Шпигунка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Марґарета мене лякає. Ти помічав, як на неї дивляться інші офіцери? Вона може піти від мене будь-якої миті.

Керуючись цією хворобливою логікою, котра перетворює чоловіка зі страхом когось втратити на монстра, він ставав дедалі гіршим. Називав мене повією, оскільки я не була незайманою, коли ми зустрілися. Він хотів знати подробиці про всіх чоловіків, яких (у його уяві) я мала. Коли я крізь сльози розповідала історію про директора в кабінеті, він іноді бив мене, називаючи брехухою, а іноді мастурбував, вимагаючи більше подробиць. Хоч яким це було жахіттям для мене, та я мусила вигадувати подробиці, не розуміючи навіщо.

Він дійшов до того, що відправив мене зі служницею купити сукню, максимально подібну до форми, котру я носила в школі, де ми познайомилися. Коли Рудольфом заволодівав якийсь невідомий мені демон, він змушував мене надягати цю сукню. Найбільше задоволення йому приносило відтворення сцени насильства: він клав мене на стіл і жорстоко входив. Тоді він так горлав, що, мабуть, чула вся прислуга. Так чоловік давав зрозуміти, що я повинна це обожнювати.

Інколи він вимагав, щоб я поводилася, як чемна дівчинка, і опиралася його насильству, іншим разом змушував кричати й благати ще більшої жорстокості, оскільки я повія й мені це має подобатися.

Потроху я переставала розуміти, ким є насправді. Я проводила дні в турботах про доньку, походжала з незадоволеним, але гордим виглядом, приховуючи синці під товстим шаром макіяжу. А проте знала, що нікого цим не обдурю, геть нікого.

Я знову завагітніла й провела кілька справді щасливих днів, піклуючись про сина. Та невдовзі його отруїла одна з няньок, яка навіть не встигла пояснити свої дії, бо інші служники вбили її в день смерті дитини. Зрештою, багато хто трактував це як більш ніж справедливу помсту, оскільки служницю постійно били, ґвалтували й змушували працювати цілодобово.

Тепер у мене залишилися тільки донька, порожній будинок, чоловік, який нікуди зі мною не ходив через острах, що я зраджу його, та місто, настільки красиве, що аж душило. Я була в раю, але насправді жила у своєму власному пеклі.

Одного дня все змінилося. Командир полку надіслав усім офіцерам та їхнім дружинам запрошення на виступ колективу місцевих танцівників, організований для вшанування адміністрації острова. Рудольф не міг відмовити керівництву. Він попросив мене купити собі дороге й еротичне вбрання. Я ще розумію «дороге», оскільки це стосувалося більше його можливостей, ніж моїх даних. Але якщо він боявся за мене (як я згодом дізналася), то чому хотів, аби я була еротично вдягнена?

Коли ми прибули на місце виступу, жінки дивилися на мене із заздрістю, а чоловіки — із бажанням. І я помітила, що це збуджувало Рудольфа. Мабуть, ця ніч погано б закінчилася, оскільки треба було б описувати, що «я у своїй уяві хотіла робити» з кожним із цих офіцерів, у той час, коли б він входив і бив мене. Я мусила якось захистити єдине, що мала, — себе. Усе, що спало мені на думку, — це вести безкінечні розмови зі знайомим офіцером, Андреасом. Його дружина дивилася на мене з острахом і подивом, водночас підливаючи випивку до келиха мого чоловіка з надією, що він упаде від великої кількості алкоголю.

Я волію зупинити на цьому подальший опис Яви: коли минуле приносить спогади, котрі роз’ятрюють рани, раптово зринають інші, аж поки душа не починає кровити й ти падаєш на коліна й плачеш. Але я не можу перервати цю частину, не написавши про три речі, які тоді змінили життя: моє рішення, танець, який ми побачили, і Андреаса.

Моє рішення: я не могла далі нагромаджувати проблеми й страждати більше, ніж людина здатна витерпіти.

Поки я це обдумувала, колектив, який готувався до виступу перед місцевим командуванням, вийшов на сцену. Танцівників було дев’ятеро. На відміну від скаженого, веселого та експресивного ритму, до якого я звикла за кілька відвідин місцевих театрів, усе, здавалося, відбувалося наче в уповільненому кіно. Спочатку я мало не померла від нудьги, але невдовзі відчула, що мене охоплює ніби релігійний транс. Водночас захоплені музикою танцівники приймали такі пози, які видавалися неможливими. В одній із них тіло згиналося і вперед, і назад у формі літери S — це мало бути дуже боляче. Так танцівники певний час залишалися нерухомими, а потім міняли позу так різко, ніби були леопардами, готовими до несподіваного нападу.

Усі були розмальовані блакитною фарбою, вдягнені в саронги (традиційні місцеві костюми) і шовкові стрічки, котрі підкреслювали чоловічі м’язи й закривали жіночі груди. Жінки мали ще й тіари ручної роботи з коштовного каміння. Солодкі танці інколи змінювалися постановочними баталіями, де шовкові стрічки слугували уявними шаблями.

Я дедалі більше впадала в транс. Уперше я зрозуміла, що Рудольф, Голландія, убитий син — усе це було частиною світу, померлого й відродженого, як насіння, котре колись дала мені мама. Я глянула на небо й побачила зірки й листя пальм. Я наповнювалась рішучістю й була готова дозволити забрати себе в інші виміри й простори, коли голос Андреаса перервав мої думки:

— Ви все розумієте?

Я гадала, що так, адже моє серце припинило кровити й тепер споглядало красу в її найчистішій формі. Проте чоловіки відчувають необхідність постійно щось пояснювати, тож він розповів мені, що цей вид танцю походить від давньої індійської традиції, котра поєднує йогу й медитацію. Він не міг зрозуміти, що танець — це поезія, де кожен рух відображає слово.

Моя уявна йога й спонтанна медитація одразу перервалися, і виникла потреба підтримувати розмову, щоб не здатися неосвіченою.

Дружина Андреаса спостерігала за ним. Андреас дивився на мене. Рудольф дивився на мене, Андреаса й одну з гостей губернатора, котра усмішками відповідала на поклони.

Ми розмовляли, попри осудливі погляди мешканців острова, адже ніхто з нас — іноземців — не поважав цього священного ритуалу. Можливо, саме через це вистава завершилася раніше: усі танцівники вийшли в процесії, дивлячись лише на своїх земляків. Ніхто з них навіть не глянув на групу білих варварів із широкими усмішками та вкритими вазеліном бородами й вусами в товаристві ошатно вбраних жінок. Манери цих чоловіків були жахливі.

Я вкотре наповнила келих Рудольфа, і він попрямував до місцевої дівчини, котра всміхалася й абсолютно безсоромно його роздивлялася. Дружина Андреаса наблизилася до свого чоловіка, узяла попід руку, посміхнулася так, ніби промовляла «Він — мій», і вдала зацікавленість його непотрібними детальними коментарями стосовно танцю.

— Усі ці роки я була відданою тобі, — сказала вона, перериваючи розмову. — Ти завжди керував моїм серцем і жестами. Бог свідок, що кожної ночі я просила його, щоб ти повернувся додому живим і здоровим. Якби знадобилося, то віддала б за тебе життя без жодного страху.

Андреас запитав мого дозволу й повідомив, що вже йде: церемонія всіх сильно втомила. Однак його дружина сказала, що не зійде з місця. Жінка говорила настільки владно, що чоловік навіть не наважився поворухнутися.

— Я терпляче чекала, поки ти зрозумієш, що є найважливішим у моєму житті. Я поїхала з тобою сюди, у місце, котре, незважаючи на красу, стає жахіттям для всіх жінок. Також і для Марґарети.

Вона обернулася до мене, великими блакитними очима благаючи підтримки. За тисячолітньою традицією жінки завжди були одночасно і ворогами, і спільницями одна одній, однак мені забракло сміливості кивнути.

— Я боролася за це кохання з усіх сил, і сьогодні вони вичерпалися. Камінь у мене на серці став розміром із цілу скелю й вже не дає йому битися. Моє серце у своєму останньому подиху говорить, що існують інші світи, у яких мені не треба буде благати товариства чоловіка, щоб наповнити ці порожні дні й ночі.

Щось мені віщувало наближення трагедії. Я попросила її заспокоїтися. Вона була дуже милою до всіх присутніх, а її чоловік був зразковим офіцером. Жінка похитала головою й усміхнулася так, ніби вже багато разів це чула. Вона продовжила:

— Моє тіло дихає, але душа вже мертва, оскільки я не можу ні поїхати звідси, ні дати тобі зрозуміти, що ти маєш бути поряд зі мною.

Було помітно, що Андреас, офіцер голландських збройних сил, який мав захистити свою репутацію, дуже хвилювався. Я розвернулася впівоберта й вирішила відійти, однак жінка відпустила свого чоловіка й вхопила мене попід руку.

— Тільки кохання може дати сенс тому, що його не має. Отже, у мене нема кохання. Відчуваючи таке, навіщо продовжувати жити?

Її обличчя впритул наблизилося до мого. Я спробувала вловити в подиху жінки запах алкоголю, але ні — вона була тверезою. Я подивилася їй у вічі, щоби помітити хоча б сльозинку, але, можливо, вони вже всі висохли.