Шпигунка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Камінцю, лети далеко й забери із собою моє минуле: весь мій сором, провину та скоєні помилки.

Астрюк шпурнув свій, пояснюючи мені, що я не скоїла жодної помилки, а лише скористалася правом вибору. Я не слухала його, граючись камінцем.

— А цей — за наругу над моїм тілом і душею. Від мого першого сексуального досвіду й донині, коли я лягаю в ліжко з багатими чоловіками, я роблю те, після чого заливаюся сльозами. І все це заради впливу, грошей, суконь, інших речей, що старіють. Я живу, замучена страхіттями, які сама собі створила.

— Ти нещаслива? — спитав мене Астрюк, і з кожним запитанням його дедалі більше охоплював подив.

Врешті ми вирішили провести приємний вечір на пляжі.

Я не припиняла кидати камінці, щоразу з дужчою злістю, дедалі більше дивуючись самій собі. Завтра вже не здавалося завтра, сьогодні вже не було просто сьогодні — вони були колодязем, який я викопувала кожним своїм кроком. Обабіч нас ходили люди, бавилися діти, чайки малювали в небі незвичні картини своїми рухами, а хвилі були спокійнішими, ніж я очікувала.

— Це тому, що я мрію, щоб мене прийняли й поважали, хоч і так нікому нічого не винна. Чому мені це потрібно? Я витратила багато часу на тривоги, каяття й темряву — ця темрява заганяє мене в рабство, приковуючи кайданами до скелі, звідки мені не втекти й де я стаю їжею для хижих птахів.

Я не змогла заплакати. Камінці тонули у воді і, можливо, падаючи один біля одного, складалися під водою в образ Марґарети Зелле. Але я не хотіла знову бути нею, бо глянула в очі дружини Андреаса й усе зрозуміла. Вона лише сказала (утім, я не передам точно ті слова), що наші життя сплановані до найменших деталей: народження, навчання в школі, навчання в університеті для того, щоб знайти собі чоловіка; одруження (навіть якщо це найгірший чоловік у світі) лише для того, щоб інші не казали, що нас ніхто не любить; народження дітей, старіння й останні дні на стільці біля дому, коли ми розглядаємо перехожих і вдаємо, ніби знаємо все на світі, а проте так і не можемо заглушити голос свого серця, котре говорить: «Ти могла спробувати жити інакше».

До нас наблизилася чайка, грубо крикнула й знову віддалилася. Вона підлетіла так близько, що Астрюкові довелося затулити очі ліктем. Цей крик повернув мене до реальності — я знову стала відомою жінкою, упевненою у своїй красі.

— Я хочу припинити. Я не хочу продовжувати таке життя. Скільки ще часу я зможу працювати актрисою й танцівницею?

Відповідь його була чесною:

— Може, ще років зо п’ять.

— Тож давай завершимо зараз.

Астрюк схопив мене за руку.

— Ми не можемо! Ми все ще маємо підписані контракти, і мене оштрафують за їх невиконання. Крім того, тобі треба заробляти на життя. Ти ж не хочеш закінчити в тому брудному пансіоні, де я тебе знайшов?

— Ми виконаємо контракти. Ти був добрим зі мною, і я не дозволю тобі платити за мою манію величі чи, навпаки, ницості. Але не переймайся, я знаю, як далі себе забезпечити.

І, недовго думаючи, я переповіла йому історію свого життя, чого ніколи раніше не робила, зберігаючи її тільки для себе, бо все було брехнею. Поки я розказувала, сльози потекли з очей. Астрюка стривожило, чи нормально почуваюся, та я продовжувала розповідати, тож він більше нічого не говорив, просто мовчки мене слухав.

Мені здалося, що занурююсь у темний колодязь, нарешті погоджуючись із тим, що зовсім інакша, ніж думала. Раптом я зрозуміла, що, прийнявши свої рани й шрами, почулася сильнішою. Сльози мали власний голос і виникали не в очах, а десь у найглибшій і найтемнішій частині мого серця, розповідаючи історію, якої я й сама насправді не знала. Там я пливла на плоту в цілковитій темряві, але десь далеко на обрії вдалося розгледіти світло маяка, котре виведе на тверду землю, якщо дозволить неспокійне море й не буде вже занадто пізно.

Ніколи не робила цього раніше. Я гадала, що, розказавши про свої рани, зроблю їх реальнішими, але насправді відбувалося геть протилежне — вони загоювалися сльозами.

Інколи я гатила кулаком по гравію на пляжі, — руки почали кровити, проте не боліли, бо я почувалася вилікуваною.

Я зрозуміла, чому католики сповідаються, знаючи навіть, що священики з такими самими, а то й гіршими гріхами. Не важливо, хто слухає, важливо залишити рану відкритою, щоб її очистило сонце й промила дощова вода. І я зараз сповідалася, стоячи навпроти чоловіка, з яким не мала жодної близькості. І насправді саме тому я говорила так вільно.

Минуло багато часу, поки я перестала схлипувати й звуки хвиль заспокоїли мене. Астрюк шанобливо взяв мене попід руку й сказав, що вже скоро відправиться останній поїзд до Парижа, тож краще поквапитися. Дорогою він переказував мені новини артистичного середовища: хто з ким спить і кого з котрого місця спровадили.

Я сміялася й питала ще і ще. Він справді був мудрою й елегантною людиною, знав, що вилите з моїх очей тепер поховане в піску й має залишитися там назавжди.

— Ми живемо в найкращі часи нашої історії. Коли ви сюди приїхали?

— За Всесвітньої виставки. Тоді Париж був іншим, провінційнішим, хоча мені здавався центром світу.

Вечірнє сонце просочувалося крізь вікно до найдорожчої кімнати готелю «Елізе». Нас оточували найкращі речі, які може запропонувати Франція: шампанське, абсент, шоколад, сири й аромат щойно зрізаних квітів. Вікна виходили на велику вежу, котра тепер мала ім’я свого конструктора Ейфеля.

Він також подивився на величезну металеву конструкцію.

— Її побудували, щоб вона перебувала тут лише до кінця виставки. Сподіваюся, що все піде за планом і цього монстра скоро демонтують.

Я могла не погодитися, тільки щоб він навів більше аргументів і врешті почувався переможцем. Але я не промовила ні слова, поки він розмовляв про Прекрасну Епоху, у якій тепер живе країна. Промислове виробництво потроїлося, у сільському господарстві використовували машини, котрі самостійно виконували роботу десяти осіб, полиці крамниць заповнені, а мода цілковито змінилася. Останнє мені подобалося найбільше, оскільки виправдовувало щопіврічні походи крамницями для оновлення гардеробу.

— Ти помітила, що навіть смак їжі покращився?