Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ваша запропаща жінка…

— Ні, ні! Вона не пропала. Вона накивала п’ятами. Називайте всі речі власними іменами!

— Отже, Ваша дружина і незнайомка, тіло якої років п’ятнадцять тому прибило до річкового берега, спочиває на цвинтарі в могилі з білими трояндами, де викарбувано саму дату і немає імені, — це одна і та ж таки особа. І… тепер радуйтеся, дорогий мій друзяко! Маленький знайдух Христофор не інакше, як Ваше власне дитя! Ви-бо самі казали, що Ваша дружина була у тяжі, коли кинула Вас! Ні, ні! Не питайте, звідки я це знаю! От цього я Вам не скажу! Вважайте, що хтось виклав мені це на сповіді. Хтось, кого Ви не знаєте…

Я не чув, про що вони говорили далі. Мені було то жарко, то холодно.

Ця ніч подарувала мені батька і матір, але також сумне усвідомлення того, що на могилі тієї, яка мене породила, я вкрав три білих троянди.

Офелія

Як і раніше, діти тюпки біжать за мною, коли ввечері я чимчикую вулицями, задерши голову і пишаючись тим, що і сам долучився до шляхетної справи Йохерів. Тепер, коли я сам знаю, що засновник цього роду був і моїм предком. Однак тепер їхня глузлива пісенька: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, голубник, голубник, голубник» звучить вже помітно тихіше. Більшість із них просто плескають раз за разом у долоні або співають «Тра-ра-ра».

Але дорослі! Вони знімають капелюхи на знак вдячности у відповідь на моє привітання, тоді як досі тільки кивали… І коли вони бачать, як я вертаю з могили моєї матері, куди ходжу щодня, то перешіптуються за моєю спиною. Тепер у містечку пішли чутки, що я не годованець, а рідний син барона!

Пані Аґлая увічливо приклякає, як перед вельможею, щоразу, коли я стрічаю її на вулиці, і використовує будь-яку зручну мить, щоб перекинутися зі мною слівцем і спитати про самопочуття.

Коли вона походжає вдвох з Офелією, я завжди намагаюся уникнути зустрічі, щоб нам з нею не довелося червоніти за підлесливість її матері. Точильник Мучелькнаус миттю завмирає, коли бачить мене, і, гадаючи, що ніхто його вгледить, шмигає назад у свою дірку, мов полохлива миша.

Я відчуваю, як він несказанно шкодує, що саме я, той, кого нині він ставив майже за якусь надприродну істоту, був співучасником його нічних таємниць. Тільки раз я відвідав його майстерню, поклавши сказати, що йому не випадає мене соромитись, але іншого разу я вже не наважився б це зробити.

Я хотів було сказати йому, як високо ціную те, чим він пожертвував задля своєї родини. Я хотів передати йому слова мого батька, що «кожне ремесло шляхетне, коли душа не гребує ним по смерті», і я заздалегідь потішився у своєму серці через те, яку полегкість могли б дати йому ці слова. Але не розтулив і вуст.

Він зняв з вікна ґардину й кинув її на домовину, щоб прикрити кроликів, витягнув руки, зігнув тулуб під прямим кутом і залишився в цій китайській позі, обернувши обличчя до землі, а відтак, не зважаючи на мене, як літанію, без угаву посипав, як горохом, у стінку суцільною тарабарщиною:

«Його ясновельможність, високоблагородний пане барон, звольте, вельмишановний…»

Я вийшов, наче змокла курка. Все, про що я жебонів, виявилося нісенітницею. Що б я не сказав тоді, все віддавало пихою, яке б слово не вимовив, воно миттю перетворювалося на мову «ясновельможного, високоблагородного»… Навіть найпростіші і найскромніші слова, звернені до нього, відбивалися від його рабської аури і ранили мене, наче стріла, надаючи всьому огидного присмаку поблажливості.

Навіть мій безмовний вихід викликав у мене неприємне відчуття, що це я дуюся, як жаба на лопуху.

Головний режисер Паріс — єдиний із дорослих, ставлення якого до мене не змінилося.

Мій неясний страх перед ним виріс ще більше, од нього виходив якийсь сковувальний вплив, і я був перед ним безсилий. Я відчував, що це якось пов’язано з тим, що він говорить баса і з якоюсь наказовою різкістю. Я намагаюся переконати себе, що, як на мене, нема нічого дурнішого, аніж повертати розумом у тому напрямі; що мені не випадає боятися того, як він раптом мене озве. Ну і що з того, коли він так зробить? Але щоразу, коли я чув, як він проказує щось за вікнами у кімнаті Офелії, глибокий тембр його голосу змушував мене здригнутись, і мене брав загадковий страх. Я здавався собі таким слабким і маленьким з моїм, як на сором, тонесеньким хлоп’ячим голоском! Я даремно намагаюся себе заспокоїти: бо ж він… бо ж він не знає і не може знати, що ми з Офелією одне одного кохаємо. Він просто закидає вудку, жалюгідний комедіант, на вулиці лукаво блискаючи на мене очима. Скільки б я собі це ні повторював, не можу позбутися принизливого відчуття, що він якимось чином гіпнотизує мене, і що я просто обманюю себе, намагаючись змусити себе рішуче глянути йому в очі. Це легкодухий страх перед самим собою та й годі, і від цього нікуди дітися. Часом я мрію, щоб він знову почав так само нахабно бухикати, як тоді, щоб у мене з’явилася можливість зайти з ним у сварку через огорожу. Але він, як на те, мовчав, ніби вичікуючи. Я думаю, він береже свій бас на якусь особливу мить, і внутрішньо здригаюся від думки про те, що вона заскочить мене зненацька. Офелію він узяв у шори, вона теж не має сил. Я знаю це. Хоча ми ніколи про це не говорили.

Коли ми вночі нишком забиваємося вдвох у садок перед нашим будинком біля річки, і, раюючи в любовних обіймах, ніжно шепочемося, то щоразу раптово здригаємося від жаху, щойно десь поблизу щось тихо заворушиться. І ми знаємо, що саме повсякчасний страх перед цією людиною змушує нас миттю нащулювати вуха. Жодного разу ми не наважилися вимовити вголос її ім’я. Ми злякано уникали тих тем, які могли б підвести до неї. У тому, що я щодня натрапляю на пана головного режисера, дарма, чи я навмисне затримуюсь удома ввечері чи, навпаки, притьмом вилітаю, є якась лиха доля. Я часто здаюся собі птахом, якого змія стискає у чимраз вужчих кільцях. В цьому увижається мені щось на кшталт призвістки; Паріс насолоджується впевненим відчуттям, що його мета день крізь день наближається. Я бачу це з підступного погляду його злих оченят. І що воно в нього за ціль? Гадаю, він і сам цього не знає достеменно, та й я не можу собі цього уявити. У нього є ще якийсь клопіт, і це трохи заспокоює мене. Інакше, чому він раз у раз спиняється на вулиці і, кусаючи нижню губу, заглиблюється в роздуми, коли я його поминаю? Тоді він уже не витріщає на мене очі, він знає, йому це зараз не потрібно: його душа і так вже взяла силу над моєю. Звичайно, вночі він не міг нас підслуховувати, і все ж я виснував план, щоб ми вічно не тремтіли від страху.

Поруч з мостом, на березі, лежить благенький човен. Сьогодні я підтягнув його до нашого саду і там прип’яв. Коли місяць сховається за хмари, я перевезу Офелію на той бік, тоді ми поволі попливемо навколо міста наниз за водою. Річка занадто широка, щоб нас хто-небудь помітив, а тим більше впізнав!

Я прослизнув у кімнату, яка відділяє спальню батька від моєї і заходився рахувати удари свого серця, сподіваючись, що дзиґарі на вежі церкви Пречистої ось-ось виб’ють десяту, а відтак пошлють наздогін ще один, одинадцятий удар, красномовний і радісний: «Ось-ось у сад зійде Офелія!»

Здавалося мені, ніби час зупинився, і з нетерплячки затіяв я дивну гру зі своїм серцем, аж поступово мої думки перемішалися, наче уві сні.

Я просив його битися швидше, щоб поквапити баштові дзиґарі. Я вважав за річ звичайну, що вони між собою якось пов’язані. «Хіба моє серце — не дзиґарі? — спало мені на думку. — Хіба воно не могутніші за ті баштові дзиґарі, які являють собою лише мертвий метал, а не живу плоть і кров, як моє серце».

Чому дзиґарі-серце не можуть рядити часом?

І на доказ того, що я маю слушність, я згадав один вірш, який мій батько зачитав мені одного разу: «Всі речі йдуть від серця, народжуються в ньому і у нім вмирають…»

Тільки тепер до мене доходить страшний сенс цих слів, якого раніше я майже не розумів. Їхнє глибинне значення жахає мене; моє серце, моє власне серце не слухає мене, коли йому наказую: бийся швидше! Мабуть, у мені живе хтось сильніший за мене, хто визначає мій час і мою долю. Саме від нього йдуть усі речі! Я сам себе боюся.

«Якби я знав самого себе і бодай якось володів своїм серцем, то був би чарівником і міг би давати собі раду з подіями зовнішнього життя», це я усвідомлював цілком ясно.

І друга незвана думка домішується до першої:

«Згадай-но одне місце з книги, що її ти читав колись давно у дитячому притулку! Там писалося: «Часто, коли хтось помирає, зупиняється годинник. Отож, у кошмарі смерті вмирущий плутає биття його чимраз тихішого серця з ударами годинника. Страх його тіла, яке поривається залишити його душа, шепоче: тільки-но там годинник спиниться, я помру. І наче з цього чарівничого наказу стрілки годинникові завмирають разом з останнім ударом серця. Якщо годинник висить у кімнаті людини, про яку думає помираючий, то і він дослухається до його гарячкових слів, що народилися зі страху смерті, бо там, куди залітає думками помираючий в останні хвилини, об’являється його двійник».

Он що, моє серце скоряється страхові! Значить, він сильніший за моє серце! Якби мені вдалося його позбутися, я забрав би владу над усіма речами світу, що йдуть од серця, владу над долею і часом! І, зачаївши дух, я намагаюся чинити опір непроханому моєму поневольникові-страхові, що поривається мене задушити, бо ненароком дістався його схованки. Я занадто слабкий, аби опанувати власний страх, адже не знаю, ні де, ні коли, ні як мені злапати його. І тому він, а не я, панує над моїм серцем, тисне на нього, щоб вершити мою долю з власної волі, взагалі не зважаючи на мою думку. Я силкуюся заспокоїтися і при цьому говорю собі: «Офелії нічого не загрожує, поки я не з нею». Але мені бракує сил, аби зглянутися на благання мого розуму і не ходити нині до саду. Я відкидаю цю думку, ледь встигнувши її усвідомити. Я бачу пастку, яку готує мені моє серце, а проте, втрапляю в неї: адже моя туга за Офелією сильніша за голос розуму.