У пошуках братів по розуму: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

P. S. Оце тільки-но дізнався, як називається ця планета: Глеваха[1]. Щось ніби знайоме, а згадати не можу.

______________________

У ПОШУКАХ БРАТІВ ПО РОЗУМУ

Вичитавши в одній науково-популярній книжці з серії «Люди і космос» думку про те, що пошук позаземних цивілізацій, братів по розуму — справа кожного землянина, скромний службовець Петро Федорович піл час наради у завідуючого відділом дуже замислився над цією проблемою. А що — він теж може зробити свій внесок у науку. Якщо це справа кожного, то, виходить, і його. Дарма, що він не спеціаліст з астрономії і взагалі не вчений. Он Свіфт також не був ніяким спеціалістом, а тільки письменником і все ж зумів передбачити, що у Марса є два супутники...

Петра Федоровича ще з дитинства страшенно інтригували всілякі повідомлення про те, що нашу Землю час од часу відвідують пришельці з інших світів. Але от біда: ніхто не може, як кажуть, застукати їх на гарячому і ввійти з ними в безпосередній контакт.

І враз Петра Федоровича щось ніби підкинуло, в нього аж у грудях похололо. «Еврика!», — ледь не вигукнув він, але вчасно стримався. Могло ж бути, що він уже давно й не раз зустрічався з космічними пришельцями, але просто не надавав цьому значення. Та от навіть позавчора, в гастрономі, коли стояв у черзі за ліверною ковбасою, якийсь дивний чолов'яга весь час галасував і повторював: «Я думав, що тут краще, що тут порядок... Якби знав — і не летів би. У нас такого давно нема... » Де це «в нас»? Га? «І не летів би» — звідки? Ну, що було спитати: а хто ви, шановний?.. Ех, телепень!

Він перебирав у пам'яті різні випадки зі свого життя і дедалі більше переконувався, що пришельців із космосу аж кишить на Землі. Ну, ось узяти хоч би його безпосереднього начальника Миколу Дмитровича. Він же взагалі на нормальну земну людину не схожий. Як увійде в раж, завжди кричить одне й те ж: «Коли я був там, — і пальцем у стелю показує, — я на всіх плював». Або власна дружина. Вона хоч і каже, що народилася й виросла на Полтавщині, але такі коники викидає, що ніякими земними законами не поясниш. Ось уже років із десять у нього таке враження, що вона втягує його в «чорну дірку», про яку так багато пишуть нині астрофізики... Уже й з міліції приходили, розпитували про її спосіб життя... А який, до біса, той спосіб? Ночами десь пропадає, а прийде під ранок, ляже й довго не спить, сама собі всміхається. Якось запитав у неї, де була, вона зневажливо кинула: «Мовчи, абориген нещасний». Це він — абориген, а вона тоді хто? Ясно, з пришельців…

А що вже казати про сусіда — той взагалі точну інформацію видає. Як він раніше цього не зауважив? Коли нап'ється, виходить у коридор і співає: «Ми-и діти га-а-лактики... » Правду кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці.

Усе, поклав собі Петро Федорович, — за першої ж нагоди зайду з ними в контакт. Щоправда, одного разу він спробував був порозумітися з подібними типами (тепер він упевнений, що то були пришельці), але нічого і того не вийшло. Якось під сьому годину забіг до магазину горілчаних виробів. Натовп там зібрався, як на стадіоні. Усі збуджені, очі горять якимсь неземним вогнем. Розмовляють явно закодованою мовою: «кранти», «вріжемо», «булди», «гоп-стоп», «чувак», «лтп». Видно, в них одне слово означає більше, ніж у нас ціле речення. Він підійшов до одного з них, що стояв ближче до віконця, й пошепки попросив: «Візьміть і мене до своєї компанії». Той тільки презирливо процідив крізь зуби: «Злиняй, у нас команда вже сформована». Невже вони так далеко зайшли в своєму розвитку, що й спілкуватися з нами, аборигенами, не хочуть?

Заглиблений у свої космічні роздуми, Петро Федорович не одразу збагнув, що до нього звертається начальник. Микола Дмитрович вичікувально й пильно дивився на свого підлеглого. Відтак показав на якийсь папірець, що лежав перед ним, і закричав: «Коли я був там... ».

Петро Федорович, радісно вигукнувши фальцетом: «Брате по розуму!», — кинувся йому на шию.

_________________

СИГНАЛ ІЗ ВСЕСВІТУ

Радіоаматором Петро Федорович став через ту ж таки космогонію. Не дають йому спокійно спати думки про всілякі туманності Андромеди, НЛО, позаземні цивілізації. Так кортить одержати вісточку з тих далеких світів...

І ось, нарешті, щось засвітилося в цьому темному лабіринті. Уже кілька місяців він своїм короткохвильовим приймачем у один і той же час ранніми ранками ловить однотипні сигнали. Не інакше як звідти — з космосу сигналять... Резонно розміркувавши, що в основі всієї світобудови лежать закони математики, Петро Федорович вирішив радіосигнали перевести на мову цифр. Це йому вдалося досить легко. Але ж як тепер прочитати ці цифри? Яка в них закладена інформація?

Довго сушив голову над цим питанням наш герой, аж врешті його осяяло. Спочатку він під кожну цифру підставив літери латинської абетки — подумав, що там, у космосі, очевидно ж знають, що найпоширеніші мови на Землі мають латинський алфавіт. Склалося речення. Спробував прочитати — нічого не вийшло. Показав знайомому поліглоту. Той аж скипів. Сказав: «Ти що — за ідіота мене маєш чи сам ідіот? Де це ти взяв цю абракадабру?» — «Ага, так я тобі й скажу, — подумав Петро Федорович. — Нічого, он давньоєгипетські ієрогліфи теж здавалися абракадаброю, поки за них не взявся Шампольйон... »

Але невдачі не могли зупинити Петра Федоровича. Він був чоловік наполегливий і послідовний. А що, подумав він, як узяти нашу кирилицю — коли вони там такі розумні, то напевне і її знають...

Вже перші цифри заговорили до болю знайомими словами: «Чи правда, що, . , » У Петра Федоровича аж мурахи побігли по спині, а серце загупало так, що в голові злегка запаморочилося. Знайшов! Знайшов ключ! Та коли дочитав до кінця все речення, мало не впав; «Чи правда, — волали з космосу брати по розуму, — що у вас теж зникло з продажу плодоягідне?, , »

Виходить, у всьому Всесвіті нема вже його улюбленого напою... Петрові Федоровичу стало страшно. І він заплакав.

_______________________

ПРИСТРАСТІ ПОБУТОВІ

ПЕНСІЙНИЙ ВІК

Начальник шахти, молодий, ставний чоловік, років тридцяти п'яти, з великою кучмою чорного волосся на голові, у модних димчастих окулярах, наказав секретарці нікого до нього не впускати. Всадовив навпроти свого столу робітника з шахтного побутового комбінату й, долаючи внутрішню напругу, сказав:

— Ну що, Гавриловичу, настав час прощатися нам?..

— А ти що — кудись їдеш? — примруживши сірі, під кошлатими бровами очі, спитав Гаврилович.

— Та ні, — усміхнувся начальник. — Але ж пора вам про відпочинок, заслужений, подумати — чи не так?

[1] Глеваха – селище під Києвом, де міститься лікарня для алкоголіків.