— Послухай, а ти що тут робиш?
— Працюю, — вона показала рукою на будинок міськкому комсомолу… — А ти?
— Їду вчитися. До Москви.
— До Москви?!
— Так.
Гавхар заплескала в долоні.
— І я їду! — вигукнула вона радісно.
— Справді?! — не тямлячи себе від щастя, я схопив її за руки.
— Справді, справді. Учора сказали. Ти радий?
— Ще б пак!
— І я теж. Мені навіть не віриться, що все це правда.
— Чого ж ми тут стоїмо? Ходімо, попрощаємося з містом. Ми його тепер довго не побачимо.
— Ходімо. Тільки зачекай хвилинку. Я скажу на роботі два слова.
Вона побігла в міськком, а я, не вірячи власним очам, мов уві сні, дивився їй вслід.
Гавхар теж була родом із Чалиша. Їхній будинок стояв майже на самому березі Амудар'ї. Батько працював у майстерні, де ремонтували баржі, що курсували поміж Ходжейлі і Красноводськом, а у вільний від роботи час займався рибальством. Я, бувало, цілими днями бавився на піщаному березі річки, частенько забігав до них у двір напитися води і так подружився з Гавхар. Вона була не схожа на інших дівчаток кишлаку хоча б тим, що з більшою охотою гуляла в хлоп'ячі, аніж у дівчачі ігри. Часом, покинувши друзів, з якими тільки-но гуляли, ми мандрували з нею далеко-далеко вздовж річки або, навпаки, йшли до майстерні і, сівши в кутку, спостерігали за роботою її батька. У майстерні, крім узбеків, працювали також п'ятеро чи шестеро росіян, які називали її Галею і щоразу частували цукром або ще чимось солодким. А от мої родичі з дядькового боку не любили ні тих робітників, ні батька Гавхар. Вони й мене сварили, коли дізнавалися, що я стирчав у майстерні. Та мені було байдуже до їхнього невдоволення, і я, тільки-но траплялася нагода, щодуху мчав до Гавхар. Здебільшого її можна було знайти у заростях джіди понад річкою. Скільки ми всього тоді передумали, перебалакали, сидячи там, на березі, часом до пізнього вечора! Наші дитячі мрії і сподівання не знали меж… Коли ж наставали сутінки, з берега річки ми виходили на сусідній пагорб слухати жаб'яче кумкання. Водночас від села долинало мекання ягнят, що шукали в надвечір'ї своїх матерів-овечок. Усе разом це оберталося на незвичайний концерт. Тим часом на землю спускалася ніч, і, хоч нас помалу починав забирати страх, ми ще довго сиділи, вслухаючись у її таємничі звуки.
А потім сталася біда: Гавхар упала з дерева і поламала собі ногу.
Мій батько, якого покликали на допомогу, невдоволено бурчав: ніколи, мовляв, не бачив такої бешкетниці, неподобство якесь.
Через якийсь тиждень ми мали переїжджати з кишлаку до Ургенча. Напередодні я зайшов до Гавхар. Вона самотньо лежала на супі[24], втупивши погляд кудись удалину. Побачивши мене, спробувала підвестися.
— Ти лежи, лежи, — сказав я і, взявши її за плечі, допоміг лягти на місце.
— Це правда, що ви збираєтесь їхати? — спитала Гавхар.
— Правда, — відповів я, — сідаючи біля неї.
Гавхар замовкла. Я теж мовчав, не знаючи, що сказати. Горло ніби чимось здушило. В цю мить я був сердитий на своїх батьків. Чого їм заманулося їхати до того Ургенча? Наче тут нам погано.
Тим часом Гавхар, урвавши мовчання, сказала:
— А в нас корова розродилась…
— Коли?
— Вночі. Телятко таке гарне! І велике. Завтра будемо молозиво робити. Ти любиш молозиво?
— Ще б пак!
— І я люблю. Один раз я вже куштувала, — похвалилась вона. — Татові приносили його товариші. Солодке-солодке!.. — Вона замислилася, потім зітхнула: — Тепер ми вже, мабуть, ніколи не побачимось?
— Чому?..
За мить мені й самому стало соромно за своє безглузде запитання.
[24] Супа — підвищення з глини, яке влаштовують у саду чи на подвір'ї для відпочинку (узб.).