Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відтоді я часто й довго сушив собі голову над значенням цієї мудрованої фрази, прагнучи знайти в ній ключ до загадки, щó являє собою для мене існування Христофора Таубеншлаґа.

Одного разу, повертаючи розумом, я вже було подумав, що таємниця ся майже висвітлилась, але зненацька мене збентежив інший «оклик»:

«Кожна людина — це «Таубеншлаґ», такий собі «голубник», але не кожен — «Христофор», тобто той, хто носить Христа. Більшість християн тільки гадає, що живе з Христом у душі. Натомість у справжнього християнина білі голуби влітають і вилітають, як у голубнику».

Відтоді я покинув надію знайти слід цієї таємниці і викинув це з голови; врешті-решт, й сам, — якщо вірити давній теорії про те, що людина живе на землі, щоразу перевтілюючись, — міг бути цим самим Христофором Таубеншлаґом у котромусь із минулих життів.

Понад усе мені сподобалася думка: щось, що водило моєю рукою, — то вічна, вільна, упокоєна в собі самій і вільна від будь-якого вигляду й будь-якої форми сила… а проте, якось уранці, прокинувшись після важкого кошмарного сну, крізь напівзаплющені повіки, як живий образ цієї ночі, вздрів я старого, сивого, безбородого незнайомця, у сажень зросту, проте на парубоцький лад стрункого, і мене охопило почуття, що не полишало весь день: «Певно, це був сам Христофор Таубеншлаґ».

Часом мені набігала дивна думка: він живе поза часом і простором і приймає спадщину нашого життя, коли смерть сягає до нас своєю рукою. Але нащо всі ці розмисли, до сторонніх вони не мають жодної притоки! А тепер я подаю послання Христофора Таубеншлаґа так, як вони ступали одне одному в слід (іноді в уривчастій формі), нічого не докидаючи від себе й нічого не приховуючи.

Перша з’ява Христофора Таубеншлаґа

Відколи я себе пам’ятаю, у місті мене прозивали Таубеншлаґом. Коли малим хлопчаком з довгою жердиною, на кінці якої палав ґніт, я бігав у сутінках од будинку до будинку, запалюючи ліхтарі, переді мною вздовж вулиці крокували діти, стрійно плескали в долоні і знай собі виспівували: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, тра-ра-ра, Таубеншлаґ, голубник, голубник, тра-ра-ра, голубник!» Я на них не гнівався за це, хоча ніколи їм і не підспівував. Згодом це ім’я підхопили і дорослі; так вони і зверталися до мене, коли чогось від мене хотіли.

Інша річ — ім’я «Христофор». Воно було в цидулці, прив’язаній до моєї шиї, коли вранці одного дня мене, немовлям, голим-голісінького, знайшли біля дверей церкви Пречистої діви.

Цидулку, вочевидь, написала моя мати, перш ніж мене там зоставити.

Це єдине, що мені від неї дісталося. Тож ім’я Христофор я віддавна переживав як щось священне. Воно ввійшло мені в плоть і кров, і я проніс його через усе моє життя наче символ Водохрещі, виданий у царстві Вічності, як свідчення, що його нема як викрасти. Це ім’я невпинно росте й росте, наче насіння з пітьми, щоб, урешті, стати таким, яким було на світанні людства, поки воно не стопиться зі мною й не введе мене в світ нетлінного. Написано ж бо у Священному Писанні: «Посіяно тлінним, а воскресне нетлінним».

Ісуса введено у хрест у зрілому віці, і він цілком здавав собі справу з того, що діється: його «Я», що і було його ім’ям, було подароване йому небом… Сьогоднішніх дітей хрестять ще немовлятами. Хіба можуть вони второпати, що з ними відбувається!? Вони бредуть собі життям, доки не зійдуть у могилу, мов ті хмарки пари, що їх подув вітру жене в болото. Плоть їхня гниє, і в імені, котре єдино воскресне, не мають вони нічого свого…

Однак я знаю (тією мірою, якою людина взагалі може казати, що вона щось знає), що звати мене Христофором.

У місті існує легенда, буцімто один домініканський чернець Раймунд де Пеннафорте[1] збудував церкву Пречистої діви на дари, що їх звідусіль поприсилали йому невідомі добродійники.

Там, над вівтарем, чорним по білому написано «Flos florum» — «я відкриюся за 300 років». Над ним угорі хтось прибив розмальовану дошку, і раз у раз вона падає. Щороку на першу Пречисту.

Подейкують, іноді вночі на молодик, коли стоїть така непроглядна пітьма, що якби підніс руку до очей, то й тієї не розгледиш, церква кидає білу тінь на чорну торговицю. Це образ Білого Домініканця Пеннафорте.

Як нам, дітям, вихованцям притулку, виповнилося дванадцять, треба було вперше йти до сповіді.

— Ти чого вчора не ходив до сповіді? — напнув мене вранці наступного дня мокрим рядном капелан.

— Я висповідався, Ваша всечесність!

— Брешеш!

І я виклав йому, як усе було: «Стою я в церкві й чекаю, коли мене покличуть. Раптом чиясь рука зробила мені знак, і, зайшовши до сповідальні, розгледів я білого ченця, що тричі запитав мене, як мене звуть. Спершу я не здобувся на відповідь; коли той спитав удруге, я й знав, але забув, перш ніж устиг вимовити, на третій раз чоло моє вкрилося крапельками холодного поту, а язик мені усох. Я не міг вимовити ні слова, хоча все в моїх грудях кричало: «Христофор!» Певно, білий чернець це почув, адже записав ім’я в книгу, вказав на неї й вимовив: «Я відпускаю тобі всі твої гріхи, що їх ти вкусив і ще вкусиш».

На мої останні слова, вимовлені геть тихо (я не хотів, аби все це чули мої товариші), капелан затрусився, мов осичина, а тоді сахнувся, ще й перехрестився.

Тієї ж таки ночі я вперше хтозна-як залишив свій притулок, а відтак не знати як вернув назад.

Увечері я пішов на боковеньку в чому мати на світ породила, а вранці прокидаюся в ліжку одягнений від голови до п’ят, ще на чоботах відкілясь курява. У моїй сумці віднайшлися квіти: певно, я назбирав їх на гірських високостях.

Згодом це стало мені за звичай, поки не втрутилися наглядачі притулку й не всипали мені хльосту, коли не зміг пояснити, куди це зникаю упереспи.

Якось мене викликали в монастир до капелана. Священик стояв посеред кімнати поруч зі старим паном, який згодом узяв мене у прийми, і я зрозумів, що вони говорили про мої нічні мандри.

«Твоє тіло ще не дозріло. Його невільно відпускати разом з тобою. Я зв’язуватиму тебе», — мовив старий, узявши мене за руку і якось на особливий лад хапаючи повітря, подався додому.

Мені на душі похололо, бо я не зрозумів, що він має на оці.

У будинку старого над залізними парадними дверима, що їх було оздоблено великими цвяхами, проступав виритий напис: «Бартоломеус барон фон Йохер, почесний ліхтарник».

Я ніяк не міг утямити, як-то аристократ став ліхтарником. Прочитавши той напис, я відчув, як усі мізерні знання, що їх взяв зі школи, посипалися з мене, наче шматки паперу: такий сумнів узяв мене, що я вже й не знав, чи лишилося в моїй голові бодай на макове зерня здорового глузду.

[1] Раймунд Пеннафорте (між 1175 і 1180—1275). Кардинал і генерал Ордену домініканців (1238—1240), упорядкував декреталії папи Григорія IX і 1234 року видав перший кодекс з церковного права від часу ченця-правника Граціана, назвавши його «Decretalium Gregorii P. IX, libri V». 20 жовтня 1248 року був засуджений інквізицією.