Рілла з Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Лікарі запевняють, що невдовзі вона буде зовсім здорова, але, на жаль, цього року я вже не пограю у футбола.

Вони танцювали, і Рілла знала, що їй заздрить кожнісінька дівчина в цім павільйоні. Опісля танцю вони зійшли до моря скелястими сходами. Кеннет знайшов плоскодонку й повіз її вздовж залитої місячним сяйвом затоки до піщаної гряди. Там вони гуляли, доки йому знов заболіла нога, а тоді всілися на піску. Він розмовляв із нею так, як досі розмовляв лише з Нен і Ді. Рілла, охоплена геть незбагненним зніяковінням, насилу видушувала із себе слова й боялася, що Кеннет напевне вважає її страхітливо дурною, та попри це, усе було чудово: місячна ніч і мерехтливе море, малесенькі хвильки, що з ніжним шурхотом лягали на пісок, свіжий пустотливий вітерець, який виспівував поміж трав на гребенях дюн, тиха й лагідна музика із протилежного берега.

— «Русалки тішаться під місячний наспів», — тихенько промовив Кеннет, цитуючи один із Волтерових віршів.

Він і вона удвох — тут, посеред цієї розкішної ночі, де все тішить погляд і слух! Ох, якби лиш туфлі так не муляли, і якби лиш вона могла промовляти розумні речі, як панна Олівер… ні, хай би їй просто вдалося погомоніти з Кеном так само, як з іншими хлопцями! Проте нині Рілла не знаходила слів — тільки слухала й проказувала якісь незначущі дурниці у відповідь. Але, можливо, її замріяні очі, ямочка над губою й витончена шийка були достатньо красномовні. Принаймні Кеннет не виявляв бажання вернутися; отож, коли вони таки припливли на маяк, гості уже вечеряли. Кеннет знайшов їй місце в кухні біля вікна, а сам сидів поруч на підвіконні, доки вона їла морозиво й торт. Рілла роззиралася довкруж і думала, яка чудова вдалася ця найперша вечірка. Вона ніколи її не забуде. Маяк бринів сміхом і жартами; там і тут ясніли прегарні очі юнаків та дівчат. Із павільйону чулися звуки скрипки й ритмічні кроки танцюристів.

Аж раптом між хлопців, які з’юрмилися коло дверей, знявся неспокій. Хтось пробився крізь натовп і закляк на порозі, сердито роззираючись довкола. То був Джек Еліот із протилежного боку затоки — студент медичного факультету університету Мак-Гілла, мовчазний і нетовариський хлопчина. Його запросили на вечірку разом з усіма, проте ніхто не сподівався, що він приїде: того дня Джек мусив рушити в справах до Шарлоттауна й повернутися пізно ввечері. Та ось він, стоїть і тримає в руці газету.

Гертруда Олівер поглянула на нього зі свого кутка й хтозна-чому знову здригнулася. Вона й собі тішилася вечірці, бо ж несподівано зустріла серед гостей свого шарлоттаунського знайомого. Той, не маючи друзів у Чотирьох Вітрах і будучи значно старшим за більшість присутніх, зрадів розмові з освіченою дівчиною, здатною обговорювати події на міжнародній арені з достоту чоловічою логікою та завзяттям. Отак, за приємною бесідою, панна Олівер майже забула про нинішні гризоти. Тепер її знову посіло тривожне передчуття. Які новини приніс Джек Еліот? На думку їй спали рядки зі старої поеми: «Вночі бучні лунають звуки балу… та що це? Подзвін, вісник небуття»[9]. Чому вона згадала ці слова? Чому мовчить Джек Еліот — якщо він має що повідомити? Чому стоїть, набурмосено позираючи довкруги?

— Запитайте його… запитайте, — палко звернулася вона до Аллана Дейлі. Проте хтось випередив її. На маяку вмить запала жахлива тиша. У павільйоні скрипаль зупинився, щоб перепочити, отож і там було тихо. Здалеку линув тихий стогін моря — свідчення шторму, що вже надходив з Атлантики. Із-над скель прилетів дівочий уривчастий сміх і розтанув, немовби злякавшись раптової мовчазної напруги.

— Англія оголосила війну Німеччині, — поволі прорік Джек Еліот. — Телеграма з новинами надійшла щойно перед моїм від’їздом із Шарлоттауна.

— Спаси нас, Господи, — видихнула Гертруда. — Мій сон… мій сон! Ось вона, перша хвиля!

Вона поглянула у вічі Аллану Дейлі й кволо всміхнулася.

— Це Армагеддон? — запитала вона.

— Боюся, що так, — серйозно відповів він.

Довкола них знявся хор вигуків, сповнених доволі байдужого зацікавлення й подиву. Майже ніхто не збагнув суті повідомлення, і всього кілька людей розуміли, що воно якось стосується їх самих. Невдовзі пари знову полинули в танці й довкола розлігся веселий гомін. Гертруда та Аллан Дейлі тихо й схвильовано обговорювали новину. Волтер Блайт зблід і вийшов з кімнати. Надворі він перестрів Джема, що мчав угору скелястими сходами.

— Джеме, ти чув новини?

— Так. Дудар прийшов. Ура! Я знав, що Англія не полишить Франції напризволяще. Я просив капітана Джозаю підняти прапор, але він каже, що слід зачекати до ранку. Джек розповів, що завтра почнеться набір добровольців.

— Було б чого перейматися, — пирхнула Мері Ванс, глузливо поглядаючи вслід Джемові. Вона сиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів, і то було не тільки вельми неромантично, а ще й геть незручно. Проте Мері й Міллер почувалися невимовно щасливими. Міллер Дуглас був високим, сильним, вайлуватим хлопцем, який уважав, що Мері Ванс нівроку гостра на язик, а білі очі її блимають, мов велетенські небесні зорі. Жодне з них не мало й гадки, нащо це Джемові Блайту закортіло підняти прапор. — Хай би собі воювали, у тій Європі. Нас це не обходить.

Волтер поглянув на неї й завмер у моторошному передчутті.

— Доки закінчиться ця війна, — мовив він, чи то щось вище мовило його вустами, — кожен чоловік, кожна жінка й дитина в Канаді відчують її у своєму житті… ти, Мері, відчуєш її… усім серцем. Ти плакатимеш кривавими слізьми. Дудар прийшов, і в кожному закутку світу лунатиме його нездоланна й жахлива мелодія. Минуть роки, доки вщухне цей танець смерті — роки, Мері. І мільйони сердець розіб’ються упродовж цих років.

— Ти глянь! — озвалася Мері, яка завжди відповідала так тоді, коли не мала чого сказати. Вона не розуміла Волтера, а втім, їй стало тривожно. Він завжди казав такі дивні речі. Той його дурний Дудар… вона вже багато років нічого про нього не чула, і ось він знову з’явився, мовби нізвідки. Хай там як, а Волтерові балачки їй не сподобалися й квит.

— Та чи не перебільшуєш ти, Волтере? — запитав Гарві Крофорд, який підійшов до них саме в цю мить. — Війна не триватиме роками… вона закінчиться за місяць чи два. Англія вмить зітре Німеччину з мапи світу.

— Гадаєш, війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, скінчиться за кілька тижнів? — палко промовив Волтер. — Ні, Гарві, це не дрібна балканська сутичка. Це битва не на життя, а на смерть. Німеччина розпочинає її, щоб перемогти чи померти. А знаєш, що буде, якщо вона переможе? Канада стане її колонією.

— Ну, то ще не скоро вийде, — стенув плечима Гарві. — Спершу їй доведеться здолати британський флот, а коли й так, то є ще ми з Міллером, і ми вже дамо їм чосу, га, Міллере? Хай німці не потикаються до нашої старої любої Канади!

І Гарві, сміючись, побіг сходами вниз до моря.

— Усі ви, хлопці, мелете казна-що, — гидливо буркнула Мері Ванс, а тоді підвелася й потягла Міллера до прибережних скель. Нечасто їм випадала нагода прогулятися вдвох, і Мері не хотіла, щоб Волтерові балачки про дударів, німців та інші дурниці зіпсували такий гарний вечір. Волтер лишився сам на сходах, невидющо озираючи красу Чотирьох Вітрів.

Найкраща частина вечора закінчилася й для Рілли. Відколи Джек Еліот приніс раптові новини, вона відчула, що Кеннет більше не думає про неї. Зненацька їй стало сумно й самотньо. То було навіть гірше, ніж якби він узагалі не помітив її. Невже так у житті завжди: спершу стається щось радісне, потім ти тішишся ним, а воно вислизає геть? Рілла тужила й почувалася значно старшою, відколи того вечора вийшла з дому. Хтозна, можливо, так і було… можливо, і справді вона стала старшою за ці кілька годин. І негоже сміятися з підліткових гризот. Усі вони страхітливі, бо молодь іще не знає, що «й це мине». Рілла зітхнула. Їй хотілося опинитися вдома, у ліжку, і виплакатися в подушку.

— Стомилася? — запитав Кеннет лагідно, проте неуважно… ох, як неуважно! «Йому геть байдуже, втомлена я чи ні», — подумала Рілла.

— Кеннете, — боязко проказала вона, — ти думаєш, ця війна стосується й нас, канадців?

— Чи стосується? Та звісно, вона стосуватиметься тих щасливців, що візьмуть участь у ній. Я не зможу… через цю кляту ногу. Таке лихо!

— Я не розумію, чого ми повинні брати участь у війнах, які веде Англія? — скрикнула Рілла. — Вона й без того здатна битися.

— Річ не в тім. Ми належимо до Британської імперії. Це справа родинної честі. Ми мусимо підтримувати одне одного. Шкода, що війна скінчиться, перш ніж я зможу придатися.

[9] Цитата з поеми Дж. Г. Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда».