— За царя Гороха, коли людей було трохи, — додав ще хтось.
Серце моє боляче защеміло. Невже весь свій вік тепер отак і вікуватиму сам? — подумав я засмучено.
— Не журись, ука, — спробував розрадити мене старий. — Слава аллаху, що сам живий лишився, адже стільки лиха зазнав. Не журися, може, ще й жінка твоя десь жива-здорова знайдеться.
Я сказав йому, що піду шукати Ортикбуш у Шагози.
— Правильно, ука, піди пошукай, — мовив старий. — А не знайдеш, вертай до нас. Ось у цій оселі й житимеш, віддамо її тобі. Баєві землі тепер нашими стали, бо Капланбай утік кудись за кордон.
Та зараз я не хотів навіть думати про це. Подався пішки у Шагози. Не встиг пройти й верстви, як позаду зачувся крик. Мене наздоганяв вершник, що тримав за повід ще одного коня.
— Ось на тобі, — мовив він. — Палван-ата сказав: коли повернешся, віддаси. — І незнайомець простягнув мені поводи.
Оце так, ука. На світі багато добрих людей. Отож ніколи не треба впадати у розпач. Аби не добрі люди, не знаю, що й робив би я тоді, і навіть не знаю, чи сидів би оце тепер тут, біля тебе. Ну, так от, рушив я, тепер уже верхи, в Шагози. Приїхав і побачив злиденний кишлак, занедбаніший, ніж відомий тобі Селькельди: тридцять чи сорок дворів, напіврозвалені, перехняблені хати. І не було в ньому ні моєї дружини, ні жодної людини, яка б про неї щось знала. Щоправда, якась бабуся таки згадала: мовбито Намаз-злодій забрав був собі якусь жінку з дитям, і що ту жінку теж звали Ортик. Ото й усе, що вона чула.
То що мені було діяти? Повернувся я в Тойтюбе, віддав коня та й подався до Ташкента. У кишлаку мені не було чого робити, тим більше що й не знав я там нікого.
А в Ташкенті доля звела мене з Зубовим. Він у міліції працював і мене до себе взяв на роботу. Згодом ми разом з ним у складі загону Чанишева ганялися по Ферганській долині за басмацькими курбаші Хамдамходжею та Холходжею, яких знали всі, від старого до малого. Потім знов повернулися в міліцію. Тут я й більшовиком став. За Костевою рекомендацією. А оце два роки вже в Алмалику працюємо.
І, знаєш, ука, варто мені щось почути про Аппанбая чи його колишню челядь, одразу свою Ортикбуш згадую. А може, хтось про неї все-таки чув? Жива вона чи померла? А як померла, то де її, сердешну, поховано?
… Джура замовк і знов поринув у думки. Аж тепер мені стали зрозумілі і його поведінка під час подорожі в Бештерак, і його розмова з Уразом.
Відтоді минуло багато років, та я й досі пам'ятаю його розповідь, наче то було тільки вчора. І те, що я тоді почув, не забуду ніколи.
Що я міг тоді сказати своєму старшому товаришеві, чим розрадити його в журбі?! Я спробував його втішити, підбадьорити.
— Не журіться, — мовив я, вибравши мить, коли він скручував нову цигарку. — Десь вона повинна бути, ваша жінка. І ви її знайдете. Разом будемо її шукати.
Джура силувано усміхнувся.
Хтось постукав у двері. Я пішов відчинити. На порозі стояв Натан, блідий мов крейда.
— Пробачте, мені потрібен товариш начальник.
— Заходьте, — запросив я.
— Товаришу начальник, — мовив він, упавши перед Джурою навколішки. — Пробачте мені, товаришу начальник. Я не тутешній. Моя батьківщина — славна Бухара. Я приїхав сюди в пошуках шматка хліба…
— Встань, Натане! — мовив Джура і, підхопивши шевця під пахви, допоміг йому підвестися. — Що там у тебе скоїлося?
— Нічого, товаришу начальник, нічогісінько. — Підвівшись з підлоги, Натан сів на стілець. — Ви таки схопили того нечестивця Ураза. Велике діло зробили, товаришу начальник. Така радість, така радість для мене. Доки знущатимуться з нас ці кляті басмачі?!
— А що, з тебе вони теж знущалися? — спитав Джура.
— Авжеж, товаришу начальник, знущалися. Золото, гроші вимагали. А де вони в мене?! П'ятеро дітей — ось що я маю. Та жінку — це вже шестеро. І всі їсти просять.
— Чого прийшов? — перепинив його Джура.
— Товаришу начальник. Не кажіть Уразові, що це я вам повідомив, коли він буде вдома. Не кажіть, заради дітей благаю. Бо заріже він мене, заріже, не пожаліє.
— Під вартою Ураз. Як він може тебе зарізати?!
— Ви його не знаєте, товаришу начальник. Ураз — справжній шайтан. Утече він від вас.
— Од мене?! — глузливо посміхнувся Джура.
— Пробачте мені, товаришу начальник, ви — велика людина. Але Ураз і від вас може втекти.