Я взяв скибку і рушив додому. Диня була дуже солодка і соковита. Коли я вже був десь на розі вулиці, знову почувся голос старого:
— Оце й ти, як буде змога, їдь учитись, тільки саме цієї, справжньої науки.
— Гаразд, — гукнув я йому на прощання.
Додому я повернувся опівночі. Господиня, тітонька Султанпаша, не лягала спати, чекаючи на мене.
— Слава аллаху! — зраділа вона, побачивши мене. — А я оце журюся: може, ти вже й поїхав?..
— Хіба ж я міг поїхати, не попрощавшися з вами, — заспокоїв я стареньку.
— А хто вас знає!
Вона заметушилася і незабаром поставила переді мною вечерю — яєшню та чималу миску кисляку.
— Це я тобі наготувала, дитинко.
Я ум'яв усе, мов за себе закинув. Здається, оце тоді я востаннє в своєму житті зі смаком і охотою поїв домашньої страви.
Уранці я пішов на курси взяти остаточний розрахунок і попрощатися з колегами. Здебільшого то були старші за мене люди. Я відчув, що вони заздрять мені. Та незважаючи на це, наше прощання було теплим і щирим. Вони побажали мені щасливої мандрівки.
Коли я повернувся додому, тітонька Султанпаша попередила, що до мене прийшов якийсь чоловік і вона йому дозволила почекати в моїй кімнаті. Я переступив поріг. На стільчику, похиливши голову і склепивши повіки, сидів чоловік з довгими вусами.
— Ви до мене? — спитав я, чимось занепокоєний.
Гість підвів голову і ніби простромив мене поглядом примружених пекучо-чорних очей.
— Що ви хотіли? — спитав я ще раз, відчуваючи якусь дивну слабкість у ногах.
— Я приїхав на прохання вашого дядька. — мовив він хрипким голосом і, діставши з-за пазухи папірець, подав його мені.
Я похапцем розгорнув його і впізнав почерк дядька Алі.
Я почував себе так, ніби в спину мені вгородили кинджал.
— Де зараз мій дядя? — спитав я у незнайомця.
— В дорозі, — відказав той, не змигнувши оком. — Якщо хочете, я вас до нього доправлю. На це піде два дні.
— Два дні?!
— Так.
Я не знав, що мені діяти, на що зважитись. Чоловік підвівся з місця і попередив:
— Я буду на базарі. Коли щось надумаєте, знайдете мене там.
Він вийшов з дому, а я все стояв мов укопаний. Нарешті прийшов до тями й побіг до школи, де містилися наші курси. Я згадав, що в нас є транспорт — гарба з конякою і свій арбакеш. Я випросив у нього коня і, не заїжджаючи на базар, поскакав в Ургенч. Надвечір дістався до своєї домівки. Двері були розчинені навстіж. Я зіскочив з коня, побачивши незнайому стару жінку, що виходила з дому. В руках у неї був срібний самовар, який батько привіз колись чи то з Ташкента, чи ще звідкілясь.
— Що ви робите, бабусю? — спитав я, не зводячи очей з самовара.
— А нічого, синку, додому йду, — відповіла вона, затинаючись.
— А це навіщо взяли?
— Що?
— Те, що тримаєте! Самовар!