Пан Халявський: читать начало книги онлайн

Одного разу пан Книшевський послав Павлуся оддзвонити по вмерлому обивателю, що був багатий і лишив велике сімейство. Павлусь відзначався, а дяк біля дзвіниці читав сімнадцяту кафізму, як міру, бо заплачено за подзвіння щедро.

У той час батенько з матінкою були на проходці й підійшли до дзвіниці послухати незвичайне дзвоніння.

— Хто то так зворушливо дзвонить? — спитали матінка в пана Книшевського.

— Один з моїх школярів, — сказав лукаво пан Книшевський, урвавши стих псальми.

— Майстерно! — сказали батенько.

— Явственно віддає, — казав далі дяк, — і скорботу дружини, і плач чад, і дзвін полишених грошей, їх-бо ж чимало остася.

— Накажіть йому, пане Тимофтію, — сказали матінка, — коли він передзвонить, нехай прийде до мене: я дам йому мочене яблуко, щоб потішився, як він потішив мене своїм подзвінням.

— Сіє можна учинити сю мить, — сказав пан Книшевський, махнувши рукою, щоб Павлусь перестав дзвонити й зійшов.

Злізши з дзвіниці, брат Павлусь явився перед очима батьків моїх — і радісний вигук їхній спинив глаголання дякові. Годі описати батеньчине захоплення, коли вони побачили й переконалися, що й у другого їхнього сина, покривдженого натурою, котра зробила на спині його величенький горб, відкрився талант, та ще й надзвичайний. Сповнені радості душевної, як ніжні батьки, вони навперемінки голубили Павлуся й повели з собою, щоб погодувати його молочною кашею, приготованою для них після проходки. А панові Книшевському, — ні сіло ні впало, бо зовсім не вчив Павлуся сієї штуки, — батенько подарували копицю сіна, а матінка клубок валу[2] на ґнотики в каганці.

Надійшов час батенькові й матінці пізнати радість і від третього сина свого, про котрого навіть сам пан Книшевський рішуче сказав, що він не має ні до чого хисту. Отож пан Книшевський премудро все впорядкував: вибрав найважчі псальми й, завівши мене й свого дяченка, потай від усіх, на тік, у клуні вчив нас виробляти все гагакання. Ох, та й перепало ж моїм вухам!

Пан Книшевський, працюючи в поті чола, дійшов кінець кінцем успіху в бажанні своєму, а ми в три голоси могли проспівати декілька зворушливих псальмів і кантиків чудово. Щоб вразити батьків моїх раптовою радістю, вибрав він день тезоіменитства матінки, знаючи, що, з нагоди сієї радості, в нас у домі буде бенкет.

Того радісного дня, коли пан полковник і гості сіли за стіл обідати, а що ми, діти, не могли бути разом з високошановними особами за одним столом, то і я, поївши наперед добряче, ховався з дяченком під нашим високим ґанком, а пан Книшевський присів у кущах бузини в саду, дожидаючи сприятливої нагоди. Першу переміну страв ми пропустили, щоб дати змогу гостям вільно наїстися. Та коли сурми й бубни сповістили про другу переміну, тут ми війшли в сіни, прокашлялися, розгорнули ірмолой, пан Книшевський узяв мене й дяченка за вуха, і ми почали… Раптовий подив уразив усіх, що трапезували.

Батенько були дуже розумні, тому їм першому спало на думку: чи не сліпі то співають? Та розчувши ірмолойну майстерність і разючий, окселентувальний голос пана Тимофтія, вони, сидячи кінець столу, підвелися, щоб глянути, хто то з ним так солодко співає? Підійшли до дверей, побачили й остовпіли… Та ось, щоб поділити радість свою з матінкою, котра стояла тут же коло столу, озвалися до неї:

— Текле Зіновіївно!.. Глянь!.. — Більше нічого не могли сказати: сльози пройняли їх…

Матінка дуже любили співи: хто б їм не заспівав, вони одразу ж задумаються, а тут вони саме підносили панові полковнику той шматочок курки, що його всякий бажає взяти, і як почули наш солодкозвучний спів, так і забули про шматочок, і пана полковника, і про все на світі, — стали як укопані, дуже задумалися й голову опустили.

Почувши ж батеньків оклик, подумали й спитали: «На що там дивитись?»

— Подивіться, душко, хто то співає? — сказали батенько.

— А нуте, нуте, хто се там співає? — промовили матінка.

Тут батенько, взявши пана Книшевського за пояс, втягли його в горницю, а за собою втягнув і нас дяк, котрий не покидав вух наших, щоб не розладналася псальма.

Матінка, як побачили й розчули мій голос, що видерся на щонайвищі тони — бо пан Книшевський, щоб похизуватися обдарованням учня свого, тягнув мене за вухо щосили, від чого я кричав незвичайно, — так от, кажу, матінка, як розчули, що се мій голос, з радості хотіли були зомліти, від чого їм належало б упасти, та побоялися, щоб не впасти на пана полковника або щоб не зробити, падаючи, чогось непристойного, тож і здержалися заради гостей, тільки стали плакати сльозами радості. Звісно, їм би слід дужче виявити свою чутливість, затим що, коли батенько, і не любивши мене, пустили сльозу, побачивши моє обдаровання, то їм, матінці, як за пестунчика свого, самих сліз не досить було, та я їх не винувачу: бенкет, пан полковник і всі гості завадили великому «пасажу».

Батенько, з дозволу пана полковника, піднесли панові Книшевському велику чарку вишнівки й просили ще тішити співом. Пан полковник наказали стати ближче до себе, і ми, збадьорені, пішли далі й далі. Пан полковник, хоч їв індичку, начинену сарацинським пшоном з родзинками, до того знадився нашим співом, що, забувши, що він за столом, став нам підтягати басом, досить приємно, хоч, жуючи, не розтуляв губ, до того ж був занурений у глибокі думки, несподівано згадав свої молоді літа, вчення в школі й такі ж співи. Гості були в захопленні від нашого співу, матінка все плакали від розчулення, бо ми співали псальми все зворушливі. Батенько не могли всидіти на місці, забували частувати гостей, і, коли я виробляв, за допомогою скубки мене за вухо, найвищі ноти, вони підходили до мене й цілували мене в голову.

Після обіду батенько наказали уконтентувати пана Книшевського єліко можаху, а мене загодували всі, хто чим устигав, і всі милувалися та заздрили моєму гучному та дзвінкому голосу.

Тріумф мій був надзвичайний. Після сього вельми визначного дня мені стало легше. В школі — знав я чи не знав урока — пан Книшевський не карав, а, коли кінчалося навчання, брав мене з собою і водив у доми найбагатіших козаків, де ми співали різні псальми й канти, йому давали гроші, а мене годували стільниками, огірками, молочною кашею або чим іншим, як хто спромігся.

Матінка дуже раді були, що в улюбленого їхнього синка відкрився їхній улюблений талант; і коли, бувало, батенько нагримають на них добряче, то матінка, від страху й заради журби, візьмуться плакати і тут же посилають по мене та накажуть мені співати, а самі ще гірше плачуть — отакий втішний був мій спів!

Таким побитом ішло далі наше вчення, і вже інші брати — Сидірко, Охрімко та Юрась — вступили до школи; а старший брат Петрусь, вивчивши весь псалтир, не мав чого вчитися. Найняти ж «інспектора», себто вчителя, батенько вважали за незручне витрачатися задля одного, а гадали договорити до всіх трьох старших, та я їх задержував: як став на першому часі — так ні назад ні вперед.

Братові Петрусю було вже п'ятнадцять літ. Він пана Книшевського ні за що мав; а що був обдарований неабияким розумом і тому схилявся до пустощів, то й став вигадувати всякі забави.

Дячиха, жінка пана Книшевського, брала гору над чоловіком своїм, дарма що він усе запевняв і доводив, ніби їй голова. «Якби ти був у подружжі рука, — одказувала на се дячиха, — тоді б ти що хотів, те й робив; а що ти голова, та ще дурна-предурна, то я, як руки, можу тебе бити». — І з такими словами вона лупцювала добряче свого голову й тягала за волосся.

— Здержись, окаянна! — лементував Книшевський. — Виснажуй моє тіло, та не глумися над власами, на них-бо не подоба залізу взиті…

— Я не залізом, а грішними руками рву твої патли… — примовляла дячиха, тягаючи його за довгу косу, котрою він завсіди відзначався.

Він був цілком залежний від неї по самий день її смерті. Коли вона померла, поклавши її як годиться, призначив псалтирщиків своїх читати над нею, розчулився серцем і завопіяв при всіх: «Брате Тимофтіє, лукавствуй! Твоя воля тепер, твори, єже хощеші, несть препиняющий тя». І потім, випивши на калгані гнатої горілки, пішов до школи одпочивати на лаврах, збувши свою гонительку.

[2] Грубі нитки з клоччя.