Аркадія немов заклинило:
– Ліво руля! Ліво руля! Ліво руля! Ліво руля!
Михайло все повертав і повертав. Усіх охопила тривога, Михайло гучно заспівав:
– Туман я-а-ром! Ту-уман долиною!..
І тут чоловік мій, кмітливий Аркадій Кузьмич, ретельніше придивився і збагнув, що ми, виявляється, вже вп’яте об’їжджаємо кільцем скляну будку ДАІ. Мирно катаємося по колу, як ті метелики навколо вогню.
Ми всі висипали з автобуса і крізь скло побачили, як двоє змерзлих сержантів їдять щось гаряче зі сковорідки, запиваючи чимось із чашок. І то так апетитно, що ми всі, дивлячись знизу на цю картину, захотіли їсти і в тепло, і якщо не додому, то хоча б до цих затишних міліціонерів.
Михайло пірнув у туман, побігав по кільцю, почитав знаки, потер руки, загнав нас усіх назад до автобуса, – і ми знову зітхнули полегшено. Поїхали.
Спокійно минули півгодини. Знову наш Голландець став як укопаний.
– Бензин! – констатував Михайло і поринув у несамовите марення.
І чоловік мій, винахідливий Аркадій Кузьмич, зметикував, що коли не візьме ситуацію під свій контроль, ми додому не доїдемо. А будемо поневірятися дорогами країни у своєму Летючому Голландці, то там, то тут таємничо з’являючись і зникаючи. Одяг наш перетвориться на лахміття. Іллюша підросте. І ми по черзі навчатимемо його в дорозі. Хто чого зможе. Я – англійської мови та музичної грамоти, батюшка – слова Божого, Аркадій Кузьмич, чоловік мій талановитий, – математики, образотворчого мистецтва та початкової військової підготовки.
– Так, – сказав командним голосом чоловік, мій ініціативний Аркадій Кузьмич. – У тебе каністри є?
Михайло кивнув і видав нам десять каністр, щоб узяти бензину на зараз і на потім. І глупої ночі на чолі з чоловіком, моїм безстрашним Аркадієм Кузьмичем, ми – батюшка, матушка, я, солодка парочка, молодиці та дядько з кримінальним виглядом – виступили на стежку полювання за бензином. У кожного в руці була порожня каністра. Ми йшли організовано, колоною по одному, струнким ланцюжком, у пошуках обіцяної дорожнім знаком заправки. Михайло та Велика Ведмедиця зі сплячим Іллюшею залишилися стерегти автобус.
Мальовнича група із Летючого Голландця так приголомшила сонного заправника, що він іще довго стояв та дивився нам услід, коли ми із заповненими каністрами безшумно та зосереджено зникали одне за одним у непроглядній імлі. Він дивився, розмірковуючи, чи це сон, чи глюки, і чи не варто йому з цієї миті розпочати нове життя.
Каністри були важкі. Ми спинялися відпочити. І на одному з привалів студенти – солодка парочка, про щось пошепотівшись, оголосили нам, що так у нормальному житті не буває, що скоріш за все до нашої поїздки причетне телебачення, і це все – реалиті-шоу. Всі загомоніли – мовляв, і справді, нумо перевіримо, пошукаємо камери. Їх зазвичай чіпляють на вікна і під дахом…
Коли ми повернулися до автобуса і коли Михайло, наспівуючи пісню про дівчинку-сирітку, заправив бак, чоловік мій, заповзятливий Аркадій Кузьмич, підморгнувши всім, хто в поході за бензином брав участь, сказав Михайлові ніби мимохіть, що ось, мовляв, впустив десь, розумієш, ключі від хати, тепер знайти не можу. Увімкни, Михайлику, світло. Нічого не підозрюючи, Михайло враз ошалів, коли побачив, як усі пасажири ревно кинулися шукати Аркадієві ключі, але не на підлозі, що було б логічно, а на вікнах, панелях та на стелі, ретельно промацуючи обшивку автобуса. Ні. Камер реаліті-шоу не було ніде, і ми рушили далі.
Кілька годин їхали зовсім без пригод. Утім, в очікуванні останніх ніхто, крім маленького Іллюші, не спав. Томлива обтяжлива тиша загрожувала чимось неприємним.
Першою не витримала Велика Ведмедиця. Вона раптом заголосила, що все зрозуміла: нас усіх викрали, нас везуть у рабство, нас замкнуть у підвалі, і ми робитимемо там підпільну горілку, і в нас відберуть паспорти! А в неї дитина, янгол Іллюша! І треба телефонувати до міліції! В кого є мобільний телефон?!
Мобільні телефони були майже в усіх. Ми схопилися за них, наче ковбої за кольти.
Найбільше істерики Великої Ведмедиці злякався кримінальний чолов’яга. Він також заверещав-заметався, що він, Бабученко Микола Петрович, не для того виходив на свободу з чистим сумлінням, аби знову потрапити до в’язниці. І Велика Ведмедиця так гірко заридала, ніби плакала востаннє в житті.
Втомлені, змордовані, отупілі, ми вже не знали, кого і чого нам боятися – чи то водія сміттєвоза Михайла, чи то колишнього зека Бабученка Миколи Петровича.
– Громадяни! – зарепетував Михайло вкотре, схопившись зі свого водійського сидіння і гепнувшись навколішки. – Половину грошей вам поверну, тільки не дзвоніть нікуди, присягаюсь мамою, відвезу куди треба. І кожного. Чуєте? Всіх розвезу по домівках! Змилуйтесь!
Ми змилувалися над Михайлом і поїхали далі. Я сіла поруч із Великою Ведмедицею і шепотіла, що скоро-скоро… І що який у неї пречудовий хлопчик. І що ми це все ще будемо згадувати і сміятися. І що все життя дружитимемо нашим автобусом. І гладила її велику неоковирну голову і плече. І в мене на долоні залишалися лусочки від її блискучого вбрання. Неначе Велика Ведмедиця була рибою. Відтак я перехопила в неї сонного Іллюшу. І ми з матушкою вклали його обережно на заднє сидіння, підклавши йому під голову великий чорний батюшків плащ. Матушка перехрестила хлопчика й заповзялася стежити, щоб він уві сні не перевернувся і не впав. А молодиці роздали всім печиво та яблука. І Михайло тоненько, стиха і ніжно заспівав про п’яного мачо, котрий плаче. І студенти – солодка парочка – почали підспівувати.
І стало мені так шкода нас усіх. І я засміялася. Спершу тихо. Потім сміх почав душити мене, я схопилася руками за живіт і повалилася на сидіння, з якого чоловік мій, відповідальний Аркадій Кузьмич, пересів наперед до водія Михайла, щоби вчасно зчитувати дорожні знаки. І так лежала я там, згорнувшись клубком, і дивувалася з пригоди, передчуваючи, як розповім про неї всім своїм найдорожчим людям.
І ось я підійшла до найщасливішої події в моїй оповіді.
Це трапилося тоді, коли у нас спустив скат на задньому колесі. І ми ледь не перекинулися в кювет. Проте, загартовані та відважні, ми вибралися з автобуса, щоби дівчаткам (тобто молодицям, студентці, матушці, Великій Ведмедиці та мені) піти праворуч, а хлопчикам – у протилежний бік. І ми, автобусні дівчатка, забрели кудись у зарості, в кущі. І ви знаєте, що я побачила?! Спершу я подумала, що то якась концептуальна виставка, але то виявився старий зарослий закинутий парк. Там була дівчина без рук з веслом, міцненька така комсомолка в трусах, потім піонер із сурмою, також у трусах шароварної ширини, прикордонник із фрагментами собаки і пара щасливих колгоспників зі снопом. Усі ці фігури стояли на кам’яному розкришеному мурі біля входу на стадіон. А на стадіоні!.. А на стадіоні я нарешті зустріла корову своєї мрії. Корову-в-тумані.
– Здрастуйте, корово! – весело кивнула я корові.
Корова тихо-лагідно посміхнулась і кивнула у відповідь.
Ми обидві завмерли – і раптом відчули таку радісну єдність одна з одною і з цим світом, таку любов до цього кумедного, недолугого, строкатого, різноманітного життя, що ось тут, на закинутому стадіоні, можна було б і завершити мою оповідь. Та раптом, без будь-якого оголошення і попередження, з-за кудлатих неохайних старих верб вийшло сонце. Точніше, пружно спливло. А-а-а-ап! І пролунав тут голос:
– То ось ти де?! А ми ж тебе всю ніч шукали, – промовив голос.
Шукали не мене, бо навіщо мене шукати. Всі, хто хотів би мене знайти, знають, де я можу перебувати. Кричали корові. Кричали радісно і полегшено. Корову любили. Її шукали і знайшли.