Джура не відповів нічого. А Ураз, по-своєму зрозумівши його мовчанку, додав:
— Не бійся, не втечу… Якби хотів утекти, не повертався б від афганського кордону! До того ж я не такий дурень; сам знаю, що басмачі довго не протримаються. Ну, то що скажеш, міліціє?
— Побачимо, — відповів Джура.
У Селькельди ми зупинилися перепочити. Ураз відв'язав припнутий до сідла клуночок з їжею і, схрестивши ноги, сів під урючиною, коріння якої до половини вимив потік селю.
— Сідай до мене, міліціє, — запросив Ураз, дістаючи з хустки чималий кухоль, накритий перепічкою. Під нею тьмяно поблискував масний плов з великими шматками м'яса.
— На ось, сам наріж, — підсунув Ураз шматки м'ясива до Джури.
Той, ніби чекав на це запрошення, дістав з піхов кинджал і почав краяти м'ясо.
Я примостився неподалік від них на якійсь камінній брилі і, намагаючись не думати про їжу, — бо з власних запасів у мене вже нічого не лишилося, — заходився обтирати ганчіркою маузер. У душі я був обурений поведінкою Джури. Їсти з басмачем з одної миски! Адже невідомо з чийого рису цей плов, і м'ясо — невідомо з чиєї вівці. У думці я уявив собі картину тангатопдинського розбою. Хтозна, може, саме з награбованого у бідолашних тангатопдинців добра зварено цей плов. На цей здогад у мене навіть пропала хіть до їжі.
— А твоя жінка смачно готує, — похвалив, під'ївши Джура.
— Що б ти сказав, коли б скуштував її манти! — запишавшись, мовив Ураз. — Як усе обійдеться добром, я тебе почастую. Бери ще. А чого це твій джигіт не їсть? Гей, ука, ходи сюди ближче!
— Дякую, я не голодний, — відповів я, по-дитячому закопиливши губу.
— Боїшся, що нечиста страва? — Ураз усміхнувся. — Ні, ука, Зебо — дуже охайна жінка, сама не терпить бруду. Міліціє, він, мабуть, справді гребує мною?
— Ходи-ходи сюди, — повагом проказав Джура. — Басмачем від цього не станеш.
Далі відмовлятися було незручно. Плов був запаморочливо смачний, проте я не дозволив себе ним спокусити і, взявши одну-дві пучки, удав, ніби наївся. Мені чомусь не давала спокою думка про те, що стороння людина, побачивши нас утрьох, навряд чи змогла б розрізнити, хто переможець, а хто переможений.
Згодом, уже в дорозі, я не втерпів і шепнув-таки Джурі, щоб не почув Ураз:
— Не правильно це…
Джура якийсь час їхав мовчки. Потім промовив:
— Молодий ти ще, ука, і в житті тобі ще стрінеться багато людей — і друзів, і ворогів. І не відразу ти впізнаєш, де друг, а де ворог. Отак і тут: якщо те, що ми робили, — погано, як же інакше нам дізнатися, чим дише Ураз?!
Він замовк і, щоб показати, що розмову закінчено, злегка торкнув коня острогами й поїхав далі поряд з Уразом.
В Алмалик ми дісталися з першими променями сонця, що саме виглянуло з-за гір.
— То це і є Ураз? — спитав Зубов, поглянувши на нашого бранця, що сидів, похнюпивши голову. — Викапаний басмач, мерзотник! Попомучилися з ним?
— Ні, — відповів Джура.
Зубов поглянув на мене.
— Шукуров!..
— Сабір, — нагадав я.
— Гаразд, Сабір. А ти що скажеш?
— Те саме скажу, товаришу Зубов, — відповів я. — Не намучилися. Він саме намаз відправляв, коли ми прийшли.
— От бачите! — не знати чого зрадів Зубов. — Релігія теж, буває, користь приносить. Та ще кому! Більшовикам! Ну, то що, приятелю? — він повернувся до Ураза. — Кажуть, ти заприсягся був мене повісити? А що ж тепер буде?
Ураз промовчав.
— Дурень ти, приятелю, безголовий дурень, — вів своєї Зубов. — Ну, що чабанові можуть дати басмачі?! Нагородив тебе бог силою, та розумом обділив. Макаров!