Версола. Книга 1. Колоніст: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У твоїй стадії, це від трьох до шести місяців, якщо не лягти на сеанс хіміотерапії.

— Не зрозумів, док — від трьох до шести місяців, це що? — перепитав Вітя, відчуваючи, як йому бракує повітря для вдиху.

— Вибач за прямоту, хлопець — не більше півроку життя, при цьому болі посилюватимуться і частішатимуть — доктор дивився співчутливо. Погоджуйся на хімію, тут все індивідуально.

— Випишіть мені нормальні пігулки,… із запасом — відреагував на пропозицію ескулапа наш герой — а я подумаю.

Нові пігулки виявилися трохи краще класом, ще б — удвічі дорожче за попередні аналоги. Потім хлопець абияк дістався до своєї квартири, де повалився на ліжко, не реагуючи на постійні дзвінки телефону — робота і усе інше його тепер абсолютно не цікавила. Ситуацію посилила подружка — стала насідати на нього з різними незрозумілими питаннями і пропозиціями по квартирі і машині. Спочатку Віктор не вникав в суть її питань — мозок знаходився в якомусь загальмованому стані, переварюючи досі цифру від трьох до шести місяців. Потім прислухався і трохи ошаленів від Ніни — дівчина запитувала, коли і кому він збирається віддати свою машину і переписати квартиру через півроку. У голові щось клацнуло, і хлопець здивовано продовжував вислуховувати свою подругу: та сильно переживала, що вони досі не розписані офіційно, і тому вона не зможе переоформити і те і інше на себе, як його наречена,… теоретично.

— Я не зрозумів, Ніна, ти що, мене вже поховала і все розподілила? — обірвав він обридлі вже виливи почуттів останньої — це ти мене вирішила так оригінально підтримати, так… сука!

Раптова зміна інтонації сильно не сподобалася дівчині, і вона спробувала змінити тему, але Віктор зреагував швидше.

— А ну, пішла звідси, наречена недороблена — пригрів на грудях зміюку!

Потім був великий скандал, образи, лайка і такі ж швидкі збори дружини, що не відбулася — незабаром квартира на останньому поверсі панельки занурилася в тишу,… відносну, звичайно ж — той, хто жив в такому будинку, знає, що такого слова стосовно панельних будинків не існує. Віктор занурився в невеселі роздуми: батьки померли, рідних братів і сестер немає…. є, правда, двоюрідний брат Коля, але з ним він спілкувався украй рідко. А тим паче, у того була сім'я і дитина, а сам Коля був на шість років старше за Віктора. Роздумуючи, таким чином, він дійшов висновку, що Ніна давно все прорахувала наперед для себе, і просто сьогоднішній поворот сюжету був для неї несподіваний і неприємний своїм результатом. Думаючи про всяке — різне, непомітно заснув: снилася якась гидота, яка увесь час намагалася укусити або зжерти хлопця. Розбудив його телефон, який він забув поставити на віброрежим з вечора: дзвонив шеф, трубку брати не став, оскільки щось обговорювати, або просто говорити абсолютно не хотілося, тільки згадав вчорашні розмови з лікарями.

Йти на хіміотерапію або ні, він досі не вирішив для себе — щось усередині нього було проти цих процедур — він десь чув, що такі маніпуляції мало допомагають таким, як він. І в основному, на таких хворих випробовуються нові препарати і методики лікування. Зібрався і з'їздив на роботу: розмова з шефом була короткою, оскільки сенсу в подальших поїздках сюди і самій роботі він не бачив — останні місяці вирішив пожити на накоплені раніше заощадження. Шеф здивував, коли видав без питань усі гроші за останній місяць і додав ще хороший шматок готівці.

— Вибач, Вітя, ніж смог — тим і допоміг, на жаль, я не чарівник, а гроші тобі згодяться, я адже тебе довго знаю, так що бери і… - тут шеф затнувся, не знаходячи слів.

Віктор з розумінням кивнув і вийшов, оскільки більше тут знаходитися не міг: нікому нічого не винен,… і нікому тепер не потрібний. Як і планував раніше, з'їздив в Туреччину, але сам — відпочив востаннє, як говорив сам собі, приймаючи чергову пігулку від болю, яких захопив з собою наостанок із запасом. Тих грошей, що йому вручив його колишній шеф, виявилося в два рази більше, ніж вимагалося на цей тур, так що відірвався знатно. Повернувшись з поїздки був неприємно здивований змінами обстановки в квартирі: пропав новенький сорокадюймовий телевізор, мікрохвильова піч, комп'ютер і дещо ще з дрібного, але цінного. Роздумував недовго: ключі від квартири були у нього і його колишньої «нареченої», тому винуватця вичислив відразу.

— Ось стерво, такого я не чекав…. так — доведеться замки поміняти, а то ще і холодильник упре.

При зрілому міркуванні вирішив не робити ніяких дій, оскільки дивитися телевізор не горів бажанням, різна побутова дрібниця на зразок тостера і блендера йому теж не особливо потрібна, якщо розібратися. Трохи шкода було мікрохвильову піч — нею він користувався часто і комп'ютер, але, як мовиться — що є, то є.

— Але яка заповзятлива молодичка виявилася — сумно усміхнувся своїм думкам — знайшла десь вантажників, транспорт найняла…. мда.

Наступний день присвятив зміні замків — залишитися ще без чогось важливого йому не хотілося, та і лохом виглядати в очах бувшої теж бажання не було. Наступний місяць трохи поїздив по країні, в якій прожив тридцять років — знайшов для себе багато цікавих місць, про які навіть не підозрював — неначе відкрив для себе свою країну наново. Напади посилювалися і частішали, а Віктор вирішував для себе важку задачу: з одного боку, він не бажав бути піддослідним кроликом за свої ж гроші — хіміотерапія нагадувала йому пилосос, у якого була відсутня кнопка виключення, і який відключався сам у момент смерті цього самого кролика. З іншого боку, йому, тридцятирічному молодому чоловікові до сліз хотілося жити.

У один з днів, піддавшись раптовому пориву, зв'язався зі своїм двоюрідним братом і запропонував переоформити на нього квартиру. Коля виявився сильно здивований, як власне і його дружина — вони винаймали квартиру в іншому кінці міста в одному з багатьох спальних районів. Правда, взнавши причину такої небаченої щедрості далекого родича, хотіли спочатку відмовитися, відпихаючись якимись абсолютно надуманими і безглуздими фразами.

— Послухай, Коля — у мене немає нікого більше у цьому світі, а я скоро його покину — тут без варіантів, тим більше що у тебе дитина. Чим залишати державі, краще вам буде користь — я вже все вирішив, не сперечайся. Тільки тут бракує деякої техніки — моя колишня подруга вивезла дещо, поки я загорав на пляжах сонячної Туреччини — тут нічим допомогти не можу, доведеться вам самим це питання вирішувати якось. У мене немає бажання шукати її і ці речі — нехай залишить собі, як пам'ять про мене,… чи вдавиться ними, а-ха-ха.

Незабаром в квартирі стало багатолюдно і весело — деякий час це відволікало Віктора від важких думок, але від нападів болю, на жаль не рятувало. Коли з відведених шести місяців пройшло три, хлопець помітив, що компанія родичів стала його обтяжувати — нічого поганого він не думав, просто вид здорових, веселих і життєрадісних людей заганяв його в таку тугу, що хотілося в ці миті померти, настільки сильно йому хотілося знову відчути себе таким же здоровим і веселим. Після одного такого вечора, закрившись у своїй кімнаті, оскільки уся квартира вже була зайнята його родичами, Віктор зрозумів, що йому неприємно залишатися серед людей, чути їх голоси і сміх і так далі — виникла думка кудись поїхати і там усамітнитися, чекаючи кінця. Тут йому згодився його ноутбук, який він колись купив з чергової премії — незабутня Ніна не вкрала корисний девайс, оскільки він в цей час відпочивав разом з його хазяїном на півдні.

Став шукати для себе таке місце, керуючись двома критеріями: не занадто далеко і чимдалі від міста, в якому він зараз жив. Ідеальніше всього підійшло б якесь глухе село, якщо таке ще можна знайти у наш час відносно недалеко від мегаполісу. На очі попалася стаття на одному з інформаційних порталів, де невідомий йому журналіст описував свою поїздку по сучасних селах країни, розташованих в декількох сусідніх регіонах країни, в число яких входив і його власний. Журналіст описував побут і рівень життя місцевого населення, відмітивши побіжно, що особливо йому сподобалася місцева природа. Вирішивши, що вказане село майже ідеально підходить під його вимоги, вирішив більше нічого не ускладнювати і завтра висуватися туди на своїй «Октавії», по дорозі закупивши деякі речі і продукти на пару тижнів. Чомусь в голові оформилася думка, що на більший час сподіватися не варто. Уранці зібрався і вийшов в коридор… де його очікував брат Коля — вид у того був якийсь винуватий і розгублений — створювалося враження, що того щось турбує.

— Тримай, Вітя, згодиться — Микола простягав йому щось тверде, загорнуте в шматок щільної тканини — не запитуй де узяв, все одно не скажу!

Заінтригований такою поведінкою брата, хлопець узяв згорток і став його розгортати — усередині виявився пістолет із запасною обоймою. Деякий час він намагався зрозуміти сенс цього «подарунка», а потім до нього дійшло, і він посміхнувся.

— Спасибі, Коля, ти навіть не уявляєш, як мені цього бракувало — це саме те, що треба, тепер можна не боятися смерті — я сам собі визначу її момент. Спасибі ще раз, брат.

Перед відходом з квартири сховав другу пару ключів від машини у своїй кімнаті — «Шкоду» він теж вирішив віддати братові, оформивши по дорозі в село генеральне доручення — з села, в яке він планував поїхати, від'їжджати вже не доведеться. Як і планував, заїхав у великий гіпермаркет, купив там садову пилу, сокиру, ще деякі дрібниці для села. Потім заїхав вже до продуктового супермаркету і там затарив багажник продуктами: брав в основному, консерви, крупи і макарони, трохи алкоголю — овочі напевно є в селі, немає сенсу тягнути з собою усе це з міста. До села, яке сам собі призначив, як кінцеву точку свого короткого життя, доїхав за три години, де півтори години повільно плентався на другій передачі по ґрунтовій дорозі — тут вплив цивілізації відчувався слабо.

Проблем з орендою житла не було — люди вимирали, а молодь виїжджала в місто з напівмертвого села — все, як скрізь кругом. Будиночок виявився так собі, але на такі дрібниці Віктор вже не звертав уваги — його більше турбували посилюючі напади болів, які ставали частішими, і з якими його запас пігулок справлявся все гірше. Пару наступних днів безцільно крутився навколо села, часто поглиблюючись в ліс, готував собі консерви на вогнищі, запиваючи простою водою з колодязя у дворі будинку. Увечері перед сном (хоча сном це можна було назвати з натяжкою, враховуючи часті напади) трохи пив горілку з привезених запасів — зовсім трохи, тільки щоб злегка підняти настрій — допомагало погано. Одного разу, все так само безцільно шатаючись по навколишніх лісах, забрів на місце, яке сильно відрізнялося від навколишнього лісу: посеред невеликої поляни стояли, а вірніше, намагалися стояти залишки якоїсь споруди — чим це було насправді на початку свого існування, зрозуміти було складно. Та і сама поляна виглядала якось по чужому посеред звичайного лісу.

— Якась вежа, швидше за все — роздумував хлопець, роздивляючись розвалини — є частина стіни, колись колишньої круглої форми, є декілька східців, балки. висота не більше десяти метрів, навіть нижче, вгорі щось подібне до майданчика. Може, якась древня сторожова вишка, форпост, не знаю — тільки ось звідки тут вона посеред лісу? Дивно…. гаразд, пора назад, скоро вечір — не вистачало ще заблукати по дурості і недосвідченості.

Вечір у будинку виявився хворобливим — цього разу він навіть втратив свідомість від нападу болю, який скрутив усі його нутрощі у вузол. Опритомнів за годину — так по крайній мірі йому здавалося — дивитися на годинник давно перестав, хоча годинник-то був лише в смартфоні. Уранці прийшов до думки, що залишилося недовго, а оскільки у нього тепер був пістолет, то чекати чергового нападу не став: сьогодні він піде до тієї зруйнованої вежі в лісі і там закінчить свій шлях, коли забереться на верхній майданчик. Зібрав рюкзак, узяв пару консервів, що залишалися із закуплених запасів, сокиру з пилою — збираючи усе це в рюкзак, відсторонено думав, а для чого власне він усе це тягне з собою — так і не зміг самому собі відповісти або пояснити цей алогізм. Тут мабуть спрацював стереотип — в похід в ліс потрібно йти підготовленим, тому все також на автоматі доробив почате. А може, це якось було пов'язано з його нападами, і біль повільно вбивав в ньому розум — нелогічність своєї поведінки розумів, але йти в ліс без нічого було якось безглузде, на його думку. Так або інакше, але вирішив більше не повертатися до людей, передчуваючи швидкий кінець. Останнім розгорнув згорток з пістолетом і засунув зброю в кишеню безрукавки, додав туди другу обойму і закрив клапан на кишені. Потім дістав телефон і набрав Колю.

— Коля, слухай мене — заїдеш в це село, запитаєш у місцевих будинок, який я зняв — там у дворі стоїть моя «Октавія». На задньому сидінні під пледом знайдеш документи і доручення на неї — кредит по ній виплачений, не переживай за це. Ключі там же, але машину я закрию про всяк випадок — отримаєш від мене смс-ку з назвою села, це недалеко — три години по трасі і ґрунтовці. У моїй кімнаті в шафі знайдеш червону коробочку, обшиту оксамитом — там усередині друга пара ключів — приїдеш і забереш, мені вже не потрібно, я вже майже у мети… Нічого не говори, Коля і прощавай!

Набрав повідомлення з назвою села і місцем, де звертати з траси, потім кинув телефон в машину, закрив усі двері і розгорнувся у бік лісу. Сьогодні дійшов швидше — дорогу запам'ятав учора добре, трохи довелося мучитися з самою вежею — цілих сходинок було дуже мало, а балки, що стирчали з напівзруйнованих стін, загрозливо скрипіли і сипалися трухою, коли він переносив на них вагу тіла. Підйом на майданчик зайняв у нього півтори години із зупинками на відновлення дихання — тут навіть трохи повезло, якщо так можна було сказати — за час підйому нападу болю не сталося.

— Щось якось важко мені далися цих декілька метрів підйому — роздумував наш герой, відновлюючи дихання на верху будови — на здоров'я ніби не скаржився, тьху… що це я, мдя.