Джура. Далека пустеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У тебе що, якийсь наростень?

Дівчина, все ще тремтячи, кивнула головою.

— Покажи, — сказав я, легенько штовхнувши її в бік.

Вона випростала з-під хустки ліву руку, на якій я побачив срібну обручку. А там, де починався тонкий, маленький мізинець, виднівся невеличкий, як квасолина, наростень. У мене відлягло від серця.

— Оце і все?

Жінка кивнула головою.

— А я вже боявся, що ти з двома носами вродилася, — пожартував я й потягнув за кінець хустки. — Ану, покажись!

— Ні, — перелякано заперечила вона і щільніше запнулася хусткою.

— Чого це ти? — здивувався я. — Ховатися треба від чужих, а я тепер твій чоловік.

— Бо ви… бо ви мене однаково покинете, — пробелькотіла Ортикбуш і заплакала.

— Ти що, з глузду з'їхала? Я ж не байський синок, щоб кидати свою жінку. Хто це тобі таке нашепотів?

— Усі кажуть…

— Хто це — «всі»?

— Усі, — повторила вона, проте так і не сказала, хто саме.

— Ну а куди ж я подінусь, як тебе покину?

— Бай-ата у хадж збираються. І вас хочуть узяти з собою…

Для мене це була несподіванка. Цього мені ще ніхто, навіть сам бай не казав. Та зрештою і в цій новині я не вбачав нічого жахливого. Тому знов їй дорікнув:

— Ти мене дивуєш. А що, власне, такого, якщо я в той хадж і вирушу? Нічого зі мною не станеться, повернусь. Чи боїшся, що довго чекати доведеться?

— Ні, — відмовила дружина. — Скільки скажете, стільки й чекатиму.

— Коли так, чого ж ти боїшся? — спитав я майже сердито.

— Що ви звідти нову дружину собі привезете…

Я засміявся.

— Отакої! Та ти й справді навіжена! Ще невідомо, чи я одну тебе зможу прогодувати, а що вже про другу балакати!

Ці слова, здається, переконали Ортикбуш. Вона ніби заспокоїлась і поволі стягла з голови хустку. Я остовпів — така вона була гарна. Найбільше мене вразили її очі… Чорні як ніч і водночас по-дитячому чисті й живі. А голос її мене просто зачарував…

Джура зітхнув, знову скрутив цигарку і довго мовчав. А я, не спускаючи з нього очей, нетерпляче ждав, що він казатиме далі.

— Тільки два дні ми й побули з нею разом, — мовив нарешті Джура. — А на третій, уранці, зібрала вона своє збіжжя й поїхала гарбою в Шагози, де Аппанбай виділив нам від щедрот своїх шмат землі і хатину. А я того ж таки дня подався з баєм у Самарканд. Коли б я тільки знав, яких поневірянь доведеться мені зазнати під час цієї мандрівки, скільки лиха звалиться на мою голову, то забрав би свою дружину і втік куди очі світять. Але ж нездатна людина прозирнути у свій завтрашній день. Та я тоді й не відчував сумнівів і тривог, навпаки, навіть радів з наступної подорожі. І то правда — хто ж відмовиться від нагоди побачити чужі, далекі краї. Каїр, Багдад, Мекка й Медіна, — назви цих міст раніше я й уві сні не чув. Бвй сказав, що наша подорож триватиме цілий рік, а може, й півтора. А після повернення я, мовляв, матиму і землю, і оселю. Чого ж побиватися?! А дружина моя зажурилась. Мабуть, відчувало її серце якесь лихо. Цілу ніч напередодні від'їзду вона проплакала. Я пробував її заспокоїти, але марно, став умовляти — безуспішно. Тоді насварився на неї:

— Сказилася ти, жінко, чи що?! Чого ревеш? Я ж бо не по смерть збираюся! Час вийде — до тебе ж і повернуся. Радіти треба, дурна твоя голова, що чоловік ходжею стане!

— Мені не ходжа потрібен, а чоловік. Ви мені потрібний, — промовила вона крізь сльози.

— Годі, годі! Не плач. Не боса й гола лишаєшся. Дякуй аллаху, що й дах над головою маєш і землі шмат!

Ортикбуш замовкла, побоюючись, мабуть, що я знов буду гримати. Затихла і тільки на прощання шепнула мені ще кілька слів. Отак ми й роз'їхалися: вона — в Шагози, я — в Самарканд. Однак у Самарканді пробули недовго. Може, з тиждень. А тоді рушили на Термез. Там до нас приєдналися ще з десяток прочан. Були то все заможні люди, що, як і Аппанбай, вирішили решту свого життя присвятити богоугодним ділам.