Шпигунка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Справді, я помітила, але мені це не подобалося, бо почала набирати вагу.

— Президент Республіки сказав мені, що кількість велосипедів зросла з трьохсот сімдесяти п’яти тисяч наприкінці минулого століття до понад трьох мільйонів на сьогодні. У будинках є протічна вода й газ, люди подорожують на великі відстані на вихідні й свята. Споживання кави збільшилося вчетверо, а хліб купують без черг навпроти булочних.

Для чого він читав мені цю лекцію? Якраз настав час, коли слід було позіхнути й повернутися до ролі «дурної жінки».

Колишній військовий міністр, а нині депутат Національних Зборів Адольф Мессімі піднявся з ліжка й почав надягати мундир із медалями та нагородами. Того дня він зустрічався з колишніми побратимами з батальйону й не міг бути в цивільному.

— Хоч ми й ненавидимо англійців, в одному питанні вони мають рацію: вони стриманіші, коли вдягаються на війну у свої жахливі коричневі форми. На відміну від них, ми вважаємо, що маємо померти вишукано, у цих червоних штанах і кепі, які просто волають ворогові: «Гей, направляйте гвинтівки й гармати сюди! Ви що, не бачите?»

Він засміявся зі свого жарту. Щоб зробити йому приємність, я засміялася теж і почала вдягатися. Я вже давно втратила ілюзію, що мене любили за те, ким я є, тож абсолютно без проблем приймала квіти, лестощі й гроші, які підгодовували моє его й неправдиву ідентичність. Без жодного сумніву, одного дня я зійду в могилу, так і не пізнавши, що таке кохання, проте яка різниця? Для мене кохання й влада — речі тотожні.

Але я не була настільки дурною, щоб комусь дозволити це зрозуміти. Я підійшла до Мессімі й дзвінко поцілувала його в обличчя, наполовину закрите такими самими вусами, як і в мого чоловіка-невдахи.

Він узяв товстий конверт, наповнений банкнотами по тисячі франків, і поклав на стіл.

— Не зрозумійте мене неправильно, мадемуазель. Оскільки я говорив про прогрес країни, то вважаю, що зараз необхідно збільшувати споживання. Я офіцер, заробляю багато, а витрачаю мало. Тож хочу зробити невеликий внесок для заохочення споживання.

Він знову посміявся з власного жарту, оскільки щиро вірив, що я закохана в його медалі й близьке дружнє спілкування з президентом Республіки, про що згадував кожну нашу зустріч.

Якби він розумів, що все це неправда, що кохання (для мене) не підкоряється жодним правилам, тоді, можливо, усе припинив би й віддалився, а потім покарав би мене. Він перебував тут не лише заради сексу, а й для того, щоб відчути себе коханим, начебто кохання жінки справді може змусити почуватися здатним на все.

Справді, кохання й влада були тим самим, і не тільки для мене.

Він пішов, а я поволі вдяглася. Моя наступна зустріч була призначена за містом пізно ввечері. Тож я збиралася зайти до готелю, вдягти найкращу сукню та вирушити до Нейї-сюр-Сен, де мій найвірніший коханець придбав віллу на моє ім’я. Я також думала попросити в нього автівку з шофером, але вирішила, що це його розсердить.

Вочевидь, я могла бути, скажімо, вибагливішою. Він одружений банкір із серйозною репутацією, і будь-який натяк на публіці з мого боку став би святом для газет, які тепер цікавилися лише моїми «знаменитими коханцями» й зовсім забули про моб тривалу роботу, проведену над собою.

Поки я міркувала, зрозуміла, що хтось у вестибюлі спостерігав за кожним моїм рухом, вдаючи, що читає газету. Щойно я вийшла, він піднявся з місця і непомітно прослідував за мною.

Я прогулювалася бульварами найгарнішого міста в світі, бачила заповнені кафе й дедалі краще вдягнених людей, які ходили туди-сюди; слухала скрипкову музику, котра линула із дверей та вікон найвишуканіших місць, і думала, що, зрештою, життя добре до мене. Мені не доводилося нікого шантажувати, треба було тільки вміло керувати отриманими дарами й забезпечити собі спокійну старість. Окрім того, якщо я розповім хоча б про одного чоловіка, з яким спала, всі інші одразу ж втечуть від мене, побоюючись шантажу й викриття.

Я планувала піти до замку, який мій друг банкір споруджував «на старість». Бідолашний: він уже був старим, але не хотів цього визнавати. Я б залишилася там на два-три дні вправлятись у верховій їзді, а в неділю повернулася б до Парижа і поїхала б просто на іподром «Лоншан», маючи можливість показати всім заздрісникам і шанувальникам, яка я чудова вершниця.

Але поки ще не звечоріло, чому б не випити гарного ромашкового чаю? Я сіла за столик на вулиці, а люди навколо дивилися на мене, адже моє обличчя й тіло тепер з’являлися на поштових листівках, які розходилися по всьому місту. Я вдала, що замріялась і заклопотана безліччю важливих речей.

Ще до того, як видалася можливість щось замовити, до мене підійшов чоловік і зробив комплімент моїй красі. Я глянула на нього зі звично знудженим виразом обличчя, подякувала формальною посмішкою й одразу відвернулась. Але чоловік навіть не поворухнувся.

— Гарна чашечка кави може врятувати залишок вашого дня.

Я нічого не відповіла. Він знаком покликав офіціанта й попросив обслужити мене.

— Ромашковий чай, будь ласка, — сказав він офіціантові. Його французька мала акцент, який виказував у ньому або голландця, або німця.

Чоловік усміхнувся й торкнувся крисів капелюха, ніби проводжав мене: насправді він вітався. Запитав, чи буде зручно, якщо він присяде на кілька хвилин. Я відмовила, сказала, що хотіла б побути сама.

— Така жінка, як Мата Харі, ніколи не буває сама, — сказав новоприбулий.

Той факт, що він мене упізнав, зачепив дуже чутливу людську струну — пиху. Утім, я не запросила його сісти.

— Можливо, ви шукаєте те, чого ще не зустрічали, — продовжив чоловік. — Бо, крім того, щоби бути найбільш визнаною модницею в усьому місті (я прочитав це в якомусь недавньому журналі), залишається так мало вершин для підкорення, хіба ні? І несподівано життя стає зовсім нудним.

На перший погляд він видавався черствим фанатиком. Звідки він міг знати про речі, які публікували тільки в жіночих журналах? Давати йому шанс чи ні? Зрештою, було ще рано, і я ще мала достатньо часу до вечері з банкіром у Нейї-сюр-Сен.

— Ваші пошуки чогось нового успішні? — наполягав він.

— Звісно. Щомиті я відкриваю в собі щось нове. І це найцікавіше в житті.

Він більше не питав, а просто підсунув стільця й сів за мій столик. Коли ж підійшов офіціант із чаєм, замовив велику чашку кави для себе, давши знак, що заплатить за рахунком.