Пан Халявський: читать начало книги онлайн

Нене моя! Якого сорому набрався Олексій Пантелеймонович, побачивши премудрість, якої за його часів нікому й уві сні не снилося! Почервонів отакечки саме, як добре зварений рак! NB. Та й правду кажучи, було чого! І, схопивши свій папір, він зім'яв його при всіх і, втираючи піт з лиця, сказав глухим голосом: «Після такої глибини премудрості всі наші знання ніщо. Щасливі нащадки, прещасливі нащадки! Ну й голова ж!» — зробив висновок Олексій Пантелеймонович, звертаючись до батенька й на слові голова підморгуючи на Петруся.

Батенько просили його взятися за Павлуся; і Олексій Пантелеймонович спитав:

— Що є російська граматика?

На Павлусевому обличчі непомітно було ніякого замішання. Відомо нам було, що він нічого не вивчив; та я, знавши його винахідливий розум, не боявся нічого. Він самовпевнено виступив на два кроки вперед, підніс голову, очі втокмив на стелю, як у книжку, руки навкося опустив уперед і почав, не переводячи духу.

— Російська граматика. Твір Михайла Ломоносова. Санкт-Петербург, коштом Імператорської Академії наук. Тисяча сімсот шістдесят п'ятого року. Повчання друге. Про читання різнорідних чисел. Російська граматика є філософське поняття, до сього нас веде саме єство: бо коли я думаю, що, помноживши дільника на сім разів по сім — тридцять сім; п'ять на вісім — двадцять вісім; тоді називний відмінок кому, давальний кого, кличний про кого, сьоме прийменник, восьме займенник, дев'яте не украді… — І так далі, та як пішов, як пішов! Наче з гори, не спиняючись і не моргаючи очима, а голосом рішучим і з цілковитою певністю, що каже слушно.

Олексій Пантелеймонович з подиву спершу роззявив рота, потім підніс угору руки, кінець кінцем, кинувся до Павлуся та й ну його обіймати й кричати: «Годі, годі! Я здивований!.. Спинись!.. Відпочинь!..» Та куди там! Наш молодець, немовби осідлавши вченість, жене її, небогу, на всю руку і мчить щодуху, ламаючи й трощачи все, що трапляється назустріч. Тріщить граматика, репається арифметика, свистить піїтика, на друзки розсипається логіка… Аж ось якось утихомирили його, і він спинився, захекавшись. Дивний розум, швидкість думок, меткість язика, спритність незвичайна!.. Так, ото була людина!

Потап Корнійович і від Петруся був у нестямі і вихваляв його добірними словами, а коли закінчив промовляти Павлусь, то він не своїм голосом скрикнув: «Та се ж геній, йому в академії нема чого вчитися. Поздоровляю, Мироне Йосиповичу, поздоровляю! І слід безсторонньо сказати, що старший син ваш має багато ума, а другий багато розуму. Як на мене, то се різні темпераменти. Різниця уміти і різниця розуміти: а все те велике діло. Справді-бо, ви щасливий батько, Мироне Йосиповичу, щасливий! Давайте нам побільше таких фаворитів… Ні, не так: патер… патрі… патріотів. Послухаймо, що скаже третій?»

У мене душа так і завмерла! Я не мав ні Петрусевого ума, ні Павлусевого розуму; тож таки просто не знав нічогісінько і не міг придумати, як викрутитись. На щастя, заспокоїли мене, запропонувавши в міру знання мого запитання.

— Із зовнішності вашої фізіогноміки, — так, звертаючись до мене, звисока почав Олексій Пантелеймонович, — я через мою прононціацію бачу, що з вас буде чудовий математист, а тому питаю: вісім та сім, скільки буде?

Спочатку я прибрав розумного вигляду Павлуся: очі втокмив на стелю і руки опустив, та, почувши запитання, повинен був мерщій руки заховати в кишені, бо я, наслідуючи метод доміне Галушкинського всю арифметичну лічбу робив по пальцях і суглобах. Знаючи твердо, що в мене на кожній руці по п'яти пальців і на них чотирнадцять суглобів, я швидко полічив вісім та сім і, не зводячи очей з стелі, відповідав задовільно.

— А п'ятнадцять і вісімнадцять?

Запитання важкувате, бо не ставало у мене суглобів, і я був замислився й гадав, що мушу звернутись до пальців на ногах; проте, перевіряючи в думці, я виявив, що сього способу не треба; і хоч я відповідав більше ніж за чверть години, та відповідав правильно.

Отак я відповідав на всі задачі добре, дарма що мене лякав один суглоб на вказівці, перев'язаний, бо я порізався; та я впорався з ним спритно й ніде не помилився.

На моє щастя, екзаменатор, як сам казав, не міг більше питати, забувши приклади, надруковані в книжці арифметики, в котру він не заглядав, відколи вийшов із школи.

Похвали сипалися й на мене. На думку Олексія Пантелеймоновича, хоч у мене й не видно такого ума та розуму, як у старших братів, проте помітно незвичайну глибокодумність. «Гляньте, — казав він далі, — як він не одразу відповідав, а обмірковував дану йому пропозицію, роздумуючи її, метикував — і аж потім уже казав розв'язання».

А я — та будь я гунстват — якщо обмірковував щось чи обдумував; я не знав, як то люди обмірковують і обдумують; я просто лічив по пальцях і, кінчивши лічбу, оголошував відповідь.

Вичерпавши всі похвали, Олексій Пантелеймонович звернувся з запитанням до Кіндрата Даниловича, кого з нас він має за найученішого?

Той, давно нудьгуючи через повільність науки й нетерпляче дожидаючи обіду, відповідав як гоже було його думкам: «Звольте бачити: від людини до скотини; а я сих паничів уподібнюю до птахів. Приміром сказати: візьміть гусака, індика і селезня. їх три, і паничів, виходить, троє. Потім: птиця вигодована, паничі виховані; птиця засмажена, паничі вивчені; от і виходить, що все воно одне. Тепер поставте перед мене всіх їх засмажених, розуміється, птиць, а не паничів. Крий боже, я нікому не бажаю смерті безпричинної; за що ж їх смажити? Так ось, як подасте мені їх, я припускаю, що всіх їх з'їм, проте не беруся вирішити, котра птиця смачніша за іншу. Різні смаки, різна й насолода. Так і з паничами. Різні уми, різні знання, а все нарізно добре, як смачність у гусаку, індику та селезні».

Олексій Пантелеймонович отетерів від такого розумного уподібнення і, дивлячись на нього довго й роздумуючи глибоко, спитав поважно: «Якої школи ви досягли?»

— Записаний був у інфімі, — меланхолійно відповідав Кіндрат Данилович, — та як уперше входив до класу, то дуже завинив, і тут же був одведений під дзвінок, де, одержавши належне, одразу ж прожогом утік і далі не тільки до школи не входив, а далеко обминав і весь будинок її.

— Дивно! — промовив Олексій Пантелеймонович, здвигаючи плечима. — А ви свою дисертацію виголосили логічно і конклюзію зробили за всіма правилами риторики.

У відповідь на се Кіндрат Данилович шанобливо вклонився Олексієві Пантелеймоновичу.

Батенько, слухаючи наш іспит, спітніли дуже, звісно, від внутрішнього хвилювання. Та й не дивно: хай усякий батько поставить себе на їхнє місце. Прийнявши поздоровлення з щастям, що мають таких незвичайних дітей, вони погладили нас — навіть і мене — по голові й наказали йти в паничівську кімнату.

Під час нашого іспиту доміне Галушкинський відлучився: їздив до знайомих. І без нього брати мої були в захваті від своїх пасажів, що так вдалися їм. «От як ми сих учених обдурили (пошили в дурні. Се слово найкорінніше бурсацьке, та, як чую, воно вийшло з свого кола й пішло далі), — майже кричав з радості брат Петрусь. — Прекрасне правило доміне Галушкинського: коли люди, розумніші за тебе, вже близькі до того, щоб викрити твоє незнання, так напусти їм туману, і ти найпростішою пропозицією спиниш їх, одвернеш від предмету й змусиш припускати в тебе більше знань, ніж оних буде в тебе наявно. Дякую Platon’ові, Ciceron’ові, Socrat’ові. Вони прикрили моє невігластво, і — будь я гунстват, якщо згодом не будуть мене в таких випадках наслідувати, щоб за недоумством сховати своє невігластво».

Що ж робили матінка під час нашого іспиту? О! Вони, через свою материнську гарячність, не втерпіли, щоб не підслухати за дверима; і, бувши найбільше від усіх задоволені мною за те, що я один відповідав до ладу і так, що вони могли мене розуміти, а не так — казали вони — як ті лобурі (себто брати мої), котрі чорти його батька знають, що вони мололи з сих дурних наук; і дали мені великий медяник та наказали пограти на гуслах, приспівуючи.

Я пропустив сказати про важливий пасаж у житті моєму, котрим особливо потішав матінку, коли повернувся з училища додому.

У місті в меланхолійні години доміне Галушкинський часом грав на гуслах, котрі він якось придбав і на котрих він майстерно вигравав вісімнадцять п'єсок. Випробовуючи мене щодо вчення в тому чи тому, він надумав: а чи не візьмусь я хоч на гуслах грати? І заходився випробовувати моє обдаровання. І що ж? Я взявся, зрозумів і вигравав аж п'ять п'єсок і половину шостої й усе дуже справно, не запинаючись, а особливо чудово гуділи в мене баси, хвилин п'ять не замовкаючи.

З цим новим талантом, що відкрився в мене, я прибув додому, привізши з собою і гусли, котрі стали моєю власністю через міньбу на одну річ з одежі. Добре. Ось я, не кажучи нічого, та й вніс їх до матінчиної опочивальні. Вони подумали, що се скринька, так просто — і нічого собі… Та треба ж було бачити їх подив і, кінець кінцем, радість, захоплення, нестяму, коли я, відкривши гусла, став перебирати по струнах, щоб показати, що я дещо на гуслах граю.

Витерши радісні сльози та розцілувавши мене, вони загадали мені грати. Я вразив їх! Я заграв і заспівав. Голос мій проти колишнього ще вдосконалився і, перейшовши з дишканта в тенор, став дзвінкіший і різкіший. Я грав і співав відомий кантик: «Вже ж я муку лютую терплю заради того, кого вірно люблю». Матінка плакали ридма й потім пояснили мені, що, мовляв, ся пісня як навмисне складена на їхню комплекцію, «що вже я терплю від твого батька, так і не приведи господи нікому! І все те заради того, — кінчили вони за віршотворцем, — що вірно його люблю! Повтори, душко, ще цей солодкий кантик». І я співав, а вони ридали.

Потім я заспівав другий кантик: «Міркував я багатенько, хто на світі щасливенький?» Він їм подобався музикою, а не словами: «Цур їй, душко! Се мужська, не грай при жінках. Я, та гадаю, що й уся жіноча стать не тільки самі не люблять міркувати, а й тих, хто міркує, не люблять. Чи не знаєш іншої якої!..»