Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так ми й співіснували. Гамлет жив відокремлено, ніколи не брав участі в наших спільних іграх, трапезах і прогулянках, і в нього були якісь свої види на майбутнє. Діти навіть пропонували його до батьків моїх переселити, якнайдалі від собак та всіляких спокус. До того ж у батьків на своїх місцях усе лежить, і красти котові буде складно. Але доки ми вели перемовини про передачу кота на нове місце проживання, випав сніг. І кіт раптово зник. Ніхто його не випускав, та і він не надто рвався з дому, а тут раптом щез.

Ми запанікували. Опитали всіх домашніх, сусідів у дворі. Ніхто кота не бачив. Разом із Гамлетом, як виявилося, зникло все добро з-під його матрацика. І ще – що найбільш фантастично! – з пропажею кота з’ясувалося, що з дому зник великий пакет вітамінізованого корму для собак, папірус із зображенням єгипетської священної чорної кішки, старовинна порцелянова чашка нашого дідуся з пальмами і написом «Дорогому Борису від Римми Фаєнгольд, а також і мої батьки», заморожена курка, книга Сабанєєва «Життя і ловля прісноводних риб» та звук у телевізорі.

Наступного ранку ми поїхали на озеро. Довго шукати не довелося. На свіжому снігу було видно сліди котячих лапок: від закинутої хижки, де влітку ночував сторож, вони вели до води. Звідти, майже з середини озера, було чутно фиркання і плескіт – кіт ловив рибу. Побачивши нас, він не вийшов на берег, а тільки зневажливо пхикнув.

…Часом я думаю, що замість усього цього зоопарку, який зараз мешкає у нас в домі, поряд із домом, на даху, в підвалі, і тих, кого ми їздимо годувати, – краще б купили ми все ж таки коня нашому татові. Принаймні клопоту, а іноді й сліз, було б у родині значно менше.

…Як уміння посміхатись і плакати

Є у мене друг, мольфар. Він живе майже на вершині гори Чорногори. Мольфар – це карпатський знахар, ворожбит, чарівник, провидець. Він уміє розганяти хмари, викликати дощ, лікувати людей та худобу, передбачати землетруси, знімати вроки… Ми прийшли до нього якось на світанку в гості. Дивовижний він, мій друг мольфар. Його навіть попереджати не треба, та й телефона в нього немає. Він завжди знає заздалегідь, що ми до нього йдемо. Ми ще не знаємо, а він уже чекає на нас. Ми – це мій собака містер Чак Гордон Барнс і я.

І ось одного разу, коли ми пили чай з трав на ґанку, Чак звично сидів біля моїх ніг, майже нерухомий, напружений, пильний, зосереджено водив своїми видатними вухами, та раптом якось дивно тихенько заскавчав кудись у напрямку вершини Чорногори в тумані.

– Що це з ним? – занепокоїлась я.

– А це він з Богом розмовляє, – спокійно відповів мольфар, розпалюючи люльку. – Розмовляє про те про се… І про тебе. Вони всі вміють з Богом розмовляти. А тут у горах – небеса поряд.

Вони – якщо ви не зрозуміли – це брати наші менші. Наші надійні віддані друзі. А небеса – це небеса.

Я певна, що природа дружби така ж органічна, як природа Чорногори. Дружба – це не винахід людини. Це винахід когось розумнішого. Це дається згори. Як уміння посміхатись або плакати.

І через те, що дружбу нам дано згори, друзями можуть бути не лише люди. Ними можуть бути хто завгодно…

Ось кажуть: «чотириногий друг»… Це що таке? Оце – чотириногий! А якщо в гусенички двадцять ніжок, то вона що, нам ніякий не друг? Або ось кенгуру гасають сюди-туди на своїх двох? Як? А краб? Восьминіг? Що, вже нам не брат менший? А папуга? А курочка? Звичайна маленька курочка на двох ніжках, – ми що, з нею вже не дружимо, коли так?

Дурниці це все! Чотириногий друг – це диван. А я особисто дружу з усіма, кого в цьому житті зустрічаю, незважаючи на кількість ніг, лап, щупалець, крил або плавників. І всі мої друзі також не перебирають, у кого скільки чого.

Наприклад, моя знайома на ім’я Марися. Так, ми друзі. Ось тільки вона – кобила, а я – ні. Здається, ні… Хоча Марися про це не здогадується. Адже мислимо ми однаково! І тішимося одна одною страшенно, коли зустрічаємось. Я її знайомлю зі своїми друзями: людьми, собаками, павучками. Вона мене – зі своїми. Тобто коло друзів розширюється.

Наприклад, Марися дуже тісно дружить із Жуком. Ні, це не комаха і не людина з таким ім’ям. Це маленький чорний собачка. Вони працюють разом. У дитячому садку. Такої відданості одне одному я давно не бачила. Ось чуєш: цок-цок… Це конячка. І обов’язково десь поряд Жук трюхикає, швидко лапками своїми дріботить. Конячка зупинилася, діти залізли на підводу, сіли на лавку, Жук погавкав для годиться, поїхали. Жук воза охороняє. Марися Жука підгодовує.

Якось кобила захворіла. І її забрали до ветлікарні робити уколи внутрішньовенно. Це дуже серйозно та відповідально – робити внутрішньовенні ін’єкції коневі. Стоїть вона в стайні сама-самісінька. Літо надворі. Жук тиняється біля ветлікарні. Його сторож проганяє. Жук не йде. Він не втікає нікуди. Навіть попоїсти чи напитися води. Спекотно, він висолопив язика, лежить, позіхає. Поглядає на сторожа з-за рогу, а коли той втрачає пильність – мчить з усіх лап до Марисі… Часом він приносить їй знайдену в смітнику скоринку, а часом і кісточку… Марися ніжно штовхає Жука губами в бік і лагідно фиркає.

Тварини вміють дружити. Ось дивіться… Колись до нас прийшла одна кішка. І ми збудували для неї дім. Теплий та затишний. Але Кішці (вона згодом виявилася котом, однак ім’я прижилося) не до вподоби він виявився. Кішка походив, понюхав… Та з часом все ж таки оселився в домі й почав водити до себе дівчат. Одна з них назовсім до нього переїхала, сувора така, черепахової масті, на ім’я Личко-в-купку. І частенько ми бачили, як в люті холоди з теплого Кішчиного дому затишно визирають дві вусаті мордочки, а між ними стирчить яскраво-жовтий дзьоб. Так, так, ви не повірите, але разом із ними в будиночку оселилася звичайна маленька курочка. Іноді ми знаходили поряд із Кішкою або Личком-в-купку, котрі блаженно мружились та облизувались, яєчну шкаралупу: наша Курочка їх підгодовувала. І своєю чергою з апетитом подзьобувала «Віскас» із котячої миски – добре хоч рибний, а не курячий, як зазвичай. Дружба? А що ж іще?

Мама моя сказала на все це, що таке може трапитися лишень зі мною та моєю родиною – щоби кішки дружили з куркою, а собака їм ще й потурав, впускаючи в наш дім, аби вони чинили там усілякі неподобства. Ну чому ж лише в нас?! Я так розумію: як ти ставишся до собаки, кішки, курочки або до інших людей, що мешкають у твоїй домівці, місті чи країні, так і вони до тебе ставляться.

Головне – знати, що кожен приклад заразний. Знайомий міліціонер приніс мені в подарунок приголомшливий протокол наступного змісту: «Громадянин Бабулько М. Є. покусав своїм собакою громадянку Резеду І. О. У свою чергу громадянка Резеда І. О. подряпала громадянина Бабулька М. Є. своїм котом». Непогані хлопці ті кіт і собака! Просто в погані руки потрапили…

Ось інший приклад: мій брат Валька. Він в Іспанії на паях володіє симпатичним затишним баром. Ось там, щойно відчинивши його після реконструкції, він і познайомився із сеньйорою, котра дружила з мавпою.

Дуже заможна була бабуся, дуже вередлива та примхлива. До всього ще й випивала… А тут – Різдво. Ну, вся її численна родина, спадкоємці-нахлібники одне одного застерігають: дивіться, мовляв, щоб бабуся наша не дременула. Бо нап’ється десь у барі та й піде буянити, нас ганьбити, родину шанованих каталонців, адвокатів і лікарів. А в семи няньок… ну ви ж знаєте… Одне слово, змилась бабуська. Десь вона вешталася до часу, сліди замітала. І того вечора спершу до Вальчиного бару заявився її син, шанований каталонець. Запитує обережно: сеньйоре, а чи не бачили – не забігала до вас маленька сеньйора похилого віку… з мавпочкою на голові? Валька лише плечима повів – ну що за жарти такі? Слідом до бару заскочили дві пишні яскраві вусаті брюнетки, дуже шановані каталонки, питають: гей, бармене, чи не заходила до вас бабуська з мавпочкою на голові… Валька дещо розгубився і лише головою пометляв. А вже коли ціла зграя дітей забігла до бару і стривожено поцікавилась, чи не заходила старенька з мавпочкою на голові, Валька вирішив, що з ним жартують друзі, і вже почав готувати план помсти. Коли раптом…

Ось тут би я хотіла побачити завжди спокійне та незворушне обличчя мого брата. Ох, як би я хотіла це побачити… Коли біля вхідних дверей тихо дзенькнув дзвіночок, і в бар тінню прошмигнула престаріла сеньйора, а на капелюсі в неї сиділа маленька мавпочка!!! Ось тоді Валька ловив свою щелепу, що різко полетіла долу від несподіванки!..

Так він із ними познайомився. Вона запитала, чи немає в барі окремого кабінету, була допущена у Вальчину особисту кімнату відпочинку й отримала дві порції текіли з льодом. Бабуся та мавпочка виявилися не лише близькими й ніжними подругами. Але ще й сестрами по пляшці. Обидві – і мільйонерка, і мавпа – пили, як коняки. Текілу вони глушили нарівні і за всіма правилами: сіль з великого пальця, горілка, лимон, а потім обмін теплими змовницькими поглядами.

Отаке. Відходячи в інший світ, бабуся заповіла більшу частину свого статку не каталонцям, а мавпочці. Тепер прямі мавпоччині опікуни водять тваринку до Вальчиного бару, причому вона відмовляється ходити або сидіти на руках, а погоджується їхати лише в когось на голові. І попередньо на голову треба вдягти пошарпаного бабусиного капелюха. Престаріла мавпочка з сивою мордочкою та мудрими очима годинами сидить у Вальчиному барі й, невесело підперши щоку, п’є текілу, доки не засне… Ось така печальна історія.

А ще одну дивовижну пару я бачила у Санкт-петербурзькому зоопарку – дівчинку та жирафеня. І у дівчинки, служительки зоопарку, й у жирафи були однакові довірливі круглі очі з білими прямими віями. Обидві неоковирні, незграбні, довгошиї та довгоногі. Вони, ці двоє, були наче дві сестри – дівчинка і жирафа. Дівчинка чистила жирафу щіткою, пестячи боки, а жирафа величезним синім язиком облизувала дівчинці смішний хвостик на голові, затягнутий яскравою гумкою… Тоді я стояла і стояла, довго спостерігаючи цю сцену. І зробила для себе важливе відкриття. Виявляється, іноді для того щоби показати, як ви любите одне одного, не конче потрібні слова: достатньо погладити плямистий бік або лизнути любу маківку. Чи просто перекинутися поглядом…

Тож мав рацію мій друг мольфар із Чорногори. Хто вміє з Богом розмовляти, той і дружити вміє як ніхто. Причому незалежно від кількості лап, ніг, хвостів або крил.

Толік і Михась

Того дня в нашому маленькому прикарпатському місті було храмове свято. У такі дні в нас ніхто навіть не поворухнеться, аби щось таке робити, лиш би не відпочивати. Навпаки. Все зачиняється – заклади, контори, офіси, магазини, майстерні, ринки. Хворі не хворіють, породіллі не народжують, шевці не тачають, ткачі не тчуть, швеї не шиють. Тихо. Ніхто нічого важчого за склянку не підійме.

Тут один у храмове свято взяв до рук лопату черв’яків накопати для риболовлі. То сусіди з ним півроку не розмовляли. І якщо потім дощі чи посуха, на нього гнівались, казали, мовляв, це тому, що ти, Бронька Кордонський, у храм копав. Ось як суворо в нас із цим.