Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добре. А то ми більше не змогли б з тобою разом творити, — докинув барон тихо. — А твоя тінь рухалася поперед тебе дорогою в долину?

— Авжеж, само собою…

Він не дослухав мою здивовану відповідь.

— Хто побачить сонце, — правив він далі, — той пориватиметься лише до вічності. І тоді він втрачений для мандрів. Так трапляється зі святими в церкві. Коли святий переходить у той світ, цей і інший світи для нього втрачено. Набагато гірше те, що його втрачає і світ. Він сиротіє! А кому як не тобі краще знати, що таке — бути підкидьком! Такої долі і ворогові не побажаєш: не мати ні батька, ні неньки! Отож мандруй! Запалюй ліхтарі, поки сонце не зійде!

— Атож, — схаменувся я, снуючи тривожні думки про страшний білий путівець.

— Знаєш, чому це ти знову опинився в домовині?

— Ні, батьку.

— Це означає, що певний час ти маєш ще розділяти долю похованих живцем.

— Ти маєш на увазі точильника Мучелькнауса? — наївно запитав я.

— Я не знаю точильника з таким ім’ям, він поки ще не об’явився.

— А його дружину? А… Офелію? — поцікавився я й відчув, як наливаюся жаром.

— Ні. І Офелію теж не знаю.

«Диво та й годі, — подумав я, — вони живуть акурат навпроти, і він мав би стрічати їх щодня».

На якусь хвилю ми вдвох замовкли; відтак я ні з того ні з сього жалібно вигукнув: «Яке це, певно, жахіття — бути похованим живцем!»

«Немає нічого жахливого, хлопче, в тому, що людина робить в ім’я своєї душі. Я і сам іноді лягаю в домовину живцем. Часто-густо на землі стрічаються мені люди, які, зубожівши, перегорювавши і в біду уплутавшись, нарікають гірко на несправедливість долі. Найчастіше прагнуть вони знайти втіху у вченні, що прийшло до нас з теренів азійських, вченні про Карму чи то пак відплату. Воно-бо каже: жодна напасть не спіткає людину, якщо не кине вона сама сім’я її в попередньому житті… Інші шукають втіху в догматі про незбагненність божественних присудів… Та з першого і другого утіха як з порожнього міха. Для таких людей я запалив ліхтар, піддав їм одну думку, — тут він засміявся, сумно, але, як завжди, щиро, а тоді правив далі, — піддав так тонко, що їм здалося, буцімто вона виникла сама собою. Я поставив їм запитання: «Чи згодився б ти, якби сьогодні вночі, так само ясно, як наяву, наснилося тобі власне життя завдовжки у тисячу літ, і не було в нім нічого, крім страшенних злиднів, однак за це вранці наступного дня ти виявив би біля своїх дверей віддяку — мішок золота?» — «Ще б пак, звісно», — чуєш раз у раз. У такому разі не нарікай на свою долю. Хіба ти не знаєш, що цей тяжкий сон — хай і проживеш ти років із сімдесят, — що зветься земним життям, ти сам й обрав, сподіваючись, що, прокинувшись, знайдеш щось цінніше за мішок нікчемного золота? Звісно, той, хто гадає, ніби причина всього цього в недовідомості Божественних присудів, одного разу виявить, що він не хто інший, як лукавий Сатана… Життям надто не переймайся, а ось сни навпаки бери серйозніше… то йтиме тобі все як з маслом. Тоді сон стане твоїм проводирем, замість як зараз, бути строкатим блазнем, закутаним у лахи денних спогадів.

Послухай-но, дитятко! Порожнечі не існує! У цій фразі схована таємниця, що її має виявити кожен, хто прагне перетворитися з тлінного звіра на істоту з безсмертною свідомістю. Втім, не треба прямо прикладати зміст слів до навколишнього світу, інакше ніколи не відірвешся від грубої землі. Потрібно користуватися ними як ключем, який відкриває духовне: їх треба тлумачити. Уяви собі, що хтось захотів мандрувати, але земля держить його за ноги. Що буде, якщо його жага до мандрів не зникне? Його творчий дух — первісна сила, що її удмухнуто в нього з самого першу, знайде інші шляхи, якими мандруватиме, шляхи, сховані в ньому самому, шляхи, на яких ноги ні до чого, і він мандруватиме ними попри землю, попри перепину.

Творча воля, часточка божественного в людях — це всмоктувальна сила. Всмоктування — розумій це в переносному значенні — мало б створювати порожнечу у світі причин, якби прояв волі врешті не справдився в світі зовнішньому. Глянемо ось під яким кутом: є хворий, який хоче видужати; шукаючи порятунку в ліках, він лише душить ту силу духу, що лікує швидше й надійніше за будь-яку піґулку. Це схоже на те, коли хтось хоче навчитися писати лівою рукою: якщо завжди користуватися правою, то нізащо не даси собі ради з лівицею. Кожна подія, що відбувається в нашому житті, має свою ціль; нема нічого, що було б позбавлене змісту. Недуга, що вражає людину, ставить перед нею завдання: мов, вижени мене силою Духа, щоб Дух зміцнів на силі, і він знову перейняв матерію, як це було давніше, перед гріхопадінням. Хто не прагне до цього й задовольняється ліками, той не зглибив сенс життя; він залишається великою дитиною, що ухиляється від школи. Але той, хто має маршальський жезл Духа, наказує без найменшого вагання і нехтує грубою зброєю, гідною простого рядовика, той раз у раз воскресатиме з мертвих. І як би часто смерть не вражала його, він кінець кінцем стане королем! Отож люди ніколи не повинні опускати руки на шляху до тієї цілі, що перед собою ставлять. Як і сон, смерть — це лише короткий припочивок. Роботу починають не для того, щоб кинути, а для того, щоб дійти краю. Почата й незавершена справа, якою б маловажною, недолугою і занедбаною не здавалася, гниє й отруює волю, як непохований труп отруює повітря в усьому будинку. Всі ми живемо задля того, щоб піднести нашу душу на вищий щабель. Хто ні на секунду не упускає з очей цю мету, повсякчас думає про неї і відчуває, беручись або закінчуючи якусь справу, той швидко доскакує дивного, незнаного досі відчуття відчуженості, і доля його якимось незбагненним чином змінюється. Хто творить, наче безсмертний, прагнучи не доп’ясти якихось бажаних речей (це ціль для духовно сліпих), а збудувати храм своєї душі, той угледить день; і хай лише за тисячі років, однак одного разу він зможе сказати: «Тут я захотів, а тут уже воно й зробилося, що б я не наказав, усе відбувається миттю, і часу йому вже не треба, щоб лельом-полельом визрівати. І тільки тоді довгий шлях мандрів доходить кінця. І тільки тоді ти зможеш дивитися на сонце прямо, і воно не випалить тобі очі. Тоді ти зможеш сказати: «Я досяг мети, бо ніколи її не шукав».

І тоді досвід святих видасться бідним у порівнянні з твоїм власним досвідом, адже вони ніколи не знатимуть того, що відомо тобі. Вічність і спокій подекуди нічим не згірші за мандрівки й нескінченність!

Останні слова переходили мою здатність до розуміння. Лише значно пізніше, коли моя кров охолола і я опанував себе, вони стали для мене ясними й живими. Тоді ж я майже не сприймав їх; я бачив тільки барона Йохера, аж раптом, як спалах блискавки, вловив я, що ж здалося мені в ньому химерним: воло його здіймалося на правій стороні шиї, а не на лівій, як зазвичай.

Хай нині це звучить майже смішно, тоді мене охопив невимовний жах. Кімната, барон, погруддя Данте на полиці, я сам — усе в одну-єдину мить перетворилося для мене на примару, таку облудну й нереальну, що моє серце завмерло від смертельного жаху.

Цим тієї ночі закінчилися мої переживання.

Тремтячи від страху, я прокинувся у своїй постелі. Крізь ґардини сіялося денне світло. Я підійшов до вікна, а надворі — ясний зимовий ранок! Я зайшов до сусідньої кімнати: за столом сидів барон у своєму робочому сюртуку й читав.

— Довгенько ти сьогодні спав, любий мій хлопчику, — сказав він мені, сміючись, коли побачив мене на порозі в сорочці (зуби мої стукали від душевного холоду). Довелося мені йти запалювати ліхтарі в місті замість тебе. Вперше за багато-багато років… Але що з тобою?

Досить було короткого погляду на нього, щоб вичавити з мене краплі страху: воло знову випиналося ліворуч, як завжди. Та й погруддя Данте стояло на звичному своєму місці.

В одну секунду земне життя поглинуло світ снів; у вухах пролунав скрип, начебто закривалася віко домовини, а відтак усе це вилетіло з голови. Захлинаючись, я розповів моєму названому батькові, що із мною відбулося. Хіба про те, що бачив точильника, не прохопився ані словом.

Тоді ніби побіжно, я спитав: «Ти знаєш пана Мучелькнауса?»

— Звичайно, — весело озвався барон, — він живе там, унизу.

— Сердега! А як щодо його дочки, панночки Офелії?

— Я й Офелію знаю, — сказав барон, прибравши серйозного вигляду, і подивився на мене пильно й майже сумно, — і Офелію теж.

Я хутко змінив тему, відчувши, як у мене червоніють щоки. Чому тоді в моєму сні твоє воло… твоє воло було не ліворуч, а десьбіч, батьку? Барон надовго замислився й потім почав, ретельно добираючи слова, наче підробляючись під мою ще дитячу свідомість: