Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стані!

І знову, як сон: заспаний, брудний старий поляк підводиться з-за керма й, ніяково всміхаючись, вітається з Віллі. Віллі називає якесь польське ім'я, а далі все відбувається дуже швидко: вони втрьох з речами опиняються в таксі і їдуть Львовом. Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими. А на вулицях повно людей. Люди. Як багато людей! А Стані їде дуже швидко... все, наче вві сні: увесь Львів, здається, належить Віллі. Вони в'їжджають на широкий бульвар, такі бульвари є у всіх містах світу, і все ж це польський бульвар, і Стані гальмує. Він отримує банкноту, Андреас бачить, що Віллі дав аж п'ятдесят марок, і Стані, ошкірившись, допомагає швидко вивантажити їхні речі на тротуар, а потім вони опиняються у здичавілому палісаднику перед будинком з облупленим фасадом. Андреас відразу бачить, що це типовий будинок австро-угорської монархії. Тут, можливо, жив хтось із вищих офіцерських чинів. Раніше, коли ще танцювали вальси. Або, можливо, якийсь високий урядовий чиновник. Це старий австрійський будинок, яких повно скрізь, по всіх Балканах, в Угорщині, в Югославії і в Галичині, звичайно, теж. Усе це встигло промайнути в його голові перш, ніж вони ступили в довгий темний, пропахлий пліснявою коридор.

Та ось Віллі, задоволено всміхаючись, розчиняє брудно-білі високі й широкі двері, й вони опиняються в залі ресторану з м'якими кріслами й гарно накритими столиками, на яких стоять квіти. Осінні квіти, думає Андреас, такі садять на могилах, і ще він думає, що це його прощальний обід. Віллі веде їх до ніші, яку можна заслонити шторою, там теж стоять крісла і гарно накритий стіл, і все це справді здається сном. Невже ж я щойно не стояв під табличкою, на якій чорним по білому було написано: «Львів»?

Кельнер! Бездоганно виголений елегантний польський кельнер у начищених до блиску невисоких черевиках усміхається до них, тільки фрак на ньому трохи бруднуватий. Всі вони тут усміхаються, думає Андреас. Фрак у кельнера трохи бруднуватий, але це дрібниці, зате черевики — як у великого князя, і поголений божественно... начищені до блиску чорні невисокі черевики...

— Георг,— каже Віллі.— Ці панове хотіли б помитися й поголитися.

Це звучить як наказ. Ні, це й справді наказ. Андреас не може втриматись від сміху, йдучи слідом за незмінно усміхненим кельнером. У нього таке відчуття, наче його запросили до дуже поважної бабусі або до дуже поважного дядечка, а той дядечко сказав: «Немитим і неголеним дітям не можна сідати до столу»...

Величезна ванна кімната сяє чистотою. Георг приносить гарячої води.

— Якщо панове бажають високоякісного туалетного мила, прошу — п'ятнадцять марок.

— Принесіть,— каже Андреас, усміхаючись.— Татко за все заплатить.

Георг приносить мило і все так само усміхаючись, говорить: «Татко заплатить».

Вони з Блондином миються; роздягаються до пояса, добре намилюються і з насолодою розтирають і руки, й усю блідо-жовту непровітрювану солдатську шкіру. Просто щастя, що я захопив з собою чисті шкарпетки, думає Андреас. Можна помити ще й ноги і надіти чисті шкарпетки.

Шкарпетки тут, напевно, дорогі, та й навіщо мені залишати шкарпетки в солдатському ранці, партизани, напевно, мають шкарпетки.

Помивши ноги, Андреас глянув на Блондина. Побачив його здивоване обличчя і засміявся. Та він справді марить наяву.

Як добре почувати себе гладко поголеним, отак, як той поляк, одне жаль, що завтра я знову заросту, думає Андреас. Блондинові можна й не голитися, в нього тільки легкий пушок над верхньою губою. Андреас уперше замислюється над тим, скільки ж років могло б бути Блондинові. Тим часом він одягає свою чудову чисту сорочку зі справжнім цивільним комірцем; тепер можна було б і не морочитися з ідіотською краваткою; голуба сорочка колись була зовсім синя, а тепер стала блакитною. Він застібає сорочку й натягає зверху мундир, досить зношений сірий мундир з нашивками за поранення. Можливо, нашивки за поранення виготовлені на вітчизняній фабриці прапорів, що належить батькові білявого, думає він. Ах, він же збирався подумати про те, скільки років Блондинові. Борода в нього не росте, але і в Пауля борода теж не росте, а Паулю вже двадцять шість років. Блондинові могло б бути й сімнадцять, і водночас сорок років, у нього чудна зовнішність, ну, двадцять йому вже напевно є. Він уже єфрейтор, а перед тим рік-два був солдатом. Отже, десь років двадцять-двадцять один, прикидає Андреас. Гаразд, мундир уже на ньому, комірець застебнутий; справді, як приємно відчувати себе чистим.

Ні, вони самі знайдуть дорогу назад. У ресторані з'явилося кілька офіцерів, яким вони змушені віддати честь. Як це страшно — віддавати комусь честь, це так гидко, і як добре, що можна знову опинитись у ніші.

— Отакими ви мені подобаєтесь, дітки мої,— каже Віллі. Віллі п'є вино і курить сигару. Стіл уже накритий. На ньому повно всіляких тарілок, виделок, ножів і ложок.

Георг обслуговує безшумно. Спершу подає суп. Бульйон, думає Андреас. Він тихо й довго молиться, ті два вже почали їсти, а він усе ще молиться, і дивно, що вони його не перебивають.

Після бульйону подають щось схоже на картопляний салат, тільки дуже маленькі порції. До цього аперитив. Все як у Франції. Потім ідуть різні м'ясива. Спершу німецький біфштекс... а потім подали щось зовсім чудне.

— Що це таке? — питає зверхньо Віллі, а тоді не витримує й сам сміється.

— Це? — Георг усміхається.— Це свиняче серце... Чудово приготоване свиняче серце...— За ним іде відбивна котлета, смачна соковита відбивна. Справжній обід приреченого на страту, думає Андреас, сам лякаючись того, що їсть із таким апетитом. Який сором, думає він, мені слід би молитися, весь час молитися, цілий день простояти на колінах, а я сиджу тут і їм свиняче серце... який сором... Далі приносять овочі — спершу горошок, потім трохи картоплі. І знову м'ясо, щось схоже на гуляш, добре просмажений гуляш. І знову овочі, салат. І нарешті зелень. І кожну страву запивають вином. Віллі наповнює келихи з дуже величним виглядом, але сам при цьому сміється.

— Вся заставна піде сьогодні на обід, хай живе львівська заставна! — вони цокаються і п'ють за львівську заставну.

А потім іще й кілька десертних страв. Як у Франції, знову думає Андреас. Спершу пудинг, справжній пудинг на яйцях. Потім по шматочку кекса під гарячою ванільною підливою. І знов вони п'ють вино, яке Віллі сам наливає в келихи, якесь дуже солодке вино. Потім на столі з'являється щось дуже маленьке, просто-таки крихітне на білій тарілці. Це заварне тістечко, облите шоколадною помадкою, із збитими вершками, зі справжніми вершками. Шкода, що воно таке маленьке, думає Андреас. Ніхто не каже й слова, Блондин усе ще наче спить, на його обличчя страшно дивитись, він тільки розкриває рота, і жує, і їсть, і п'є. На завершення справді подають сир. Чорт, таки зовсім як у Франції, сир і хліб, і на цьому кінець. Сир замикає шлунок, думає Андреас, і вони п'ють біле вино, біле французьке... Сотерн...

Господи, та ж він пив сотерн у Ле Тренорі на терасі над морем, чудовий сотерн, схожий на молоко, на вогонь, на мед, сотерн у Ле Трепорі на терасі над морем літнього вечора. І того вечора кохані очі були від нього майже так само близько, як і тоді в Ам'єні. Сотерн у Ле Трепорі. Це таке саме вино. У нього добра смакова пам'ять. Сотерн у Ле Трепорі, і з ним його дівчина, її уста, волосся, очі. І все це завдяки вину; і взагалі як приємно запивати хліб і сир білим вином...

— Діти,— каже благодушно настроєний Віллі.— Ну як, вам сподобався обід?

Так, обід їм справді сподобався, і вони дуже добре себе почувають. При цьому вони не об'їлися. Треба запивати їжу вином, це дуже добре.

Андреас починає молитися... після їжі треба помолитися, і він молиться дуже довго — поки двоє інших сидять, зручно спершись на крісла й курять, Андреас склав руки на столі й молиться...

Життя гарне, думає він, життя було чудове. За дванадцять годин до смерті я, хоч уже й запізно, повинен визнати, що життя гарне. Я був невдячним, я не визнавав, що на світі існують прості людські радощі. А життя все одно було гарним. Він червоніє від збентеження, червоніє від страху, червоніє від каяття. Я справді заперечував, що на світі існує людська радість, що життя все-таки було гарне. Я прожив нещасливе життя, безталанне життя, можна сказати, щомить страждав під цією їхньою огидною уніформою, вони затуркали мене до нестями, змусили проливати свою кров на їхній війні, в прямому розумінні проливати кров, я був тричі поранений на їхніх так званих полях честі: тоді, під Ам'єном, далі — під Тирасполем, а потім — у Нікополі, і не бачив нічого, тільки паскудство, кров і лайно, і дихав тільки пилюкою і бідою... і чув самі непристойні натяки, і тільки на десяту частку секунди відчув, що таке справжня людська любов, відчув любов, яку чоловік відчуває до жінки, любов, яка все ж прекрасна; відчув тільки протягом десятої частки секунди. І за дванадцять чи, може, за одинадцять годин до смерті я мушу визнати, що життя було таки гарне. Я пив сотерн... на терасі у Ле Трепорі над морем і в Кайо, в Кайо я теж пив сотерн, тоді так само був літній вечір і моя кохана була біля мене... А в Парижі я сидів на терасі якоїсь кав'ярні на бульварі, попиваючи інше, чудове золотаве вино. І, Звичайно ж, тоді теж моя кохана була зі мною, й мені зовсім не треба було опитувати сорок мільйонів людей, щоб почувати себе щасливим. Думав, що не забуду нічого, а от забув усе... все... і цей обід був такий гарний... І свиняче серце, і сир, і вино допомогли мені зрозуміти, що життя було чудове... І в мене ще залишилось дванадцять чи одинадцять годин...

Під кінець він ще раз згадує про чернівецьких євреїв, потім — євреїв із Львова, Станіслава й Коломиї, і гарматну обслугу там, у болотах Сивашу. І того, хто сказав: «Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат...», і нещасну, бридку змерзлу повію, яку він відштовхнув тоді в Парижі вночі...

— Випий-но, друже,— хрипко говорить Віллі. Андреас підводить голову і п'є. У них ще є вино, пляшка стоїть у відерці з льодом; він випиває келих і просить налити ще.

Я у Львові, що я тут роблю, думає він, у будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому часів габсбурзької монархії будинку, у великому залі цього будинку, де колись влаштовувалися бали, великі, пишні бали, танцювали вальси, це було — він подумки рахує,— це було щонайменше двадцять вісім років тому, ні, двадцять дев'ять років, ще двадцять дев'ять років тому, ще до тієї війни. Двадцять дев'ять років тому тут була ще Австрія... потім була Польща... потім Росія... а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина. Тоді вони влаштовували бали... кружляли у вальсах... чудові були вальси, й усі посміхались одне одному, танцювали... а надворі, у великому саду, який, напевно, є десь за будинком, у тому великому саду вони цілувалися, лейтенанти з дівчатами... а може, й майори із заміжніми жінками, а господар дому, той точно був полковником або генералом, і він удавав, ніби нічого не помічає... може, він був обер-регірунгскомісаром або ще чимось таким... отак...