Пан Халявський: читать начало книги онлайн

— Покличте чарівницю мерщій! — лементував дяк.

Знахарка своєчасно прийшла й звільнила пана Книшевського від скаженості. Він сам зізнавався, що сього разу скаженість опанувала його менше, ніж учора.

Пан Книшевський охоче давав себе зв'язувати, і ми були певні, що він без ворожби з місця не рушить, а тому день при дні ставали безтурботніші щодо нього: ледве зв'язували йому руки й майже не замикали школи, ввівши його туди.

Сі комічні інтермедії з паном Книшевським повторювалися досить часто. Одного такого вечора штукар Павлусь, через недбайливість, якось ледаче убирався в знахарку й вискочив з нами на вулицю задля якоїсь нової витівки. Панові Книшевському видалося нудно лежати; він підвівся й, не почуваючи в собі ніяких ознак скаженості, звільнив свої руки, легко зруйнував шкільні защіпки й тихо через хату увійшов до кімнати.

Тут він справді сказився й «возрикав, акі вепр дикий», як сам опісля оповідав. Провинний пробіг повз нього, за ворота, на вулицю… Не розуміючи, в чому річ, ми також пустилися навтьоки за Петрусем додому!

Другого дня дуже рано пан Книшевський прийшов до батенька скаржитися на всіх нас.

— Даруйте, вельможний пане підпрапорний! — волав пан Книшевський і просив та вимагав задоволення, до того ж розповів увесь перебіг нашої інтриги й усе, що діялося, виклав з усіма подробицями.

Батенько так і зайшлися сміхом і з подивом вигукували: «Що за розумна голова в сього Петруся! Що за смілива бестія сей Петрусь! Мені, якби й сто голів мав, не вигадати отак. Се диво, а не хлопець!»

Коли ж пан Книшевський став благати й вимагати кари за наругу, то батенько сказали йому:

— Та чого ти, пане Книшевський, так турбуєшся? Що дитя пожартувало, а ти вже й за діло вважаєш.

— Істина глаголеть устами вашими, вельможний пане підпрапорний! — сказав пан Книшевський, пригорнувши руки до грудей і звівши очі свої до неба. — Та одначе… наслідки…

— Ще буде час говорити про се, пане Книшевський, а тепер іди з миром. А будеш скаржитись, то, крім сорому й вічного собі безчестя, нічого не матимеш; а я за огуду честі роду мого знищу тебе й зітру з лиця землі. Або ж візьми, коли хочеш, мішок гречаного борошна на галушки й не розповідай нікому про паничівські пустощі. Себе тільки осоромиш.

Пан Книшевський, вклонившись, пішов і, не відмовившись від борошна, приніс його додому, а прояву віддав вічному мовчанню, що ж до Фтеодосії, то та й поготів ні перед ким не відкривалася.

І добре зробив, що замовк. Він нічого б не виграв проти батенька, а лиш роздратував би їх. Хоч вони були тільки й того, що підпрапорні, та, поминаючи титул, через своє багатство були дуже сильні й значні. А які ж були норовисті, то просто страх! Усі перед ними тремтіли, а вони ні про кого й гадки не мали. Не приведи господи зайти на нашу землю бодай курці господарській — зітруть на порох власника її; а якщо той надумає сперечатися або дорікати, так і тілесно над ним наругаються, а самі вони — ані гадки. І пан полковник завсіди за батеньком-таки руку тягнув, пам'ятаючи його чудові бенкети та інші знаки поваги.

Куди ж там було панові Книшевському думати позиватися з батьком, якого так шанувала й поважала не тільки вся полкова старшина, а й сам ясновельможний пан полковник? Хоч би де і як він провадив справу, однаково все дійшло б до розсудливого пана полковника, який один рішав усі й усякі справи. Чи міг виграти маленький дяк проти батенька, котрий був пан на всю губу? Тим-то він і кинув усю справу, принижено просячи батенька, щоб уже жоден панич не ходив до нього в школу.

Батенько, тупнувши ногою, гримнув на нього: «От дурний дяк, мудрує через свою погану дочку! Сам не знає, чого вже вчити, та й шукає пустої причини, щоб відмовити. Дурниці! Менші хлопці Сидірко, Охрімко й Юрко повинні в тебе вчитися, як договорилися, а старших трьох ти не вмієш чого вчити».

В сих батенькових словах крилася хитрість. Їм самим не хотілося, щоб ми після того, що сталося нещодавно, ходили до школи; та бажаючи показати панові Книшевському свій «гонор», щоб не виходило, ніби вони про сю історію багато думають, — се принизило б їх, — тому й сказали, що нам нема чого в нього вчитися. А щоб ми не байдикували й не зоставалися без науки, то вони поїхали до міста і в училищі випросили собі «на кондиції» якогось Ігнатія Галушкинського, прославленого за свою вченість і здібність передавати її іншим.

Матінка гірко поморщилися, побачивши привезеного «дармоїда, дитячого мучителя й припровадника до пустощів». «Хоч у нього й нема дочки, — так казали вони, пройнявшись духом якогось прозирання, — та він знайде чим розбестити дітей ще гірше, ніж той цап (так матінка називали дяка за його цапиний голос). А за скільки ви, Мироне Йосиповичу, договорили його?» — питали вони в батенька, дивлячись спідлоба.

— їсти разом з нами завсіди, — відповідали батенько, проте напівголоса, бо самі бачили, що проторгувалися, дорогенько визначили, — їсти з нами, окрім бенкетів: тоді він обідає з шляхтою; жити в паничівській кімнаті; на постіль — повсть і подушка. В зимові вечори одна свічка на три дні. Раз на місяць дозволяється проїхатись на таратайці до знайомих попів, не далі як за сім верст. З моїх пліч черкеска, хоч би яка там була,» і по п'яти карбованців за хлопця, себто п'ятнадцять карбованців річно.

— І ото він за таку ціну навчить дітей уже всіх, які є на світі, наук? — спитали матінка хитрувато й докірливо щодо необачності батенька у великій ціні.

— Яких же всіх наук? — казали батенько, дивлячись у вікно, щоб приховати свій маленький сором. — Російського читання церковного й цивільного друку, писання й розуміння латини…

— І латини! — скрикнула матінка на диво жалісним голосом. — То були прості, а тепер будуть латинські дурні!..

— Та ну-бо вже, годі, — сказали батенько, підносячи голос, — не давайте волі язичку. Ви знаєте мене. Ідіть собі до свого діла.

І справді, матінка дуже добре знали батенькову комплекцію і тому поспішили забратися в свою опочивальню, де наговорилися досхочу, гудячи батенькове розпорядження щодо нас, проте, як водиться, тихо, щоб ніхто не чув. Потім хоч-не-хоч, а помістили пана Галушкинського в паничівській.

Нове навчання наше почалося 1 вересня. Ми взялися одразу читати по-латинському. Інспектор наш, Галушкинський, об'явив, що він, не маючи букварів латинських, котрих батенько, кваплячись виїхати з міста, забули купити, не має по чому навчити нас азбуки й складів латинських, тож і почав нас учити читати за ним по верхах. Не розуміючи, чого й чому, показуючи на слово, ми повинні були неодмінно казати manus, pater тощо. Петрусеві, що, як вельми цікавий, питав про се, інспектор завсіди відповідав: «Того вимагає наука. Не ваше діло розумувати».

Петрусь через свій незвичайний розум, який не тільки раніш пан Книшевський, а вже й пан Галушкинський, котрий пройшов риторичний клас, визнавав, так само як і Павлусь, обдарований штукарством, миттю вивчали свої уроки; а я, через недолугу пам'ять, ніяк не йшов далі. Та й сам горбань Павлусь, вимовляючи слова шпарко, показував пальцем зовсім на інше слово.

На подив і радість батенькові, — а матінка завсіди, коли діло доходило до нашого навчання, махали руками й ішли геть, — в першу неділю інспектор привів нас до батенька й загадав читати, «що ми вивчили за тиждень». Хлопці-молодці взялися лепетати шпарко, голосно, дзвінко, спроквола, руки витягнувши поперед себе, очі втупивши в стелю (доміне Галушкинський, окрім наук, узявся викладати нам світську спритність, або «політичне обходження»), і з акцентами на свою уподобу: «Патер, ностер, кві ест ін целіс» — тощо до половини.

Горбань Павлусь, як отрок винахідливого розуму, самі слова вимовляв так, як йому подобалося, наприклад, est in coelis він вимовляв: «єсть нацелився» тощо.

Батенько, слухаючи їх, були захоплені й трохи схлипнули; коли ж спитали мене, то я все називав навиворіт: manus — хліб, pater — зуби, за що й дістав від батенька в голову щигля, а старших братів вони погладили по голівці, а вчителеві з своїх рук піднесли «ганускової» горілки.

Матінка ж, побачивши, що я не відзначився в знанні іноземної мови, а ще й оштрафований батьківським щиглем, до речі, вельми дошкульним, аж у мене в три ручаї полилися сльози, матінка завели мене тихенько в комору і — ото материнське серце! — нагодували мене різними солодощами й, голублячи мене, казали: «Добре робиш, Трушко, не вчись їхніх наук. Дай боже і з одною наукою вжитись, а вони ще й другою забивають дитині баки».