Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Долаючи мій спротив, старий, важко сопучи, потягнув мене до себе в майстерню.

На круглому білому обструганому столі із гальбою слабкого пива та двома склянками блищала красиво виточена штукенція, — певно, призначена для мене, — відбиваючи, наче чиста шибка, все тьмяне світло, що його виливала маленька підвісна гасова лампа. Довкола ж неї влягалися сливе непроникні сутінки.

Мало-помалу мої очі навикли до них, аж я угледів що і де.

Від однієї стіни до іншої тягнувся сталевий вал: за дня його крутила річкова вода, обертаючи знадвору водяне колесо. Цієї вечірньої пори на ньому куняло кілька курок.

Над токарським верстатом, мов петлі на шибениці, теліпалися шкіряні паси.

З кутка визирала дерев’яна статуя Святого Себастьяна, прошитого стрілами. Кожну з тих стріл уподобала курка.

Відкрита труна, в якій коли-не-коли шаруділа уві сні пара кроликів, стояла у зголовах негодящого помосту, що, певно, правив точильникові за ліжко. Єдиною прикрасою кімнати був малюнок під дзеркалом, вправлений у золотій рамці, у лавровому вінку. Він виводив якусь молоду жінку в театральній позі із заплющеними очами й напіввідкритими вустами, як мама на світ вродила, з самим фіговим листком на соромоті, і геть білим-білу, так наче вона спершу скупалась у гіпсовому розчині, щоб стати моделлю.

П-н Мучелькнаус ледь помітно почервонів, коли зауважив, що я зупинився перед картиною, і пробурчав: «Це моя пані благовірна в той час, коли вона віддавала мені руку на вічну злуку. Вона була теє… — він затнувся і захекався, а відтак знову розв’язав уста: — …мармуровою німфою… Так, так, панам батькам — легко їм лежати, сиру землю держати! — чогось забандюрилося назвати свою доньку по-свинськи Алоізією, ще й на той лад її і похрестити. Ось як звуть мою пані благовірну Аґлаю насправді… Але ж, пане Таубеншлаґ, само собою, нікому про це ані гу-гу! Бо ж це може зашкодити артистичній репутації моєї панни-дочки. Ото ж то!

Він підвів мене до стола, уклінно запропонував мені фотель і плеснув світлого пива.

Він, здавалося, геть забув, що я парубчак, якому немає ще й п’ятнадцяти років, адже говорив із мною, як з дорослим, як з паном, який стояв понад його освітою і станом.

Спершу я думав, що він хоче просто мене розважити своєю балаканиною, проте незабаром накинув оком на те, як, оповідаючи, він наструнчується і тремтить щоразу, коли я озираюся на кроликів, і тут таки намагається відхилити мою увагу від убогої обстави своєї майстерні. Тоді я спробував затаїти дух і не дозволяти собі ковзати туди-сюди очима.

Раптом він скрутився, як муха на окропі. Його ямкуваті щоки покрилися круглими сухотними плямами.

З його слів я чимраз ясніше розумів, що йому доводилося зі шкури рватися, щоб виправдатися переді мною!

Я почувався тоді ще вповні по-дитячому, все, що він розповідав, сягало понад мою прийнятливість, що поступово дивне збентеження, яке викликали в мені його слова, переросло в тихий незрозумілий жах.

Цей жах, який вгризався в мою душу з року в рік чимраз глибше, у міру того, як я приходив до розуму, і прокидався в мені ще ясніший щоразу, коли ця картина спливала в моїх спогадах.

Що я виразніше здавав собі справу з тієї погані, в яку буття впроваджувало людину, то слова точильника з’являлися переді мною у всій їхній яснісінькій відвертості й перспективі, і раз у раз доходило до кошмару, коли я згадував про цю історію й подумки перебирав сторінки трагічної долі старого точильника. Тоді-то я відчував у своїх грудях той глибокий морок, який огортав його душу, і болісно переживав дивовижну невідповідність між примарним комізмом точильника і його піднесеною і водночас глибинною жертовністю в ім’я хибного ідеалу, що його так підступно, мов якийсь мандрівний огник, привніс у його життя сам сатана.

Тоді, сприймаючи дитиною його розповідь, я міг би сказати: це була сповідь юродивого, призначена не для моїх вух, але мені доводилося слухати, байдуже, чи хотів я чи ні, наче чиясь невидима рука, поклавши упорснути отруту в мою кров, утримувала мене.

Були миті, коли я відчував, мовби з мене сиплеться порохно: так щиро перейнявся я навіженством точильника. Здавалося мені, буцімто я його одноліток, ба більше — старший за нього і ніяке не паруб’я.

— Так, так, вона була великою славнозвісною актрисою, — почав він десь так. — Аґлая! Ніхто в цій жалюгідній дірі й гадки не має про це. Вона не хотіла, щоб це вивідали. Знаєте, пане Таубеншлаґу, я не вмію висловлюватися так, як хотів би. Письма я теж не навчився як слід. Але щодо цієї таємниці, хай по нас річ, гаразд? Як і перше… ну теє… з кришками… Власне, я можу нашрайбувати лишень одне-однісіньке слово… — Він дістав грудочку крейди з кишені і нашкрябав на столі: — Ось таке: «Офелія». А до читання я не степний. Я, власне, — він нагнувся і змовницьки прошепотів мені на вухо, — пробачте на слові, дурний як сало без хліба. Знаєте, мій батько, який був людиною дуже і дуже сильною, одного разу, коли я, ще дитиною, підпалив клей, замкнув мене на добу в майже готовій залізній домовині і зауважив, що мене поховають живцем. Звісно, я повірив у це. Час, проведений у домовині, перетворився для мене на таке жахіття, наче довга, довга вічність в пеклі, яка ніколи не скінчиться, бо я не міг поворушитись і майже не дихав. Я стискав зуби у моторошному передчутті близької смерті. Але на греця, — докинув він геть тихо, — на греця ж я підпалив той клей? Коли мене витягнули з домовини, я зсунувся з глузду і стратив мову. Лише за десять років я мало-помалу навчився розмовляти. Але ж то правда, пане Таубеншлаґ, хай річ по нас! Якщо люди пронюхають про цей мій сором, то це може зашкодити артистичній кар’єрі моєї панни-доньки. Так. Гм. Коли відтак мій батько одного разу назавжди щасно ввійшов до раю, його поховали в тій таки самій залізній труні. Він залишив мені свою справу і гроші, бо ж був удівцем. І тоді на втіху мені було послане небесне знамення, адже я гадав, що помру від скорботи за померлим батьком: так я виливав сльози. Послав мені янгол пана обер-режисера, пана Паріса. Ви не знаєте пана актора Паріса? Він приходить раз на два дні вчити акторського майстерства мою панну-доньку. Ім’я він має те ж таки, що і старогрецький бог Паріс[2]. Це провидіння від початку до останку. Отож бо. Гм. У той час моя теперішня дружина була ще юною. Так. Гм. Одне слово, ще дівча. А пан Паріс готував її для акторської кар’єри. Вона була мармуровою німфою в одному таємному театрі в столиці. Так. Гм.

З уривчастих фраз і мимовільних коротких пауз, між якими він примудрявся сипати словами як горохом, я зауважив, що його свідомість подеколи наче згасає, а відтак оживає знову, до пари диханню. Його свідомість ніби наступала і відступала на кшталт припливів і відпливів.

«Він і досі видихає ті жахливі тортури у залізній труні, — відчував я інстинктивно, — він і сьогодні наче похований живцем».

— Ну от, щойно я успадкував крамницю, пан Паріс відвідав мене і заявив, що знаменита мармурова німфа Аґлая випадково вгледіла мене на похоронах, — вона саме проїздила через наше місто непізнано. Гм. Отак-то. І коли вона вгледіла, як я ридаю на могилі батька, то мовила. — Пан Мучелькнаус різко підплигнув ні з того ні з сього і заходився декламувати з пафосом кудись у позапростір: його маленькі водянисті очки, здається, прикипіли до невидимих слів, виведених вогняними літерами. — Отож вона сказала: «Я хочу бути опорою в житті цій простій людині й світлом у пітьмі, світлом, яке зроду-віку не згасне. Я хочу народити йому дитину, життя якої буде присвячене тільки мистецтву. Я хочу, щоб Дух його розкрив очі на велич буття, а мені самій доведеться з розбитим серцем нидіти у глушині сірих буднів. Прощай, мистецтво! Прощай, слава! Прощавайте, лаврові гаї! Аґлая йде і ніколи не верне назад! Отож-то. Гм.

Він витер рукою піт з лоба і знову поволі сів на стілець, наче спогади залишили його.

«Так. Гм». Пан обер-режисер голосно ридав і рвав на собі волосся, коли ми втрьох сиділи у мене на весіллі. І раптом він закричав: «Якщо я втрачу Аґлаю, театр мій пропаде. Пропаща я людина». Отак. Гм. Тисячі золотих монет, які я йому вручив, звичайно, аби він, принаймні, не загубив усе, було замало, щоб полегшити його втрату. Атож! Гм.

Відтоді він як у воду опущений. Тепер, коли пан обер-режисер одкрив великий драматичний талант у моєї дочки, то знову трохи заспокоївся. Так. Гм. Успадкувала вона його, певно, від своєї матері. Авжеж, до багатьох діточок муза приходить ще в колисці. Офелія! Офелія! — Раптом його охопило якесь дике натхнення. Він ухопив мене за руку і рвучко затрусив її: «Чи знаєте Ви, пане Таубеншлаґ, що Офелія, донька моя, — то дитя з ласки Божої? Он і пан Паріс завсіди каже, дістаючи свою платню в моїй майстерні: «Коли ви її зародили, майстере Мучелькнаус, мабуть, сам Бог Весталус був поруч!» Офелія це… — і він знову зашепотів, — але це таємниця, така сама… ну, така сама… як з кришками… Гм. Атож. Офелія з’явилася на світ за шість місяців… Гм. Так. Звичайні діти з’являються за дев’ять… Гм. Так. Утім, нічого дивного. Її мати теж уродилася під королівською зіркою. Гм. Хіба що вона блимає. Я маю на увазі зірку. Моя дружина не хоче, щоб про це хто-небудь знав, але Вам, пане Таубеншлаґ, я скажу: знаєте, вона вже майже сиділа на троні! І якби не я, — сльози давлять мене, коли я про це думаю, — то сидіти б їй сьогодні в кареті, запряженій четвіркою білих коней. Але вона попустила мені… Гм. Так. А з троном, — точильник підніс три пальці, — було так, присягаюся честю й блаженством, що я не брешу. Замолоду пан обер-режисер Паріс (я чув це од нього) був головним візирем у арабського султана в Белграді. Він навчав там для його величності найвищий гарем. Гм. Так. І моя теперішня підбічниця Аґлая, — хвала її талантам! — була призначена першою дармо-дамою — арабською вона звалася «Май-Тереза». У неї був чин першої ерзац-панії найвищої лівої руки його Величності. А проте, його Величності вкоротили віку, тож панові Парісу і моїй дружині вночі довелося тікати Нілом. Отож. Гм. Потім, як ви знаєте, вона стала мармуровою німфою в одному таємному театрі, який організував пан Паріс, поки не відмовилася від лаврів. Пан Паріс також покинув своє ремесло і живе тут тільки, щоб дати Офелії належну освіту. «Нам усім слід жити тільки заради неї, завжди говорить він. І ваш святий обов’язок, майстере Мучелькнаус, докласти всіх сил, щоб дар актриси в Офелії не всох у зав’язку через брак грошей». Бачите, пане Таубеншлаґ, це теж причина, чому мені доводиться — але Ви й самі знаєте! — братися за такі непевні замовлення. Збивати домовини значить працювати за ламаний гріш. Люди сьогодні не квапляться покидати грішну землю. Гм. Та. Я міг би дати свої дочці освіту, проте всесвітньої слави поет, пан професор Гамлет з Америки, править за свою науку як за рідного тата. Довелося мені показати йому боргове зобов’язання і зараз я мушу його відпрацьовувати. Гм. Отож. Пан професор Гамлет, власне, молочний брат пана Паріса, і щойно він прочув про великий талант Офелії, то написав спеціально для неї п’єсу. Зветься вона «Принц Данський». Там кронпринц має пошлюбити панну мою доньку, проте Її величність, його паніматка, не дозволяє, відтак Офелія кидається у воду. Моя Офелія кидається у воду!

Старий прорепетував це, а тоді після паузи знову продовжив:

«Коли я це почув, серце у мене мало не розірвалося. Ні, ні, ні! Моя Офелія, найкраще, що в мене є, все моє щастя не втопиться! Навіть у театральній п’єсі! Гм. Так. Отож я складав земні поклони панові Парісу і молив його, аж він написав листа професорові Гамлету. Пан професор пообіцяв, що зробить так: Офелія вийде заміж за кронпринца і не згубить себе, якщо я підпишу боргове зобов’язання… І я поставив під ним три хрести… Ви, напевно, сміятиметеся, пане Таубеншлаґ, бо ж це лишень театральна п’єса, а не дійсність. Але розумієте, в п’єсі мою Офелію також звуть Офелією. Знаєте, пан Таубеншлаґ, я, може, й стукнений в мозок, але що, коли моя Офелія після цього і справді втопиться? Пан Паріс завжди мені каже: мистецтво вище за дійсність. Але що, коли вона все ж втопиться? Що зі мною тоді буде? Тоді було б мені краще задихнутись у тій залізній труні!

Кролики голосно зашаруділи у своїй труні. Точильник перелякано здригнувся і пробурмотів: «Хай їм абищо, тим кролям!»

Запала тиша; старий згубив нитку розмови. Він, здавалося, забув про мою приявність, і очі його не бачили мене.

За хвилю він підвівся, підійшов до верстата і, натягнувши паса на повідневий крутень, запустив його.

[2] Насправді Парісом звали другого сина Пріама і Гекуби (Гекаби), з ім’ям якого пов’язаний спалах Троянської війни. — Тут і далі прим. перекладача.