одній із стоянок в черговому гаї з десятка різнотипних дерев, де він набрів на групу волохатих свиней. Оскільки м'яса давно вже не їв, то відразу пішов на полювання: для полювання використав один із зелених кислотних «снарядів» — хрюшки його абсолютно не боялися, тому підійшов впритул і засадив з розмаху «гранату» одній з них в голову. Виски, хрюкання, тупіт родичів свині-невдахи, що зірвалися у втечу — все сплелося в один хор різких звуків, коли груша лопнула на морді волохатої тварини. Свинку, що осліпнула від опіку, добив топірцем — потім витратив ще годину на вирізування їстівних на зовнішній вигляд органів і обробленню тушки. За земними мірками, це був швидше підсвинок кілограм на тридцять живої ваги. Потім пішов конвеєр по заготівлі: спочатку зажарив на прутиках печінку, серце і нирки, хоча останні потім викинув — смерділи сечею так, що нудно було. Оскільки свиня була маленькою, то усю дрібницю швидко приготував і також швидко з'їв, заївши (чи запивши) місцевим апельсином із смаком тоніку — жовті груші, що залишилися, доки тримав в рюкзаку, оскільки кислий сік вже порядком набив оскому в усіх сенсах.

Чоловік взявся за приготування відрізаних від тушки м'яких шматків м'яса — вибирав тільки найсоковитіші і жирніші, адже усю тушку заготовлювати йому не було сенсу — пару кілограм на два дні досить, а потім все зіпсується на жарі. А наприкінці дня, коли він вже збирався влаштовувати собі нічне ложе в переплетеннях одного з дерев, у нього зламався топірець — прямо там, де був насаджений колун. Вирішив собі на вечір приготувати десерт після м'яса — розкрити один з «ананасів» — захотілося на ніч солодкого. Віктор нерозуміюче дивився на те, що залишилося від його єдиного корисного предмета — пилку і ніж він до них особливо не зараховував, а ось топірець… Дрова дрібні порубати, м'ясо розрубати, ех…. чортова манна каша — від усвідомлення втрати корисного предмета хлопцю стало дуже сумно і самотньо на душі — довго не міг заснути від прикрості, навіть повний шлунок не навівав сон. Дивлячись в просвіт листя на нічне небо, подумав, що навіть став почувати себе більш диким, ніж з ранку, коли топірець був ще цілий. Прив'язався душею до предметів з рідної цивілізації, а як тепер собі їжу добувати — на одних фруктах і соках здоровий молодий чоловік довго не протягне.

Хоча згадав, що є такі люди, як вегетаріанці: ті м'ясо взагалі по життю не вживають, і нічого — цілком ним задоволені. Але доля у новому світі була прихильною по відношенню до попаданця: щось брала, а щось давала, і це щось він розгледів на наступний ранок, коли в похмурих почуттях видерся на верхівку дерева для огляду місцевості навкруги. Щось, що ніяк не могло бути творінням природи, стояло приблизно в кілометрі або трохи далі від його теперішнього положення — хлопець вже не дивувався зі свого хорошого зору. Просто щось, схоже на коробку брудно-жовтого кольору стирчало посеред зеленої трави. Снідати вирішив по дорозі, щоб не втрачати часу — однозначно це сліди місцевої цивілізації, і може там знайдуться розумні гуманоїди — так думав наш герой, коли збирав свої нехитрі пожитки, а потім жваво тупав до виявленого об'єкту.

— Гм, я буду не я, якщо це не місцевий вид транспорту, якийсь всюдихід або фургон, чи що? — міркував мандрівник, оглядаючи знахідку — тільки смердить тут жахливо, а що тут може смердіти…?

Знайдена техніка дійсно була по конструкції наближена до земних зразків бронетранспортерів, всюдиходів і інших видів земного транспорту для бездоріжжя. Конкретно цей екземпляр був схожий на гусеницю на колесах, оскільки приблизно в ^2/3 довжини мав ділянку, що по виду нагадує складені кільця — як на довгих трамваях, де обидві частини з'єднувалися між собою за допомогою ось такої ось «гармошки». Передню, головну частину візуально оцінив в метрів шість, а задня метра на три продовжувала корпус агрегату після стикувального вузла. Зовні механізм справляв враження цілком робочого пристрою: ніяких пробоїн, вм'ятин або рваних дір не спостерігалося, як і ознак іржі. Подекуди були помітні довгі подряпини, неначе хтось, або щось пробувало метал на міцність. Кабіна, як і в земних машинах, виявилася в передній частині корпусу — темний ковпак з непроникного матеріалу, на вигляд або стекло або пластик — зрозуміти зовні не міг, оскільки висота механізму була, як у самоскидів, тобто низ цього темного покриття починався на висоті не менше двох метрів — вище за його голову.

Помацати зміг — рука вільно діставала на таку висоту — матеріал був прохолодним, попри те, що сонце в даний момент світило прямо в лоб кабіни, а тактильні відчуття схилялися швидше до пластика, ніж до скла. Виразно розрізнялися секції лобового «скла»: темне покриття кабіни складалося з чотирьох сегментів: два бічних і два центральних, а загальну ширину транспортного засобу Віктор оцінював в три метри — все на око, звичайно ж. Ніяких сходів, підніжок, сходинок і поручнів не виявив — очевидно, конструкція не передбачала завантаження всередину через кабіну. Трохи походив навколо носової частини всюдихода — подекуди виднілися дрібні подряпини, аналогічно тим, що виявив на корпусі — очевидно матеріал місцевого «скла» мав високі характеристики міцності. Хоча на дилетантську думку хлопця, слід було б захистити кабіну чимось на зразок грат, як це роблять в Африці, наприклад, закриваючи вікна на джипах навареними захисними пристосуваннями від левів і інших небезпечних тварин.

Особливу увагу приділив колесам: конструкція трималася на шести осях — передня, довша частина покоїлася на чотирьох парах коліс, розташованих умовно попереду і ззаду по дві, а задня, коротша, відповідно на двох парах. Діаметр вселяв повагу: близько метра, швидше за все, матеріал зовсім був не схожий на звичну гуму — все-таки у Віктора була машина і відрізнити шину від камери він міг. Несучий диск на дотик здавався хлопцю ближче до металу, ніж до чогось ще і був забарвлений в тон усьому корпусу — жовті з коричневим розлучення. Хоча контактна поверхня колеса також на дотик була схожа на звичну автомобільну гуму — дивний матеріал не піддавався на зусилля пальців рук туриста, а малюнок протектора нагадував пральну дошку з нахилом всередину корпусу машини. Заглянув під низ агрегату — на його любительський погляд кліренс у цього монстра був не менше сорока сантиметрів: трохи здивувався такому рішенню, адже за той час, що він бродив по савані, йому жодного разу не попадалися яри, струмки або річки, і для чого тут потрібний такий підйом, він не представляв.

— Можливо малюнок рельєфу не скрізь такий, і я багато чого не знаю, хоча і у земних джипів кліренси стартують з двадцяти сантиметрів і вище…. але що ж тут так смердить, що мій шлунок проситься назад?

Продовжуючи огляд, помітив не даху конструкції зброю — ні з чим іншим цей пристрій у нього не асоціювався: довгий ствол, станина, декілька гофрованих кабелів (чи шлангів), що йдуть від пристрою кудись всередину корпусу — знизу не міг розгледіти точніше.

— Потрібно шукати вхід, судячи з хорошого стану, там усередині може…. ні — повинно знайтися щось цінне для самотнього подорожнього в савані — класичний рояль в кущах, хе-хе — вирішив наш герой і став шукати вхід в агрегат, або двері, як в земних машинах.

Можливих входів, як він це собі уявляв, знайшов два: один в головній частині, інший в короткій, задній, причому саме із задньої частини йшов цей осоружний, огидний запах гниття. Саме задні двері були прочиненими, злегка реагуючи на пориви жаркого вітру. При уважнішому її огляді дійшов висновку, що дверей було дві, вірніше, це був вхід, що прикривається двостулковими стулками. Поки вирішив не влізати, оскільки сморід зсередини спазмами стискав горло і вміст невеликого сніданку намагався повернутися назовні, адже були ще і інші стулки на довгій частині механізму, які слід було спробувати відкрити. Спроба не вдалася: широка, більше метра дверка, хоч і мала ручку, але зрушуватися або якось інакше реагувати на потуги людини не збиралася — неначе її зсередини намертво заварили.

— Що ж, доведеться пробувати через зад, хе-хе — як не хочеться, але іншого виходу не бачу.

— Буе-е — перше, що зробив організм людини, після того, як він смикнув стулку назовні, це все-таки повернув назовні свій сніданок — звідти ударив такий «аромат», що чоловік ледве встиг відскочити убік від хвилі гниючого смороду, щоб відразу за цим зігнутися в нападі блювоти.

— Твою матір, мій сніданок, продуктів і так мало, твою матір! — вилаявся він через пару хвилин, коли відсапався — навіть розглянути нічого не встиг, так сильно шибнуло…. ох ти ж… Думаю, що там напівгнилі трупи місцевих розумних, хоча є вірогідність, що туди заповзло якась тварина, застрягло і здохла там. Але тоді все одно спливає питання про хазяїв цього агрегату, як не крути: де вони — усередині і зараз смердять, або десь зовні і давно вже не смердять?