Шпигунка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так, я була повією, якщо під цим словом мають на увазі людину, котра отримує покровительство й коштовності в обмін на ласку й задоволення. Так, я була брехункою. Але брехункою настільки нав’язливою й настільки безконтрольною, що неодноразово забувала сказане й мусила витрачати багато розумової енергії для подолання власноруч встановлених перешкод.

Я можу звинувачувати своїх батьків хіба лише в тому, що народилася не там. Леуварден — місто, про яке ніколи не чули навіть більшість моїх співвітчизників-голландців, місто, у якому абсолютно нічого не відбувається й кожен день схожий на попередній. Ще юною я зрозуміла, що гарна, адже подруги часто мене наслідували.

1889 року фортуна зрадила мою сім’ю: Адам збанкрутував, Антьє ж захворіла й за два роки померла. Вони не хотіли, щоб я за цим спостерігала, тому відправили мене до школи в інше місто — Лейден. Батьки мали тверде переконання, що я повинна здобути вишукану освіту й стати вихователькою в дитячому садку, очікуючи, що якийсь чоловік прийде й візьме на себе відповідальність за мене. У день від’їзду мама покликала мене й дала пакетик насіння:

— Візьми це із собою, Марґарето.

Марґарета — Марґарета Зелле — ось моє справжнє ім’я, яке я просто ненавиділа. Безліч дівчат назвали цим ім’ям на честь відомої й шанованої акторки.

Я спитала, для чого це.

— Це насіння соняшника. Попри те, воно означає більше. Ти маєш дечого навчитися від нього: воно завжди буде соняшником, навіть якщо ти якоїсь миті не відрізниш його від насіння інших квітів. Хоч як би сильно воно хотіло, ніколи не перетвориться на троянди чи тюльпани в символі нашої країни. Якщо воно захоче відмовитися від своєї суті, усе закінчиться гірким життям і смертю.

Тому навчися йти за своєю долею із радістю, хай якою буде ця доля. Поки квіти ростуть, вони показують свою красу й подобаються всім; потім вони помирають і залишають своє насіння, щоб уже інші продовжували Божу роботу.

Вона поклала насіння до маленької торбинки, яку, я бачила, дбайливо плела кілька днів тому, незважаючи на свою хворобу.

— Квіти навчають нас, що все змінюється: ні період цвітіння, ні період в’янення не тривають вічно. Але квіти дають нове насіння. Пам’ятай це, коли відчуватимеш радість, біль чи печаль. Усе минає, старіє, вмирає й відроджується.

Скільки буревіїв я мусила пережити, поки це зрозуміла!

А втім, тієї миті її слова були для мене порожнім звуком. Я хотіла якнайшвидше покинути це задушливе місто з абсолютно однаковими днями й ночами.

Сьогодні, коли я це пишу, розумію, що мама говорила також і про себе.

— Найвищі дерева теж виростають із насіння, такого ж маленького. Пам’ятай про це й не намагайся квапити час.

Вона поцілувала мене на прощання, а батько відвіз до поїзда. Дорогою ми майже не розмовляли.

Майже всі чоловіки, яких я знала, давали мені радість, дарували прикраси й забезпечували місце в суспільстві, тож я ніколи не жалкувала про знайомство з ними. Винятком був мій перший чоловік — директор школи, котрий зґвалтував мене шістнадцятирічну.

Він покликав до свого кабінету, зачинив двері на засув, засунув руку мені між ноги й почав збуджувати. Спочатку я спробувала втекти, ввічливо сказавши, що момент непідходящий, але він нічого не відповів. Він скинув зі свого столу папери, нахилив мене долілиць і увійшов лише один раз, ніби чогось боявся, боявся, що хтось може увійти до кімнати й заскочити його за цим заняттям.

Сповненою метафор розмовою мама мене навчала, що «інтимні стосунки» з чоловіком мають бути тільки тоді, коли є кохання й коли воно триває довго — усе життя. Я вийшла з кабінету збентежена й налякана й вирішила нікому нічого не розповідати. Однак мовчання тривало лише доти, доки одна з дівчат не зачепила цю тему під час розмови. Я дізналася, що те саме сталося ще з двома школярками, але кому ми могли поскаржитися? Оскільки існував ризик виключення зі школи й повернення додому без можливості все пояснити, ми мовчали. Те, що я не одна така, було розрадою. Згодом, коли я вже стала відомою танцівницею в Парижі, весь Лейден дуже швидко дізнався про той випадок. На той час директор уже звільнився з роботи, і ніхто не насмілювався його турбувати щодо цього питання. Навпаки! Дехто навіть заздрив йому, адже він був першим чоловіком великої діви тієї епохи.

Відтоді секс асоціювався в мене з чимось механічним, що не має жодного стосунку до кохання.

Але Лейден був іще гірший за Леуварден: у цьому місті була відома школа виховательок дитячого садка, ліс, який підходив до проїжджої частини, збіговисько людей, які тільки те й робили, що пхали носа в справи інших, і більше нічого. Одного дня, помираючи від нудьги, я взялася читати оголошення в газеті сусіднього міста. Там було написано:

«Рудольф Мак-Леод, офіцер збройних сил Голландії, шотландського походження, наразі на службі в Індонезії, шукає молоду дівчину для одруження та життя за кордоном».

Оце мій порятунок! Офіцер. Індонезія. Дивні моря й екзотичні світи. Досить із мене консервативної кальвіністської Голландії з її упередженнями та нудьгою. Я відповіла на оголошення, додавши до свого листа фото, найкраще й найчуттєвіше з усіх, які мала. Я не знала, що ідея розмістити таке оголошення — жарт капітанового друга й що моя листівка надійшла останньою з шістнадцяти.

Він прийшов на зустріч так, ніби збирався на війну: у мундирі, із шаблею на лівому боці та з довгими вусами в брильянтині, котрі нібито дещо приховували його непривабливість і відсутність манер.

Під час першої зустрічі ми трохи поговорили про якісь неважливі речі. Я молилась, аби він повернувся, і мої молитви були почуті. За тиждень він знову був тут, на заздрість моїм подругам і до відчаю директора школи, який, можливо, досі мріяв про повторення того дня. Я помітила, що від чоловіка пахло алкоголем, але не надала цьому значення, гадаючи, що це ніяковіння перед молодою дівчиною, котра, на думку подруг, найгарніша в класі.

У нашу третю й останню зустріч він запропонував одружитися. Індонезія. Капітан збройних сил. Далекі подорожі. Чого ще молода дівчина може чекати від життя?

— Ти одружишся з чоловіком, старшим за тебе на двадцять один рік? Він знає, що ти вже не незаймана? — запитала в мене дівчина, яка мала той самий досвід із директором школи, що й я.

Я не відповіла. Повернулася додому, де він шанобливо попросив моєї руки. Для посагу моя сім’я позичила гроші в сусідів, і ми одружилися 11 липня 1895 року, за три місяці після того, як я прочитала в газеті оголошення.

«Змінювати» й «змінювати на краще» — це геть різні речі. Якби не танці й не Андреас, мої роки життя в Індонезії були б нескінченним жахіттям. Іще більшим кошмаром було знову проходити через усе: чоловік, який живе далеко і завжди оточений жінками, неможливість просто втекти й повернутися додому, самотність через незнання мови, яке змушувало місяцями не виходити на вулицю; окрім того, за мною постійно наглядали інші офіцери.

Народження дітей, котре несе радість іншим жінкам, стало для мене жахом.

Після пережитого болю перших пологів моє життя наповнилося смислом, коли я вперше доторкнулася до малесенького тіла дочки. Рудольф почав поводитися краще, проте на якихось кілька місяців. Дуже швидко він повернувся до того, що любив найбільше, — до своїх місцевих коханок. Він вважав, що жодна європейська дівчина не зрівняється з азіатською жінкою, для котрої секс — це танець. Він говорив це мені без жодного сорому, можливо, напідпитку або ж навмисне принижував. Андреас розповідав, що однієї ночі, коли вони обоє блукали без мети, ідучи нізвідки в нікуди, Рудольф сказав йому в припливі алкогольної щирості: