Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інколи він приходив у пізні вляги: вони з бароном були щирими приятелями. До глупої півночі за склянкою вина судили-рядили вони на різні філософські теми, перетирали язиками моє виховання, інакше кажучи, говорили про речі, які в той час мене не обходили.

Барон не дозволяв мені ходити до школи.

«Наші школи, наче відьомські шабаші, на яких розум розвивають доти, доки серце не посмагне. Коли мети успішно досягнуто, людина дістає атестат дозрілості», — казав він зазвичай.

Тому барон щоразу давав мені читати книги, дбайливо відібрані з власної книгозбірні, а відтак розпитував мене, щоб дізнатися, чи утамували вони мою жадобу до знання, проте ніколи не перевіряв, чи прочитав я їх насправді.

«У пам’яті зостанеться тільки те, що до сподоби твоєму Духові, — знай примовляв він, — намотай собі на вус, адже тільки це дає втіху. Шкільні вчителі схожі на якихось приборкувачів у цирку: один гадає, що леви кров з носа мають стрибати через обруч. Інші торочать дітям, що богочестивий Ґаннібал втеряв своє ліве око в Понтійських болотах[4]. Один перетворює царя звірів на циркового клоуна, інший робить з божої квітки[5] букетик петрушки».

Схожу розмову двоє панів провадили і нині, бо я чув, як капелан зауважив:

— Страшнувато мені було б пускати дитину самопливом, як корабель без правила і без вітрила. Як на мене, кінець кінцем вона розіб’ється.

— А хіба більшість інших людей не розбивається? — закричав барон, якому допекли ці слова. — Якщо виходити з найвищої точки зору життя, хіба не розбивається той, хто, відбувши слухняну юність на шкільній лаві, стає, приміром, правником, жениться, щоб передати дітям свою фізичну субстанцію, а тоді занедужує і помирає. Невже ви гадаєте, що його душа створила собі такий складний пристрій, як людське тіло, тільки з цією метою?

— Чого ми дійдемо, якщо всі поділятимуть Вашу думку? — покрутив головою капелан.

— Найщасливішого і найпрекраснішого стану людства, який можна лише собі уявити! Кожен зростав би відрубно, не було б двох однакових, і будь-яка людина являла собою окрему кришталину, що мислила б і відчувала у своїх барвах і образах, любила на свій манір і так само ненавиділа, як велів їй власний Дух. Тезу щодо рівності людей, мабуть, вигадав сам сатана, злобитель будь-якого розмаїття.

— Невже Ви справді вірите в нечисту силу, бароне? Але ж Ви завжди це заперечували!

— Я вірю в нечисту силу так само, як вірю в згубний подих північного вітру. Хто мені може вказати, де те місце у Всесвіті, в якому народжується холод? Там, певно, на троні сидить диявол. Холод женеться по п’ятах за спекою, бо й сам хоче зігрітися. Диявол рветься до Бога, крижана смерть — до вогню життя… З цього починаються всі мандри… Чи мусить існувати десь абсолютний нуль? Ще жодна душа його не знайшла. І ніхто ніколи його не знайде, так само, як годі знайти абсолютний магнітний північний полюс. Чи розтягує він, чи стискає стрижневий магніт, але північний магнітний полюс попри це завжди розташовано на протилежному боці від південного. Простір, який розділяє полюси, може збільшуватись і зменшуватись, але полюси ніколи не зіштовхуються, коли ж ні, стрижень обернувся б якимось кільцем, а магніт втратив би властивості стрижневого магніта. Якщо початок того чи того полюса шукати в сфері скінченного, пустишся у мандри без кінця і краю. Онде, на стіні картина, бачите? Це «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі. Там людям накинуто те, що я допіру приписував магнітові й вихованню за допомогою душі. Кожен юнак у «Таємній вечері» має свою місію, — покладено її на юначу душу, а натякає на неї символічний відрух руки і розташування пальців. Кожен орудує лише правицею, байдуже, чи спирається нею на стіл, край якого розділено на шістнадцять частин, що відповідає шістнадцяти літерам давньоримського алфавіту, чи злучає її з лівою рукою. Тільки один Юда Іскаріот послуговується лівицею, а праву руку ховає! Іван Богослов, якому Ісус провістив, буцімто він «позостанеться»[6] (і апостоли зрозуміли це як те, що той не помре), склав обидві руки. Це означає: він магніт, якого вже нема, який перебуває в кільці вічності. Він уже не мандрівець. Усе це тісно пов’язано з розташуванням пальців. Вони ховають у собі найглибші таємниці релігій.

На Сході так складені пальці у всіх статуй Богів, однак те саме можна розгледіти і на картинах майже всіх наших великих середньовічних майстрів. У нашій родині, а вона є гілкою баронів фон Йохерів, з уст в уста передається легенда про те, що прародитель наш, ліхтарник Христофор Йохер прийшов зі Сходу, де опанував він таємне мистецтво з допомогою особливої жестикуляції пальців викликати привид мерця і вживати силу його на різні потреби.

Документ, який зберігається в мене, свідчить, що належав наш прабатько до прадавнього Ордена, який звався «Ші-Кіай», — у перекладі це значить «розпускання трупа». А ще десь його названо «Кіей-Кіай», що означає «розпускання меча». У документі йдеться про те, що може вам різонути вухо. Мистецтво духовно оживляти руки й пальці дозволяло деяким небіжчикам з-поміж орденців зникати з могили, тепер уже у вигляді останків. Інші ж обертали в ямі свої тіла на мечі.

Не впадає Вам, Ваша превелебносте, в око, що все це під масть Воскресінню Христовому? Надто ж, якщо Ви порівняєте між собою загадкові жести рук у середньовічних фігур і прадавніх азійських статуеток?

Я почув, що капелан зніяковів, а відтак заходився міряти кімнату швидкими кроками. Тоді раптом зупинився і крикнув здушеним голосом:

— Те, що Ви мені тут говорите, як на мене, шановний бароне, тхне масонством, і без застережень я як католицький священик на це пристати не можу. У тому, що Ви називаєте згубним подихом північного вітру, я вбачаю масонство і все, що до нього прикладається. Певна річ, я добре знаю, та й ми частенько говорили на цю тему, що всі великі малярі й назагал мистці приставали до таємних спілок, які звалися цехами, і що, живучи в різних країнах, давали вони один одному попри все ознаки своєї єдності, послуговуючись таємними символами, а, найчастіше, вдаючись до розташування пальців і долонь у персонажів своїх картин, вживаючи з цією метою той чи той ракурс хмар, або ж добираючи тих чи тих барв. Церква не раз замовляла їм малювати чи різьбити святих, але перше змушувала їх учинити врочисту обітницю, наказуючи відмовитися від того блюзнірства. Проте вони завше примудрялись обходити ці заборони. Церкві часом закидають, ніби вона стверджує, хай і не відкрито, що будь-яке мистецтво від нечистого. Утім, правовірному католикові і без того все відомо… А проте, звідки нам знати, чи не ховали ці мистці, бува, якоїсь таємниці, спрямованої проти церкви?

Я обізнаний із листом великого старого маляра, в якому той відкрито пише своєму іспанському другові про існування таємної спілки…

— Я й сам знайомий з цим листом, — миттю доточив барон. — У ньому маляр пише… теє… дай, Боже, пам’ять, аби згадати слово в слово, що ж він казав…: «Піди до того й того чоловіка на ймення X і проси його уклінно, щоб він, бодай легенько натякнувши, дав мені знати, як його мені бути далі з цією таємницею. Я не хочу до судної дошки залишатися тільки малярем». Ну, і що з цього випливає, дорогенький капелане? А те, що цей славетний маляр, хай як глибоко був він утаємничений зовні, насправді сліпий. Те, що він франкмасон, означає для мене ось що: він був за помагача, тягав цеглу коло мулярів і ходив біля будівництва лише зовні, хоча й належав до цеху, — це як на долоні написано. Втім, Ви цілком мали рацію, коли казали, що в той час усі архітектори, малярі, скульптори, золотарі й ритовники були масонами. І звідси випливає: вони могли знати тільки зовнішню сторону обрядів і вкладали в них суто моральний сенс. Умільці були лише майстерією невидимої сили, що її Ви як католик помилково ставите за майстра «Лівиці». Вони правили за знаряддя, що служило одній-єдиній меті: мали зберігати певну таємницю потойбічного у символічній формі доти, доки не прийде для неї її час. Тим-то вони зупинилися на дорозі і не робили ані кроку вперед, увесь час сподіваючись, що вуста людські можуть дати їм ключ, який відімкне браму. Вони не підозрювали, що цей ключ насправді криється в самому мистецтві, що воно приховує у собі глибший зміст, аніж просте живописання чи хитромудре римування. А саме: мистецтво пробуджує витончене чуття смаку і дотику в самому мистці, перший прояв яких називається «правдивою творчою інтуїцією». Навіть у творах сучасного художника, ремесло якого дозволило йому відкрити внутрішні органи, що бриніли б в однозвук з цією силою, знову з’являться ті ж таки символи. І йому не треба відкривати їх у вустах живих і годі шукати собі місце у тій чи тій ложі! Навпаки, «невидимі уста» у тисячу разів промовистіші за людський язик. Що є справжнє мистецтво, як не черпання з вічного царства повняви? Втім, є люди, яких з повним правом можна назвати мистцями, а проте, вони хіба одержимі якоюсь темною силою, що її Ви зі свого боку спокійно можете назвати «дияволом». Те, що вони створюють, нагадує достеменісінько пекло сатани, як його собі уявляє християнин. Чини їхні несуть у собі дух крижаної, вбивчої півночі, де во время оно замешкали демони-людиноненависники. Виразові засоби їхнього мистецтва — то чума, смерть, безумство, вбивство, кров, відчай і підлота…

Як можна витлумачити ці мистецькі натури? Скажу Вам ось що: мистець — то людина, в мозку якої духовне, магічне взяло гору над матеріальним. Відбуватися це може двома способами: у одних — назвемо той спосіб «диявольським» — мозок поступово підточують розпуста, пікантні болячки, успадкована чи набута вада, тим-то вони, так мовити, легшають на шальці терезів. При цьому піднесення чи опускання у світі з’явищ, і магічне проявляються спонтанно. Шалька духовного тягне вниз, не тому що вона важчає, але через те лишень, що легшає інша шалька. У цьому разі від твору мистецтва тхне гнилизною, так ніби то Дух вбрався в одяг, який міниться у світлі тліні.

Інші мистці — я назвав би їх «помазанцями» — запанували над Духом, подібно до того, як святий Георгій забрав силу над звіром. Для них шальку Духа у світі з’явищ тягне донизу його власна вага. Тим-то Дух їхній носить золоті сонячні шати. Проте і в тих, і в тих шальки змушує рухатися магія.

Для людини пересічної важить тільки плоть. Забісованих, так само як і помазанців, жене вітер невидимого царства повняви, одних — північний борвій, інших — подих уранішньої заграви. Людина пересічна натомість залишається задубілою колодою.

Що то за сила, яка використовує великого мистця як свій знаряд задля збереження символічних обрядів магії смеркового світу?

Я скажу Вам: це та сама сила, яка колись витворила церкву. Поставила вона заразом два живих стовпи: один — білий, другий — чорний. Два живих стовпи, які ненавидітимуть один одного доти, доки не дізнаються, що вони суть лише дві підпори для майбутніх тріумфальних воріт.

Пригадуєте те місце в Євангелії, де Іван говорить: «Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!»[7]

Як Ви поясните, Ваша превелебносте, що, як каже Ваша віра, Біблія дійшла до наших днів з волі Божої, а переказів про те «інше» нема? Чи не загубили ми їх, як хлопчик часом губить свого складеного ножика?

Я скажу Вам: це «інше» живе й сьогодні, завжди жило і житиме повік, і то коли замовкнуть усі вуста, що мовлять про нього і закриються всі вуха, що їх вчували.

Дух щоразу вдихатиме в них життя і творитиме нові душі мистців, які злітатимуть, якщо він цього захоче, і створить собі нові руки, які занотують те, що він накаже.

Це ті істини, які відкрив і знає лише сам Іван. Це таємниці, що їх носив у серці Христос. Апостол відкрив їх тієї миті, коли змусив Ісуса — своє знаряддя сказати: «Перш, ніж був Авраам, Я є»[8].

Я кажу Вам, хочете Ви хреститися чи ні: почалася церква з Петра, а завершилась Іваном! Що це означає? Ви читали Євангеліє? Там є пророцтво про те, яка доля спіткає церкву! Можливо, у голові Вам просвітило, і Ви збагнули, що означає в цьому контексті те, що Петро тричі відрікся від Христа і розсердився, коли Ісус сказав про Івана: «Я схотів, щоб він позостався»[9]. Вам на втіху хотів би додати, що, хоча, як я гадаю (і бачу, як це відбувається вже сьогодні), церква помре, але вона відродиться — у такому вигляді, який вона і мусила б мати. Але ніхто і ніщо з того, що вже померло, не воскресне, навіть Ісус Христос. Я знаю Вас як чесну людину, що ревно пильнує свої обов’язки, і Ви, напевно, часто себе запитували: «Як може бути так, що у священики і навіть у папи часом затісуються злочинці, неварті свого сану, негідні й людьми-то зватись. І я навіть знаю, що би Ви відказали, якби хтось поставив Вам подібне питання: «Безгрішна й непорочна хіба що ряса, а не той, хто в неї вбрався». Не думаєте ж Ви, дорогий друже, що я належу до тих, хто кпить з подібного пояснення або вбачає у ньому ганебне слизьке лукавство? Для цього я занадто глибоко розумію сенс висвячення. Я знаю точно, а, може, навіть, краще, що багато католицьких священиків тайкома, в серці своєму, носять страшний сумнів: «Чи справді християнська релігія покликана врятувати людство? Не всі знаки часу вказують на те, що церква потроху загниває? Невже справді гряде тисячолітнє царство? Хоча християнство росте, ніби велетенське дерево, але де його плоди? Що не день, то розростається натовп тих, хто зве себе християнами, проте тих, хто й справді годен носити це ім’я, щодалі убуває. Звідки береться цей сумнів? питаю я Вас. Це наслідок браку віри? Ні! Він виростає з несвідомого відчуття, що серед священиків замало палких натур, які шукають шлях до святості, як індійські йоги й сиддхи. Мало хто серед них може «силою здобути царство небесне». Повірте мені! Шляхів до воскресіння існує значно більше, ніж може собі уявити церква. Чиста надія на милосердя Боже тут нічим не зарадить. Чи багато людей Вашого стану могли б сказати: «Як лань мчить до свіжої води, так і душа моя поривається до тебе, Господи?»

[4] Насправді Ґаннібал утратив око внаслідок запалення, що стало наслідком пересування через Клузійські болота під час Другої Пунічної війни.

[5] Так німецькою мовою перекладається латинська назва звичайної гвоздики (Dianthus).

[6] Євангеліє від Івана 21. 22.

[7] Євангеліє від Івана 21, 25.

[8] Євангеліє від Івана 8, 58.

[9] Євангеліє від Івана 21, 22.