Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зараз рушимо, не хвилюйся,— каже Блондин, який знову опинився біля вікна.

— Цілком можливо,— погоджується Віллі.— Але в нас тоді не залишиться часу на Львів. Півгодини на Львів — це ніщо. Львів! — він сміється.

— Я? — раптом голосно питає Блондин.

— Так, ти! — кричить знадвору якийсь голос.— Збирайся і заступай на пост!

Щось невдоволено бурмочучи, Блондин повертається до них, а якийсь тип у сталевій касці, стоячи на приступці, заглядає через вікно до вагона. Коли Блондин запалює сірник, щоб знайти свою портупею й каску, вони бачать масивну важку голову, темні очі й лоб служаки.

— Є тут унтер-офіцери? — кричить голос з-під сталевої каски. Це голос, який тільки й уміє, що кричати. Ніхто не озивається.— Чи є тут унтер-офіцери? — Знову ніхто не озивається.

Віллі змовницьки стусає Андреаса ліктем.

— Не змушуйте мене самого шукати, як знайду когось з унтер-офіцерів, їм же гірше буде.

Ще якусь мить не озивається ніхто, хоча Андреас бачив, що від унтер-офіцерів тут аж кишить. Раптом хтось поруч з Андреасом вигукує:

— Тут!

— Ви що там, спали? — кричить голос з-під сталевої каски.

— Яволь,— відповідає голос, і Андреас упізнає зараз того, з нашивкою за Крим.

Дехто сміється.

— Прізвище? — кричить голос з-під сталевої каски.

— Фельдфебель Шнайдер.

— Призначаю вас старшим по вагону на той час, поки ми тут стоятимемо. Ясно?

— Так точно!

— Гаразд, а цей тут...— він показує на Блондина.— Прізвище?

— Єфрейтор Зібенталь.

— Значить, єфрейтор Зібенталь стоятиме на варті перед вагоном до четвертої години. Якщо до того часу ми не рушимо, ви, старший, заміните його кимось. Крім того, поставте пост по той бік вагона і в разі потреби знайдете йому заміну. Небезпечно! Можуть напасти партизани.

— Так точно!

Тип у сталевій касці зникає, бурмочучи під ніс: «Фельдфебель Шнайдер...»

Андреас тремтить. Аби тільки не на пост, думає він. Я сиджу зовсім недалеко від фельдфебеля, він просто схопить мене за рукав і запхає на пост.

Фельдфебель Шнайдер засвічує кишенькового ліхтарика, освітивши перед собою коридор. Пройшовся по комірцях тих, що лежали, удаючи ніби сплять, а тоді підняв котрогось за комір і, сміючись, сказав:

— Іди, стань зі своєю пукавкою. Нічого не вдієш.

Солдат, що його підняли, лаючись, збирається.

Аби вони тільки не докопались, що в мене немає автомата, взагалі ніякої зброї, що мій автомат стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Взагалі, що Пауль робитиме з автоматом? Капелан з автоматом — непогана пожива для гестапо. Сам він не зможе про це заявити, бо тоді йому б довелося назвати моє прізвище, і Пауль боятиметься, що вони тоді напевно сповістять у мою частину. Це жахливо, що я залишив Паулю ще й свій автомат...

— Слухай, це триватиме тільки доти, доки ми не поїдемо далі,— каже фельдфебель до солдата, який, лаючись, навпомацки шукає двері й відчиняє їх. Дивно, що поїзд не йде далі; минає чверть години, а вони, стривожені, не можуть заснути. Може, й справді десь поблизу партизани. Напад на поїзд — це найстрашніше, що може бути. Наступної ночі теж, мабуть, слід чекати чогось подібного. Дивно... дивно. Може, подібне станеться й там, між Львовом і... ні, тільки не Коломиєю. Ще двадцять чотири години, двадцять чотири або, щонайбільше, двадцять шість годин. Зараз уже субота, вже справді субота. Я був страшенно легковажним... я знав усе від середи... і нічого не зробив, я знав про це зовсім певно і молився навряд чи більше, ніж звичайно. Я грав у карти, пив шнапс, їв усмак, спав. Я надто багато спав, а час мчав, час завжди мчить, і тепер мені залишилися останні двадцять чотири години. І нічого я не зробив. Коли знаєш, що маєш умерти, треба все владнати, розкаятись і молитися, багато молитися, а я молився навряд чи більше, ніж звичайно. І це при тім, що знаю все напевно. Я знаю це точно. Субота рано. Неділя рано. Буквально ще один день. Я повинен молитися, молитися...

— Дай-но мені ще ковточок. Холод собачий,— Блондин просовує голову у вікно вагона, його дегенеративний, як у хорта, череп під сталевою каскою здається просто потворним.

Віллі підніс йому до рота пляшку і довго тримає її так. Потім простягає пляшку й Андреасові.