«Дякувати Богові, — подумав він. — Шприц був маленький і доза несмертельною». І вперше в житті зрадів тому, що дружина вкололася. У них обох сьогодні був дуже важкий день. Орлов відніс дружину до спальні, а потім пішов до власного кабінету.
Він мав одне химерне захоплення, або, як це модно стало називати, хобі. З нього посміювалися, але Орлов на це не зважав. Навпаки, тим, хто іронізував, він найчастіше надсилав запрошення на черговий спіритичний сеанс. Саме спіритичні сеанси були хобі Орлова.
Василь Якубович Бакулін також досить скептично ставився до захоплення Сергія Олексійовича, але одного разу він несподівано з’явився у його видавництві.
— Я до вас з важливою справою. Життєво важливою справою. Скажіть мені чесно: ви справді вірите у духів?
Орлов розгубився:
— Ваше запитання не таке просте, як вам здається…
— Ви мені скажіть однозначно — так чи ні?
Трохи подумавши, Орлов відповів:
— Так!
— В такому разі прошу вас влаштувати спіритичний сеанс. Але одна умова — на цьому сеансі будемо лише ми удвох, а те, про що дізнаємося, залишиться нашою таємницею.
Добре знаючи Бакуліна, Орлов зрозумів, що справа справді серйозна. Цей іронічний, майже цинічний чоловік з профілем мефістофеля прийшов сюди не задля того, аби потім посміятися з Орлова. Тут було щось серйозніше. І тому він коротко запитав:
— Коли?
— Сьогодні увечері.
— А якщо не секрет, чому такий поспіх?
— Сергію Олексійовичу, я дуже вас прошу: зустріньмося сьогодні увечері у вас вдома…
Того дня Орлов мав затриматися у видавництві, щоб відіслати до друкарні вже підписаний ним рукопис антології сучасної російської поезії, але відклав усі справи і поспішив додому.
Побачивши роздратоване і похмуре обличчя дружини, він зрозумів, що Бакулін вже прийшов і всіляко ухиляється від флірту з нею. Отже, Бакулін справді шалено захоплений черговою божевільною ідеєю і вважає цей спіритичний сеанс життєво важливим для себе.
Вони повечеряли і нарешті усамітнилися у кімнаті, де вікна були завішені важкими портьєрами. Чоловіки сіли біля маленького круглого стола, накритого зеленим сукном.
— Нас мало, всього двоє, і тому цей сеанс вимагатиме від кожного з нас особливих духовних та фізичних зусиль, — сказав Орлов. — Зараз я візьму кришталеву кулю…
Цю кришталеву кулю Сергію Олексійовичу надіслала з Парижа поетеса, оповита таким густим серпанком таємничості, що майже не вірилося в її існування. Звали її Ельдіно де Альден. Її вірші часто друкувалися в Росії у перекладах Василя Бакуліна. Тож і цей окультний подарунок таємнича Ельдіно надіслала Орлову через нього.
Після того, як кришталева куля з’явилася на столі, Сергій Олексійович звернувся до Бакуліна.
— Тепер я вас слухаю.
— Чи можете ви викликати когось із духів?
— Ви маєте на увазі духів померлих, наскільки я розумію?
— Так!
— Я можу спробувати.
Олександра Сергійовича можете?
— Якого Олександра Сергійовича?
— І це запитує російський поет? Який у нас, росіян, є ще Олександр Сергійович, окрім Пушкіна?
Орлов розгублено подивився на Бакуліна і злякано подумав — чи не перейшов Василь Якубович ту хитку межу поміж талантом і божевіллям, яка була такою фатальною для багатьох російських письменників.