Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так,— сміється Віллі, але так раптово уриває сміх, що обидва злякано обертаються до нього. Віллі червоніє, втуплює погляд у землю й робить великий ковток горілки.

Що? — питає стиха Андреас.— Що ти хотів сказати?

Віллі ледве чутно відповідає:

— ...Хотів сказати, що я зараз пропиваю свою заставну, справді пропиваю заставну. За той будинок, що жінка дістала в придане, була ще одна заставна, невелика, на чотири тисячі, і я хотів їх оце сплатити... але пропало, давайте вип'ємо, будьмо!

Блондинові теж не дуже хочеться йти кудись до міста в перукарню чи в лазню, або туди вниз — в один із бараків. Вони беруть під пахви рушники й мило і йдуть униз.

— І щоб гарно почистили чоботи, дітки! — гукає їм у слід Віллі. В нього самого чоботи виглянсувані до блиску.

В якомусь тупику стояла велика водяна помпа для локомотивів, з якої без упину тихо цюркотіла вода, стікаючи на землю тоненькою цівочкою, і навколо в піску утворилась величезна калюжа. Справді чудово, що можна помитись. Якби ще тільки мило милилось як слід. Андреас узяв своє мило для гоління. Воно мені більше не знадобиться, думає він. А взагалі воно розраховане на три місяці, а мені його дали якихось чотири тижні тому, та мені воно однаково вже не знадобиться, а що залишиться, дістанеться партизанам. Партизанам теж потрібне мило, адже поляки так люблять голитися. І навіть спеціалізуються на чищенні черевиків і голінні. Та тільки-но вони зібралися поголитись, як побачили, що Віллі згори гукає до них і розмахує руками, та так виразно і справді драматично, що вони похапали свої речі й витирались уже по дорозі.

— Дітки! — кричить Віллі.— Тут запізнився поїзд для відпускників на Ковель! Біжіть швидше — за чотири години будемо у Львові, у Львові підете й поголитеся...

Вони понадівали кітелі й шинелі, нацупили кашкети і йдуть з речами на перон, де стоїть отой запізнілий відпускний на Ковель. У Перемишлі висідає небагато, але Віллі знаходить купе, з якого вийшов цілий гурт солдатів-танкістів, молоденьких хлопців, від їхнього нового одягу поширюється стійкий запах речового складу. Скориставшись тим, що прохід звільнився, вони швиденько заходять у вагон, поки ті, що там уже знаходяться, не встигли, разом зі своїми речами, позаймати звільнені місця.

— Зараз четверта,— тріумфуючи кричить Віллі,— так ми найпізніше о десятій будемо у Львові. Люкс! Цей чудовий поїзд не міг би вигідніше запізнитись. У нас ціла ніч, ціла ніч!

Вони швиденько вмощуються — сідають так, щоб можна було принаймні спертися спиною.

Андреас, уже сидячи, нарешті витирає як слід ще й досі мокрі вуха, розпаковує свій ранець і складає нашвидкуруч запхані туди речі. Тепер там були: брудна сорочка, брудні кальсони й пара чистих шкарпеток, рештки ковбаси й трохи масла в слоїку. Ковбаса — з пайки на понеділок, масло з пайки на другу половину понеділка, цукерки — з пайки на недільний обід; і молитовник — молитовник, який він усю війну тягав за собою й жодного разу не розгортав. Він завжди молився без молитовника, але ніколи не вирушив би без нього в дорогу. Дивно це, думає він, усе це дивно, й припалює собі цигарку, на яку ще навіть має право, цигарка — з пайки на суботу, з пайки, виданої на добу: від обіду в п'ятницю до обіду в суботу...

Блондин грає, а вони обидва мовчки палять, тим часом поїзд рушає. Блондин грає тепер по-справжньому, здається, він сам придумує музику, бо це не знайомі, відомі мотиви, а напрочуд лагідні, хвилюючі, зовсім безформні мелодії, які викликають думку про болото.

Так, думає Андреас, гнилий Сиваш. Що вони там роблять зараз біля своєї гармати? Його проймає дрож. Може, вони всі перебили один одного, може, прикінчили вахмістра, а може, їх змінили. Треба сподіватися, що їх змінили. Цієї ночі я молитимусь за тих біля гармати в болотах Сивашу і за того, що поліг за Велику Німеччину, бо він не, бо він не... хотів стати таким; це справді геройська смерть. Його останки лежать десь у болоті, там, у гнилому Сиваші, ніхто з людей не знає, де його могила, ніхто не видобуде його останків і не перенесе на військове кладовище, ніхто про нього не згадає, а він якогось дня воскресне, там у болотах Сивашу, батько двох дітей, дружина його живе в Німеччині — і ортсгрупенляйтер з украй скорботним обличчям вручив їй похоронку в Бремені, в Кельні або в Леверкузені, може, його жінка живе саме в Леверкузені. Він воскресне там, десь далеко в болотах Сивашу, і аж тоді вийде на божий день, що він зовсім не поліг за Велику Німеччину і не тому, що збунтувався й напав на вахмістра, а тільки тому, що не хотів стати таким.

Обидва здригаються, коли Блондин зовсім несподівано уриває гру, їх полонили, просто-таки оповили ці лагідні, ніжні, невиразні мелодії, а тепер ці тенета враз розірвалися.

— Гляньте,— каже Блондин і показує на рукав солдата, який стоїть біля вікна й курить люльку.— Ми це виготовляли вдома. Смішно, так рідко побачиш, а ми ж випускали їх тисячами.

Андреас і Віллі не розуміють про що він говорить. Блондин дивиться, змішавшись і червоніючи, в їхні запитливі очі.

— Кримські нашивки,— каже він аж ніби з серцем.— Кримських нашивок ми випускали безліч. Тепер робимо кубанські нашивки, скоро вони вже з'являться. І жетони з числом підбитих танків виготовляли цілими партіями, а до того — ордени за Судети з маленькими плакетками, на яких були зображені Градчани. Це було у тридцять восьмому.

Вони все ще дивилися на нього так, наче він говорив по-гебрейськи, дивились запитливими поглядами, а він ще більше червонів.

— Хлопці! — він мало не зривається на крик.— У нас же була своя фабрика!

— А, он воно що,— тільки й кажуть обидва.

— Так, вітчизняна фабрика прапорів.

— Фабрика прапорів? — питає Віллі.

— Так вона називалась, ми, певна річ, робили і прапори. Цілими вагонами, розумієте, ще тоді... по-моєму, десь у тридцять третьому. Звичайно, це тоді й було. Але, в основному, виготовляли ордени, жетони і значки для різних товариств, знаєте, такі значки, на яких писалося: «Переможцеві командної першості тисяча дев'ятсот тридцять четвертого» або щось подібне. І значки спортивних товариств, і шпильки зі свастикою, і такі маленькі бляшані прапорці, які можна пришпилити собі до одягу. Синьо-біло-червоні, французькі, в поперечну смужку — синьо-біло-червоні. Ми багато робили на експорт. Але відколи почалася війна, все робили для себе. Наприклад, нашивки за поранення, без ліку — нашивки за поранення. Чорні, срібні й золоті. Але чорні, чорні — найбільше. Ми заробили багато грошей. І ще ми робили й старі ордени часів першої світової війни, і значки спілки фронтовиків, і маленькі пряжки, які носять на цивільних костюмах. Так..

Він зітхає і враз змовкає, знов подивившись на солдата з кримською нашивкою, який усе ще курить люльку, спершись на вікно. Потім Блондин знов починає грати. Поволі, поволі смеркає... а тоді враз, несподівано, без будь-якого переходу, настають сутінки, набирають сили й темряви; швидко вечоріє, і от уже за порогом стоїть холодна ніч. Блондин награє свої болотяні мелодії, які присипляють їх, як наркотики... Сиваш, думає Андреас, я мушу помолитися за тих людей біля гармати в болотах Сивашу, перше ніж засну. Він помічає, що знову починає засинати, а це ж його передостання ніч. І він молиться, молиться... але слова плутаються, все напливає одне на одне... Дружина Віллі в червоній піжамі... очі тієї дівчини... француз біля муру... Блондин і той солдат, що казав: «Фактично, фактично ми вже виграли війну...»

Цього разу він прокидається від того, що поїзд довго стоїть. На станціях це якось інакше, там ще не встигнеш як слід позіхнути, як уже відчуваєш неспокій коліс і знаєш, що вони скоро рушать. А цього разу поїзд не рушає так довго, що колеса, здається, позамерзали. Поїзд стоїть. Не на станції, на запасній колії. Андреас, нічого не розуміючи, навпомацки встає й бачить, що всі товпляться біля вікон. Почуваючись покинутим, він іде вперед, такий самотній у темному тамбурі, мабуть, через те, що не бачить Віллі і Блондина. Обидва, напевно, стоять десь поперед усіх біля вікон. Надворі темно й холодно, і йому думається, що зараз щонайменше перша або друга година ночі. Він чує, як зовні повз них гуркочуть вагони і солдати в них співають пісні, дурні пісні, які так глибоко в'їлися їм у мозок, що вони, можна сказати, вкарбувалися туди, як мелодія в грамофонну платівку, тільки-но відкривши рот, уже відразу починали співати, співати ці «Марія на лужку» і «Стрілець»... Він теж часом співав їх, не усвідомлюючи, мимохіть, ці пісні, які просто вдовбували, врізали, усвердлювали їм у їхню свідомість, щоб не дати ні про що подумати. А тепер вони викрикують ці пісні в темну, похмуру, невеселу польську ніч, і Андреасові здається, наче він чує, як десь далеко-далеко солдатам відповідає луна, за похмурим невидимим горизонтом — насмішкувато, тоненько й дуже виразно відповідає луна... «Стрілець»... «Стрілець»... «Марія на лужку»... Проїхало, певно, багато вагонів, а потім ураз нічого не стало, й усі повернулись від вікон на свої місця. Віллі й Блондин також.

— СС,— каже Віллі.— Наших розбили під Черкасами. Там знову «котел» чи ще щось таке. А ці — спеціалісти по «котлах».

— Ну, ці вже впораються,— каже якийсь голос.

Віллі, який знову сидить поруч з Андреасом, повідомляє, що вже друга година ночі.

— Під три чорти! Ми ще запізнимося на поїзд у Львові, якщо зараз же не рушимо. Лишилося ще дві години. Доведеться їхати в неділю рано...