— А ви хіба сюди повернетесь? — спитала Гавхар, пустивши повз вуха мій вигук.
— Не знаю, може, й повернемось, — відказав я, пожалівши її.
— Як повернетесь, ми знову підемо з тобою по джіду. Тато казав, цього року джіда добре вродить… А Ургенч — це далеко?
— Далеко. Цілий день їхати треба.
— Одужаю — приїду до вас. Тато обіцяв узяти з собою.
Не знаю, чи вона сама це вигадала, чи, може, справді батько їй таке говорив. Та мені було приємно почути про її намір. На прощання, бентежачись і соромлячись, я непомітно тицьнув їй під подушку маленький кинджальчик, виструганий власноручно з дерева, і бігцем подався додому.
Там усе вже було готове до від'їзду. Навіть скрині повантажили на гарбу. Я теж видерся нагору, поглянув у той бік, де була оселя моєї подружки, і побачив… Так-так, побачив її саму біля дверей будинку, вона стояла там, спираючись на якийсь ціпок. Гарба рушила, знявши хмару куряви, за якою зникла і Гавхар, що дивилася нам услід.
І ось через стільки років ми знову зустрілися. Та ба — від колишнього худющого, чорного, мов смола, бісенятка не лишилось і сліду…
— Ну, куди підемо? — спитала вона, всміхнувшись.
— Куди скажеш.
— Ходімо прямо, а там побачимо.
Ми рушили далі: Гавхар попереду, я — на якийсь крок позаду. День був жаркий, повітря мерехтіло перед очима від полуденної спеки. Та ми на те не зважали. Солодкі мрії бентежили моє серце. Проминувши ханський палац, ми почали петляти вузькими, кривулястими вуличками. Вийшли до медресе, і раптом мій ніс вловив пахощі смаженої риби. Я відчув голод і спитав Гавхар:
— Зайдемо на базар? Щось мені їсти захотілося.
— І мені, — погодилась вона відразу. — Я теж зголодніла.
На базарі було повно людей. Ми насилу пропхалися до рундучка, де продавали рибу і, знайшовши вільне місце, накинулись на апетитні шматки щойно засмаженого сома. Потім купили по фунту хусайні — гарного винограду з довгастими ягодами, які росіяни називають «дамськими пальчиками». Чомусь мені здалося, що я ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Гавхар теж була задоволена.
— Як ти гадаєш, а там виноград буде? — спитала вона несподівано, не зводячи очей з золотавих грон.
— А ми звідси захопимо з собою, — запропонував я.
В цю мить на базарі зчинилось щось незбагненне. Усі, мов навіжені, посунули до воріт.
— Що це значить? — стривожено запитала Гавхар.
— Не знаю… ходімо подивимось.
Разом з юрмою ми випхались за ворота.
— Куди це всі біжать? Що сталося? — допитувався я в людей, що штовхалися біля мене. Але ніхто нічого не знав.
Біля караван-сарая, ніби зачепившися за щось, натовп спинився. Проте галас не тільки не затих, а, здається, ще й посилився. Звідусіль було чути:
— Підніміть його!
— На гарбу висадіть!
— Покажіть його нам, розтриклятого!
Людська юрма хитнулася вперед, потім назад, мовби даючи комусь дорогу, і над нею, ставши на якесь підвищення, показався сивобородий чоловік, вдягнений у чорний чапан. Поряд з ним з'явилися ще троє-четверо чоловіків. В одного з-поміж них руки були скручені мотузкою, а насунута на чоло чорна папаха майже затуляла очі. Та його, видно, відразу впізнали: юрма загула погрозливо, над головами піднялися затиснуті в кулаки руки. Почулися прокляття, крута лайка, зойки, плач і ридання жінок.
— Люди! Тихо! — закричав, піднісши вгору руку, чоловік у чорному чапані.
Натовп замовк, не стало чути й плачу.