Того ж дня Лойко забрав мене з собою до Хіви. Там він допоміг мені стати вчителем, і нове життя у великому місті взяло мене в свій полон.
Ну чому я не лишився в Ургенчі, навіщо заквапився до метушливого, гамірного міста? Може, якби не піддався я на вмовляння Лойка, не довелося б мені згодом поневірятися по чужих краях, може, не зазнало б моє серце тих мук. що виснажили його передчасно. Але тоді я про все це, природно, не думав, навіть уявити чогось подібного не міг.
Життя є життя, і, як усі молоді люди, я снував плани на майбутнє, мріяв і сподівався. Перед чиїм зором не мерехтіли ви, юнацькі мрії і сподівання, зоряними розсипами місячної ночі, кому не гомоніли амудар'їнською хвилею в золотому надвечір'ї?!
Тільки ж моїм мріям, моїм сподіванням не судилося здійснитись.
Отож я працював учителем на курсах ліквідації неписьменності. Одного дня до нас прибула комісія з якоїсь високої урядової установи. Почалась перевірка навчально-виховної роботи. З'ясовували й соціальне походження викладачів. Особливої цікавості до себе збоку цих людей я не відчув. Може, чому що в складі комісії був і Костянтин Степанович Лойко, який до дрібниць знав мою біографію. Він же, мабуть, і поручився за мене, бо незадовго до від'їзду комісії її голова запросив мене до себе і сказав:
— Вашою роботою на курсах ми цілком задоволені, і товариш Лойко вас дуже хвалить. Але ближчим часом ми виряджаємо на навчання до Москви групу молоді. Якщо у вас немає заперечень, ми могли б залучити до цієї групи й вас.
Я мало не підскочив від несподіванки і, не приховуючи радощів, гаряче подякував за таку новину, а Костянтин Степанович, який теж був при розмові, навіть моргнув мені по-змовницькому.
— Звичайно, — вів далі голова комісії, — нам дуже потрібні й тут такі обдаровані вчителі, як ви. Та через кілька років країні знадобляться тисячі освічених людей. Отож ні нам, ні вам не можна нехтувати такою нагодою. Завтра ви повинні звернутися до комітету комсомолу. Ми вже поставили їх до відома.
— Спасибі, — ще раз подякував я, міцно потиснувши руку голові комісії.
— От бачиш, — сказав мені Лойко. коли ми вийшли з ним на вулицю, — ні за які гроші батько не зміг би домогтися того, що ти сам заслужив власною працею на користь народу. Він, звичайно, помилявся. Але в нас діти не відповідають за думки і вчинки батьків. Отож готуйся в дорогу.
Я стрілою полетів додому. В Хіві я наймав кімнату в літньої жінки, син якої у складі червоноармійського загону десь в районі Ходжейлі вистежував басмачів. Хазяйка аж злякалася, коли я, мокрий від поту й задиханий, увірвався до неї.
— Не лякайтесь, тітонько! — заспокоїв я стареньку, обнявши її від надміру почуттів. — Я їду вчитися в Москву. Розумієте, в Москву!
— У Москву? — здивувалась вона.
— Так-так, у Москву, де живе сам Ленін!
— Ой, горенько моє! — Вона так і лишилася сидіти з розкритим ротом, а я пішов до себе.
Не знаючи, за що хапатися, зупинився посеред кімнати. І тут я згадав про дядька. Як же я забув про нього?! Підсівши до столу, я швиденько написав йому короткого листа п побіг на базар, звідки на Ургенч подеколи рушали гарби зі збіжжям. На моє щастя, біля базарних воріт саме стояла така гарба, і я, давши візникові кілька монет, попросив його завезти листа дядькові.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Думки мої соколом ширяли у високому небі, і сон не зважувався ступити в очі. Я думав, мріяв, фантазував, і нарешті, геть знесилений, заснув майже вдосвіта.
Прокинувшись, я, здається, навіть засумнівався: «А чи не привиділося все це мені уві сні? Невже справді я їду до Москви? Хіба взагалі можливе таке щастя, така удача?»
Той день був для мене навдивовижу щасливий. У міськкомі комсомолу мене зустріли як свого. Виявляється, крім мене, до Москви мали їхати ще дванадцять хлопців і дівчат. Вирушати мали через два дні. Я вийшов на вулицю. Два дні! Що я робитиму весь цей час? Куди мені подіти себе на два дні, які раптом видались двома нескінченними роками. Поринувши в думки, я не помітив, як зупинився майже серед вулиці. І тут мене хтось гукнув:
— Бекджане!
Я обернувся. Біля мене стояла дівчина в шкіряній куртці. На голові в неї короною були викладені чорні як смола, тугі коси. Я втупив у неї збентежений погляд.
— Не впізнаєш? — спитала усміхнено дівчина, повівши бровами.
І в ту ж мить я її вже впізнав, побачивши на лівій щоці маленьку ямочку.
— Гавхар?!
Дівчина засміялась.
— Невже я так змінилася?
— Дуже! — відповів я з радісною усмішкою.
Ми гаряче потисли одне одному руки.
— Ти, до речі, також змінився, — сказала Гавхар, прискіпливо оглянувши мене з голови до ніг. — Справжній джигіт із тебе став. Я теж спершу тебе не впізнала. Думаю, що то за красень стоїть. А це, виявляється, ти!..
Гавхар знову засміялась. Усмішка в неї була просто-таки чарівна. Я стояв і не міг відвести від неї погляду. Потім нарешті схаменувся, збагнувши, що так можна збентежити дівчину, і спитав: