Пан Халявський: читать начало книги онлайн

Коли батенько задумували вчинити бенкет, то заздалегідь об'являли матінці, котрі, бувало, одразу ж стануть здихати, а часом і заплачуть. Звісно, вони мали до того велику причину. Подумайте: на один бенкет треба було курей п'ятдесят, качок двадцять, гусей стільки ж, поросят десять. Кабана треба було неодмінно заколоти, кількох баранів, нарізати й цілу яловицю. Все ж це одгодоване, невпоїд кормлене добірним зерном. Ох, як то матінка вміли вигодовувати птицю або особливо кабанів! Навряд чи хто з теперішніх молодих паній-господинь знають усі способи до того, та й, годі-бо, чи ж беруться за сю важливу справу! Повірте моєму слову, що коли, бувало, заколять кабана — то в нього, каналії, сала на цілу долоню, опріч того що все м'ясо поросло салом! А птиця — пальцем можна було її розбирати, а смалець з неї в роті не вміщається, так і тече!

Треба сказати, що матінка не одразу взялися господарювати і попервах багато було смішних з ними случаїв. Розповім один зворушливий анекдот. Невдовзі, як вони побралися з батеньком, приїхала до нас сім'я сусід тільки пообідати. Матінка, щоб добре їх пригостити, покликавши домашнього кухаря, наказали йому зарізати барана й приготувати що слід. Кухар, чоловік ретельний до користі господарів своїх, став виставляти резони, мовляв, ми барана заріжемо, та його всього не споживуть за столом, половина зостанеться і через літній час попсується: треба буде її викинути. «Так ти ось що зроби, — сказала матінка, не довго думаючи, — задню частину барана візьми для столу, а передня хай живе й пасеться в полі поки що до слушної нагоди». Кухар так і зареготав. А матінка заходилися домислюватись, чого це йому так смішно. Коли додумалися й побачили, що вони сказали дурне й смішне, то махнули рукою, почервоніли, як вишенька, і пішли од кухаря. Після цього годі було його держати: відпустили на волю, а настановили куховарку.

Будь ласка, повернімося до своєї речі. Ото як батенько об'являть матінці про бенкет, то самі пошлють до міста по «городського кухаря». Так усі називали чоловіка в ранзі чиновника, що його всі шанували за незвичайну художність і вмілість готувати обіденні столи; до того ж він, справляючи свою службу, підв'язував білий фартух і на голову надівав ковпак, усе досить чисте. Сей кухар з'явиться за п'ять днів до бенкету й першим ділом почне гуляти. Відомо, що три дні йому належало погуляти, перше ніж візьметься робити! І чого б тільки він у сі три дні не зажадав, треба все йому дати, інакше-бо кине він усе, піде геть і ні за що вже не візьметься. Одгулявши три дні, стане до роботи. Дізнавшись від батенька, скільки має бути перемін за столом, він іде з матінкою до сажів, де вигодовується живність, і вибирає сам, яку йому треба. Пам'ятаю і тепер, як матінка стоять біля дверей сажа й, приклавши руки до грудей, жалісно дивляться на вибір кухаря. Коли ж він помітить щонайжирнішу з птиці й прирече її на смерть, тут матінка охнуть, обітруть сльозинку з очей і не втерплять, щоб не шепонути: «А щоб тебе родимець побив! Найжирнішу взяв, тепер хоч увесь саж кидай!» А втім, матінка це робили не через скнарість і не жаліючи подати гостям луччеє, а так: любили, щоб усього було багато в, запасі й щоб усе було луччеє. Вони, бувало, й гостям хвалилися, що природа благословила їх достатком як на дітей, так і на свійську живність, себто на птицю та інше. Другого дня убуток у сажі наповниться птицею, котру з часом також вигодують, а все ж узятого жаль. Незбагненне серце, незбагненна й вдача господинь отаких, як матінка! Кухар, за допомогою десятка баб, узятих з роботи, упорається з птицею, поросятами, корінням, городиною; булошниця дрижить тілом і душею, щоб опара на булки була добра й щоб тісто підійшло й булки випеклися на славу; куховарка в другій кухні, з помішницями, також порається з птицею, виданою їй, та вже не годованою, а з тих, що гуляють на волі, і готує в двох великих горшках обід осібно для панських конюхів, для козаків, що припроваджують пана полковника та опрочих панів; осібно й посмачніше для дрібної шляхти, котра приїде за панами: їм не дозволено бути за одним столом з важливими особами. Дворецький, видавши, щоб вичистили, великі олив'яні тарелі з гербами славетнього роду Халявських і з вензелями прадіда, діда, батька таткового й самого татка, сам гострить ножа й другого про запас — розбирати на столі птицю й інше м'ясо. Ключник розливає в глеки пиво й мед з новопочатих бочок, з котрих куштувати вже mu на батенькові, й, коли схвалено, розподіляє: з яких саме подавати панам, з яких шляхті, конюхам, козакам та опрочим. З барилець же, що осібно стоять і мають у собі відмінні меди: липовий, сахарний тощо, він буде наливати під кінець вечері, щоб «укласти» гостей. Конюхи на стаєнному дворі приймають кращий овес і зсипають його в свої засіки; клопочуться, щоб привезли сіна з кращого стіжка й скидують його на стайню, щоб усе те дати панським коням, як приїдуть гості, аби люди опісля не гудили господарів: такі, мовляв, хазяї, що про коней і не потурбувалися.

Одне слово, всім і кожному безліч роботи й клопоту, а батенькові й матінці — найбільше від усіх. Вони, кожне, за всім доглядають по своїй лінії, все спостерігають, і біда конюхові, якщо він прийняв овес не чисто вивіяний, сіно лугове, а не краще з степового; біда й ключникові, якщо кубки не повно націджено, для меншого столу гіршого сорту приготовано напої; біда булошниці, якщо булки не добре випечено; куховарці, якщо страву для людей не так смачно іі не вдосталь виготовлено. Один тільки «городський кухар» не підлягає нагляду: йому дано повну волю готувати, що знає в своїй справі, й робити, як уміє і як хоче. Зате вже чого він вимагає, всі спішать йому точно видати, хоч матінка й не пропустять, щоб не побурчати: «А щоб тобі поперек горла стало! Яку до біса силу масла вимагає! А рижу! А родзинків! Як у прірву! І охота Миронові Йосиповичу вчиняти бенкети! Легко сказати: чотири рази на рік! Не припасешся ні з чим; так і дивись, що розоримося овсі». — Останні слова матінка вимовляли пошепки, щоб батенько не чули, а то б перепало й їм! Батенько, хоч і були дуже політичні, та коли вже їм чого заманулося, то буде по-їхньому. Матінка, не знавши ще добре їхньої комплекції, років п'ять тому, бувало, візьмуться перечити їм, — так що ж?.. Ну, не наше діло судити, а знає об тім кофейна шовкова хустка, яка не раз злітала в такому разі з матінчиної голови, дарма що пов'язана була на підкапок з синього сахарного паперу.

Стривайте, про що пак я казав? Еге, про бенкет… Так. У сей урочистий день, першим ділом, ранком ще, з'являється команда козаків для почесної варти, понеже в домі буде сам пан полковник своєю особою. В цієї команди завсіди є сурми й бубни. Отож команда й улаштує свою парту.

Коли ранок мине, вдень, трохи пізніше, отак годині о десятій по півночі, з'їжджаються звані гості. І кого тільки батенько не кликали на бенкет до себе? Верстов за п'ятдесят посилали, нікого не пропустили, отож усі й зібралися. Непристойно ж бо таку персону, як був у той час його ясновельможність пан полковник, частувати тільки при двадцятьох душах; слід було й кликати, заради честі гостя, бодай сотню; слід було ж усім і приїхати з пошани до такого гостя й явити честь батенькові, не маленькому панові по достатку й значності древнього роду. Хто не мав на чому приїхати, той пішки прийшов з сімейством, принісши в клунку ошатне вбрання, бо тут у простому не можна було б показатися. Глянули б ви, як усі гості пишно вбрані та причепурені! Чоловіча стать у славних сукняних кунтушах темного кольору, рукави з вильотами, себто що назад відкидаються; під ними жупан грезетовий, блискучий; часто-густо хто й у моревому. То таке вбрання — знаєте, що при дамах непристойно називати, — червоного сукна, широке; пояси блищать, неначе ковані; за поясом, на золотому або срібному ланцюжку — ніж у багатій оправі; чоботи з сап'яну червоного, жовтого або зеленого; а хто дженджуристіший, так у того й на високих підковах; волосся гарно підстрижене кружальцем, вуса пригладжені, охайні, як казали тоді — «чепурні». А жіноча стать і собі — краса яка! Кунтуші з щонайдорожчої парчі, такої, що й не зігнеш, у попереку обхоплені, сутою сіткою викладені; корсети гласетові; запасочки з заморської цяткованої матерії, дебелої, як луб'я. На головах кораблики або очіпки з парчі сутої, як жар, горять! Нинішні дами не зуміли б і надіти кораблика або очіпка. На шиї — намиста того, намиста! Дукатів, єднусів, хрестів!.. Господи, твоя воля! Інші дівчата — для полегкості — без кунтушів, у самих юпках, себто в корсетах, і… як би це вам політичніше сказати?.. не обмежуючи натури, або природи, — без рукавів. Та зате ж які рукави їхніх сорочок — аж очі в себе вбирають: тонкого полотна, серпанкові, які тільки можна собі уявити! Все оте вишито премайстерно різного кольору шовками, золотом, сріблом. Голови прикрашено — напрочуд як гарно! Коси заплетено найдрібнішими пасмами, повито вінком і укладено на маківці, а по чолу покладено, одна на одній, різнокольорові стрічки, а поверх їх — золотий газ сутий… Одне слово, краса — та й годі! Ніжки в сукняних панчішках, білих або синіх; черевички червоні на колодочках. З-під шовкової плахти видно «ляхівку», себто поділ сорочки, так само вишитий, як рукави… Отака краля мимоволі приверне твої очі на себе одна, а їх же тут зібралося десятки! Не подумайте, що се вони витратилися й шили собі вбрання для нашого бенкету! Аж ніяк! Кожна все осе одержала від матері, а та — від своєї матері, і отак усе вище; тепер носить сама й передасть майбутнім своїм дочкам та онукам. Зібратися тепер на бенкет не коштувало б їм нічого більше, як кухлик криничної води, щоб умитися; а одяглися в усе готове. Та які ж вони гарні! Який здоровий колір облич! Який яскравий, живий рум'янець на лицях! Яка свіжість у чарівних очах! Не дивно: вони лягають спати ввечері, а встають з сонцем; вони…

(Тут усе, що я написав, моя невістка, другого сина дружина, жінка модна, вихована в пансіоні мадам Гросваш, зачорнила так, що я не міг і розібрати, а повторити — не пригадав, що написав був. Ну, та дарма. Ми й без того всі знаємо все. Хм!)

Ось такі гості зібралися й сидять статечно. Десь уже опівдні, годині об одинадцятій, засурмили сурми, забили бубни — їде сам, їде вельможний пан полковник у своєму берлині; машталір раз у раз ляскає пугою на четверню вороних коней, в посріблених шорах, а вони без фореса, чи по-теперішньому форейтора, йдуть на самих віжках машталіра, що сидить на правому кореняку. Вбрання на машталірі й ремінь на шорах зелені, бо й берлин був зелений.

Батенько з матінкою вийшли зустрічати його ясновельможність на рундук, себто на ґанок. Батенько кинулися до берлину, одчинили дверцята й приймали пана полковника, який вилізав, спираючись на батенька. Тут батенько поцілував його руку, а він, — се, далебі, я сам бачив і ніяк не брешу, — він, вилізши, обійняв батенька. Матінка на рундуку дуже низько вклонилися панові полковникові й, коли він зійшов на наш високий рундук, кинулися також, щоб поцілувати його руку, та він відсмикнув і допустив матінку поцілувати себе в уста. Сим він почав давати на розум, що недавно був у Петербурзі й бачив тамтешню політику. За таку відмінну честь матінка знову йому пренизько вклонилися й принижено просили його ясновельможність ущасливити їхню вбогу хижу своєю присутністю. Полковник просив їх іти вперед, та матінку, дарма що вони були трохи такі простуваті, де треба, важко було охитрувати: хоч вони й чули, що пан полковник просить їх іти вперед, хоч і знали, що він вивіз багато петербурзької політики, все ж ніяк не пішли поперед пана полковника і, йдучи позаду його, перезирнулися з батеньком, в котрого на обличчі сяяла радісна усмішка від матінчиної спритності.

У сінях пана полковника зустріла вся чоловіча стать, стоячи по чину й віддаючи честь поклонами; коли ж він увійшов у кімнату, вся жіноча стать зустріла його біля дверей, низько й поштиво вклоняючись. Пан полковник, всупереч своїм поняттям політики, яку він запозичив у Петербурзі, через те що був гладкий, одразу ж умостився на осібно приготоване для нього високе крісло з м'якими подушками й запропонував дамській статі теж сісти, однак вони ніяк не поступалися й тільки мовчки вклонялися. Аж ось коли він оголосив, що, бувши в Петербурзі, до всього придивлявся й дуже ясно бачив, що жінки там сидять навіть при особах у генеральських рангах, тоді тільки вони мусили сісти, та й то сиділи про око: коли пан полковник був ласкавий спитати котру про щось, тоді вона спішила встати й, низько вклонившись його ясновельможності, вп'ять сідала, не сказавши на відповідь нічого. Навіщо було й відповідати? Якщо відповідь мала стверджувати, то се й без слів показував уклін; якщо ж слід було заперечити щось панові полковнику, то, не насмілюючись на таке зухвальство, яснили се поклоном. Де тепер побачиш сю витончену чемність? У нашої молоді? Гей-гей! І не кажіть мені про неї!

Помітно було, як батенько бентежилися, що пан полковник зволив бути веселий. Почувши чижа, що голосно й приємно співав, пан полковник похвалив його; і враз батенько, низько вклонившись, зняли клітку й, винісши, віддали її людям пана полковника, щоб прийняли її й обережно довезли додому, «як річ, яка подобалась його ясновельможності».

Пан полковник, розмовляючи з старшими, котрі стояли біля стіни й ні в якому разі не сміли сідати, зволив закашлятись і плюнути перед себе. Притьмом один з бунчукових товаришів, поважний старий, кинувся й шанобливо затер ногою плюню його ясновельможності: отака була витончена політика в той вік!

Трохи згодом дворецький вніс велику тацю, заставлену срібними позолоченими чарками; а на другій таці несли кришталеві, — пам'ятаю, їх батенько купили в цесарця, що приходив до нас з товарами, — карафи, наповнені різного сорту, смаку й кольору горілками, котрі матінка навмисне для сього приготували. Горілки не подавали нікому, поки батенько й матінка з своїх рук не просили пана полковника.

Коли він зволив прийняти в руки чарку, тоді тільки почали підносити гостям, і кожний наливав собі бажаної горілки, а батенько одно припрошують кожного, щоб повніше налипали.

Пан полковник був політичний. Він, не пивши, держав чарку, поки всі не налили собі, і аж тоді взявся пити. Всі гості дивилися на нього: якби він випив усю чарку одним духом, то й вони випили б так само, але що полковник пив, присьорбуючи, то й вони не сміли випивати перше його. Коли він зволив морщитися, показуючи міцність випитої горілки, або цмокав губами, милуючись смаком горілки, то й вони всі робили те ж саме, щоб догодити його ясновельможності.

Пан полковник, випивши горілку, зволив довго розглядати чарку й похвалив її. Справді, чарка була чудова: величенька, ваговита, гарно визолочена, ще й з гербом Халявських. Політика вимагала і чарку віддати панові полковнику, ню батенько залюбки й виконали.

Після сього пана полковника запрошено випити по другій чарці. До того ж батенько, низенько вклонившись, доповідали: «Осмілюсь найуклінніше доповісти вашій ясновельможності, що після першої не закусюють» — і на сей раз панові полковнику поставили другу чарку, таку ж, і він випити випив, та вже не хвалив чарки. Йому наслідували й опрочі гості, маючи на увазі чоловічу стать, оскільки жінкам і підносити не сміли; вони статечно й тихо сиділи, тільки обертаючи пальчики один коло одного, — мода ся зайшла з давніх-давен, довго держалася, та й се вже зникло, і пальчики жіночої статі спокійні, не крутяться! — або кінчиком вишитої хусточки махали на себе, бо в кімнаті було душно від народу.

Ще трохи згодом батенько підступили до пана полковника з доповіддю, що, мовляв, «поставивши тарілки, чи не буде ласкава, ваша ясновельможність, по чарці горілки?». Тут пан полковник, підвівшись, сказали «стривайте» й пішли, їм забажалося прогулятися. Така вже була їхня натура. Тільки-но пан полковник устав, то й уся жіноча стать піднялася, себто з своїх місць; а пан полковник у супроводі батенька, вийшовши в сіни, закричав вартовим: «А нуте ж — сурміть, сурміть, ось я йду!» І разом на сурмах та бубнах віддавали йому честь доти, доки він не повернувся в покої. Що то значить високий ранг!

Звольте. За попереднім порядком випито й по третій чарці — коли се засурмили й забубнили вже в сінях на знак того, що час уже до обіду й перша переміна стола заставлена.

Стіл був приготований у протилежній кімнаті, себто через сіни, насупроти тої, де були до обіду. Попід стінами були ослони й перед ними стіл довгий, застелений килимом і поверх довгою скатертиною, на якій по краях уздовж та на ріжках вишито червоними нитками вільні прегарні візерунки. На стіл густо ставилося великі олив'яні тарелі або миски, чудесно, як дзеркало, отак блискуче вичищені й усі з гербами Халявських, наповнені, себто миски, борщами різного сорту. Для тих, що сиділи, не було більше наряддя, як олив'яна тарілка, коло неї — шматки хліба білого й чорного, ложка дерев'яна, скрита лаком, — і все це — геть уздовж — на обох краях накрито довгим рушником, так само вишитим, як і скатертина. Він був, щоб витирати руки, замість теперішніх серветок. Стіл, опріч мисок, був заставлений великими глеками, а іноді й суліями, наповненими пивами та медами різного сорту й смаку… А які ж се були напої!.. Далебі, істинно кажу, не брешу: тепер нікому не насниться смак таких напоїв; а щоб зварити або приготувати їх, то й не кажіть: ніхто й тями не має. Уявіть собі пиво тонке, рідке, ледь жовтувате на колір; піднесіть же до уст, то вже сам пах його вабить вас покуштувати, а покуштувавши, ви вже не хочете лишити його й п'єте, скільки душа забажає. Солодко, смачно, приємно, втішно і в голові не лишає ніяких наслідків!.. А мед? Се просто диво! Ви налили його, а він чистий, прозорий, як кришталь, як джерельна вода. «Що ж се за мед?» — сказали б ви байдуже, а може, ще й зневажливо. Та бач — почніть його куштувати, себто пити, так від третього ковтка ви вже й не розтулите губ своїх: вони так і злипнуться. Скільки-то солодкості! А дух який! Тепер ані від одної панії нема таких пахощів, а щиро кажучи: коли вони виїжджають межи люди, так се вони тоді достеменно мають. Ні, хай ніхто мені не каже, де саме Росія! Б'юся об заклад запевняю, що вона в нас, у Малоросії. Доказ: коли росіяни ще були слов'янами (се я, не пам'ятаю, десь читав), то вони мали чудові меди й тільки їх і пили. Коли якому народові хотілося попити меду, то вони їхали до слов'ян. У великій Росії таких медів, як у нас, у Малоросії, варити не вміють, отож виходить, ми — справжні слов'яни, перейменовані потім у росіян…

Та киньмо вчені міркування й повернімося до батенькового бенкету. Так будьте ласкаві пригадати, що отакі меди й пива стоять по всьому столу. Побачите ж, що з сього опісля вийде.

Поміж глеками або суліями стоять кухлі, келихи — та все срібні, важкі, викарбовані різними фігурами й міфологічними, себто неправдивими, божествами — і всі позначені пишним гербом Халявських, премайстерно зробленим.

Його ясновельможність пан полковник зволив сідати, за звичаєм, на найпершому, найчільнішому місці за столом; коло нього не було приготовано другого місця, бо ж нікому не слід сидіти з такою важливого рангу особою. Жіноча стать заміжня сідала, за чинами своїх чоловіків, на ослонах біля стіни. Господар повинен був пильно стежити, щоб пані осавулова не сіла якось вище за пані бунчукову товаришку; якщо він помітить таке порушення порядку, він мусить просити пані осавулову пересісти нижче; в противному разі, вічна сварка в чоловіка приниженої дружини з господарем бенкету та з осавулом, чоловіком зарозумілої; а якщо він підлеглий йому, то помста й кара по службі. Після того, як посідають жінки, сідали дівчата, так само за чинами батьків своїх. Чоловіки, всі за чинами, сідали на ослонах проти жіночої статі. Господар бенкету сідав кінець столу, щоб зручніше вставати в усяких потребах. Господиня ж не сідала овсі: вона порядкувала подаванням страв і стежила за всім ходом бенкета. Кілька двірських дівчат, як гоже для такого випадку вбраних, у своєму національному, вільному скрізь одязі — тоді не вміли ще зв'язувати й шнурувати — як би се сказати?.. ну, натури, або природи, — так вони стояли в кутку, біля великої грубки, готові виконувати бажання гостей. Господинине око стежило й за ними — і біда тій дівці, котра так заґавилася, що гість сам скаже: «Дівчино! Підійми мені хліб або ложку», або чого-небудь попросить. Матінка, бувало, з другої кімнати кивнуть пальцем до провинної — а часом їм і здається, що вона начебто завинила, — то, викликавши, схоплять її за коси й тут же — ну-ну-ну-ну! — так вичублять, що дівка не скоро до розуму прийде. По щоках же в такому разі ніколи не били, щоб негожі звуки не дійшли до слуху гостей. Провчена, поправивши коси й усе пошарпане на ній, знову йде на своє місце й стоїть, як свічка.

Ото, як посідали, всі дивляться на пана полковника. Він зняв з тарілки рушника, поклав до себе на коліна — і всі гості, обох статей, зробили те ж саме. Він своїм ножем, що був у нього на ланцюжку, одрізав шматок хліба, посолив, з'їв і, взявши ложку, сьорбнув з миски борщу, перехрестився — і всі гості за ним повторили те ж саме, та вже тільки сама чоловіча стать. Жінки ж і дівчата ні в якому разі не повинні були щось їсти, а треба було сидіти нерухомо, понуривши додолу очі, нікуди не дивитись, не розмовляти з сусідками; можна було тільки, як і вранці, крутити пальчиками або кінчиком хустки обмахуватися; інакше паничі, котрі сидять насупроти, засміють і таку славу пустять, що їм і просвітку не буде: соромно буде й очі на світ явити.

Після першої ложки почали гості їсти, як і скільки кому забажається. Проти чотирьох осіб ставилося миску, і просто з неї їли, викидаючи на тарілку, що стояла перед кожним, кісточку, муху або щось інше, непристойне. Коли кінчався один борщ, подавали другий іншого сорту. І скількох сортів бували борщі — то аж дивно! Борщ з яловичиною; борщ з гускою, пресито вигодованою; борщ з свининою; борщ Собеського (що був у Польщі королем); борщ Скоропадського (гетьмана України). Знову повинен зробити вчене зауваження: з історії нашої відомо, що сі особи самі склали особливого роду борщі і вдячні нащадки дали сим стравам імена винахідників. Рибний борщ печерський, бікус, борщ з годованою качкою… Та я вже й не пригадаю всіх назв борщів, які, бувало, подають!..

Коли кінчалися борщі, то сурми й бубни в сінях сповіщали кінець першій переміні. На сі звуки годилося кинути їсти й покласти ложки. Гості чоловічої статі підводилися з своїх місць і ставали осторонь, щоб дати змогу кухареві вільно діяти. Він забирав спорожнені миски, а дівки, на знак матінки, поданий з другої кімнати й з пригуком: «Дівчата, а нуте! Чи ви поснули?» — притьмом кидалися до столу, збирали тарілки, змітали руками з столу хлібні крихти, кістки тощо, клали нове наряддя й, закінчивши все, відходили осторонь. Тут, на новий звук сурем та бубнів, з'являвся кухар з стравами другої переміни й заставляв ними стіл, і тоді чоловіча стать, що встала була, сідала, як і раніше.

Після сього підносилося горілку; пана полковника й гостей просилося випити перед другою переміною.

На другу переміну були супи, також різного сорту й смаку: суп з локшиною, суп з рижом та родзинками і багато інших, між якими був і суп історичний, що, подібно до борщу, мав назву «Леопольдів суп», винахід якогось маркграфа Римської імперії, але якого саме — не знаю. Цікаві можуть дізнатися напевно з історичних оглядів, критик та суперечок учених мужів.

Коли бралися за другу переміну, пан полковник, а за ним і всі гості, тої ж чоловічої статі, відпустили свої пояси.