Рілла з Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 1

Гленські «Новини» та інші чутки

Теплого, хмарно-золотавого пообіддя Сьюзен Бейкер із задоволенням, яке знати було в усій її постаті, вмостилася в крісло у великій інглсайдській вітальні. Була вже четверта година, і Сьюзен, що невтомно працювала від шостої ранку, постановила собі досхочу натішитися приємним спілкуванням. Того дня вона була цілком щаслива: на кухні все минало напрочуд спокійно, Доктор Джекіл не обертався на Пана Гайда, тож і не дратував її, а з улюбленого крісла у вітальні їй добре видно було предмет її особливої гордості — клумбу півоній, які вона сама посадила й виплекала. Тепер півонії, багряні, білосніжні й сріблясто-рожеві, пишалися в саду, як не могли пишатися жодні квіти в цілому Глені Святої Марії. Сьюзен була вбрана в нову шовкову чорну блузку, майже так само вишукану, як ті, що зазвичай носила пані Еліот, і білий накрохмалений фартух, обшитий вигадливим мереживом п’ять дюймів завширшки, ще й із такими самими мереживними вставками. Отож із радісним усвідомленням власного гідного вигляду Сьюзен розгорнула «Дейлі Ентерпрайз» і наготувалася прочитати місцеві новини, де, як уже повідомила панна Корнелія, містилася згадка чи не про кожного з мешканців Інглсайду. На першій шпальті «Ентерпрайз» великий заголовок сповіщав про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда в місті з чудернацькою назвою Сараєво[2], проте Сьюзен не звернула уваги на такий пустий, нецікавий факт; вона гортала сторінки, прагнучи важливіших звісток. Аж ось і вони — «Новини Глена Святої Марії». Сьюзен сіла зручненько, читаючи кожне речення вголос, щоб дістати від нього якнайбільшу втіху.

Пані Блайт із гостею, панною Корнелією — чи то пані Еліот — сиділи коло прочинених дверей на терасу, звідки з легким вітерцем линули неземні пахощі саду й веселе, чарівне відлуння з повитого виноградом куточка, де проводили днину Рілла, Волтер і панна Олівер. Там, де була Рілла Блайт, завжди лунав сміх. Також у вітальні, згорнувшись клубочком на канапі, куняв іще один мешканець Інглсайду, якого в жоднім разі не можна оминати увагою, бо ж він міг похвалитися напрочуд яскравою індивідуальністю, ще й був єдиною істотою в цілім світі, що здобулася на справдешню ненависть Сьюзен. Усі коти — загадкові створіння, та Доктор Джекіл і Пан Гайд — або ж, коротше, просто Док — був утричі загадковіший за інших. Він мав роздвоєння особистості, а Сьюзен запевняла, що кіт одержимий нечистим. Уже в самій його появі на світ було щось моторошне. Чотири роки тому Рілла принесла додому гарненьке білосніжне кошеня із грайливою чорною плямкою на хвості. Дівчинка дала новому другові ймення Сніжок; утім, Сьюзен одразу незлюбила кота, хоч і не могла чи не хотіла обґрунтувати свою неприязнь.

— Вірте чи ні, пані Блайт, дорогенька, — загрозливо промовляла вона, — на цього кота чекає поганий кінець.

— Чому ви так думаєте? — запитувала пані Блайт.

— Я не думаю, я знаю, — ото й була єдина відповідь Сьюзен.

Решта мешканців Інглсайду любили й розпещували Сніжка; то був охайний доглянутий котик, у бездоганно білій шубці, лагідний, вуркотливий і нелукавий. А невдовзі в Інглсайді сталася хатня трагедія: у Сніжка знайшлися кошенята!

Годі й уявити, як зловтішалася Сьюзен. Чи ж не казала вона, що ввесь вигляд того кота — це пастка й омана? От вони самі й пересвідчаться! Рілла залишила собі одне кошеня — прегарне, смугасте, з лискучим жовтогарячим хутром і великими золотавими оксамитовими вухами. Вона назвала його Золотком; ім’я немовби пасувало крихітному грайливому створінню, що змалку не виявляло жодних ознак своєї ницої натури. Звісно, Сьюзен попереджала сім’ю, що від виплодів того диявольського Сніжка годі чекати бодай чогось доброго. Утім, її застороги, як колись і пророцтва Кассандри, лишалися без уваги.

Блайти так звикли вважати Сніжка представником чоловічого роду, що й понині вдавалися до займенника «він», хоч то звучало геть сміховинно. Гості здригалися, коли в розмові мимохідь лунали слова про «Сніжка та його кошенят», а чи коли Рілла суворо веліла Золоткові: «Іди до своєї матінки — хай він тебе вмиє».

— Це непристойно, пані Блайт, дорогенька, — гірко зітхала сердешна Сьюзен. Сама вона завжди називала Сніжка «білим чудовиськом» чи «цією твариною», і щонайменш одна душа не потерпала, коли наступної зими «тварина» отруїлася на смерть.

А через рік з’ясувалося, що ім’я Золотко геть не пасує жовтогарячому котиськові, і Волтер, який тоді саме читав повісті Стівенсона, змінив його на інше — Доктор Джекіл і Пан Гайд. У подобі Доктора Джекіла кіт був лагідним домашнім ледацюгою, котрий обожнював м’якенькі подушки й незмінно тішився, коли його пестили й гладили. Особливо любив він лежати на спині й сонно воркотіти, доки хтось чухав йому лискучу кремову шийку. Він був славетним воркотом: ніколи ще в Інглсайді не було кота, що воркотів би так безперервно й натхненно.

— Коли й заздрити котам, то хіба через їхнє воркотіння, — мовив був лікар Блайт. — Немає на світі іншого звуку, що містив би в собі стільки вдоволення.

Док був пишним котом: у кожнім русі та позі його відчувалася чарівлива статечність. Коли він сидів, обвивши лапи смугастим хвостом, і незмигно дивився поперед себе, Блайти відчували, що навіть єгипетський сфінкс не міг би бути кращим оберегом дому. Коли ж він обертався на Пана Гайда — а це неминуче ставалося напередодні дощу чи сильної бурі — то було дике створіння з навісним поглядом. Перевтілення щоразу відбувалося раптово. Кіт навіжено підхоплювався із замрії, із шаленим гарчанням кусаючи будь-яку руку, що прагнула приборкати а чи погладити його. Хутро його темнішало, очі палали пекельним вогнем. У такі миті краса його здавалася потойбічною. Коли ж видозміна ставалася в сутінках, мешканці Інглсайду жахалися. Він скидався на достеменне чудовисько, і тільки Рілла боронила свого пестунчика, запевняючи, буцім із нього виріс «прегарний розбишака». О, він таки був розбишакою. Доктор Джекіл любив молоко; Пан Гайд цурався його, запекло глитаючи м’ясо. Доктор Джекіл спускався сходами тихо, аж ніхто не чув його кроків; Пан Гайд тупотів, ніби дорослий чоловік і незрідка «до смерті» лякав цим Сьюзен, коли та лишалася вдома сама. Він міг годину, мов заціпенілий, просидіти на кухні, некліпно втупившись у бідолашну служницю. Це дратувало її, проте Сьюзен, охоплена благоговійним жахом, не наважувалася виставити кота. Одного разу вона спромоглася пожбурити в нього цурпалком, але він лиш розлючено стрибнув у її бік. Сьюзен вискочила геть і відтоді більше не чіпала Пана Гайда, хоча незмінно мстилася за кожне його злодіяння невинному Доктору Джекілові, виганяючи того з кухні, щойно він потикався бодай на поріг, і позбавляючи омріяних ласощів.

«Кілька тижнів тому панна Фейт Мередіт, Джеральд Мередіт та Джеймс Блайт, — зачитувала Сьюзен, смакуючи кожне ім’я, наче шматочок вишуканого десерту, — повернулися з Редмондського коледжу додому, де їх радо привітали численні друзі. Джеймс Блайт, який торік здобув диплом бакалавра гуманітарних наук, тепер закінчив перший курс медичного факультету».

— Не бачила я ще красуні, рівної Фейт Мередіт, — мовила панна Корнелія, не підводячи голови від тонісінького мережива, яке саме плела. — Усі вони так посправнішали, відколи пан Мередіт побрався з Розмарі Вест. Люди вже й забули, якими шибениками заповідалися колись ті дітлахи. Енн, рибонько, ви пам’ятаєте всі їхні витівки? Вони дивовижно добре ладнають із Розмарі: вона їм радше приятелька, ніж мачуха. Усі четверо дуже люблять її, а Уна — та просто-таки обожнює. Що ж до малого Брюса, то Уна із власної волі віддалася йому в рабство. Авжеж, він гарний хлопчик. Та ви десь бачили, щоб дитя скидалося на тітку так, як малий Брюс на Еллен? Він чорнявий, смаглявий, із гострими рисами — нітрохи не схожий на Розмарі. Норман Дуглас волає по всіх усюдах, що, певне, лелека ніс немовля йому й Еллен, але помилився й віддав у пасторський дім.

— Брюс обожнює Джема, — мовила пані Блайт. — Щоразу, опиняючись у нас, мовчки ходить за ним, наче вірний маленький цуцик, поглядаючи на нього знизу вгору з-під густих чорних брів. Я певна, заради Джема він готовий на все.

— Джем і Фейт, певно, хочуть узяти шлюб?

Пані Блайт усміхнулася. Друзі й сусіди знали, що панна Корнелія, колись запекла чоловіконенависниця, на схилі віку захопилася сватанням.

— Панно Корнеліє, вони — принаймні тепер — лише добрі друзі.

— Надзвичайно добрі, повірте мені, — виразно мовила панна Корнелія. — Я знаю все про життя нашої молоді.

— Ще б пак, пані Еліот, — значущо відказала Сьюзен, — Мері Ванс повідомляє вам усе. Та, як на мене, це неподобство — щоб діти брали шлюб.

— Діти! Джемові двадцять один рік, а Фейт дев’ятнадцять, — утяла панна Корнелія. — Не забувайте, Сьюзен, що ми, старі — не єдині дорослі в цім світі.

Обурена Сьюзен, яка не терпіла натяків на свій вік — не з марнославства, а від нездоланного страху, буцім домашні вважатимуть її вельми підтоптаною для праці, — знов розгорнула «Новини».

— «У п’ятницю додому з Королівської вчительської семінарії повернулися Ширлі Блайт і Карл Мередіт. Карл дістав посаду в школі Гарбор-Геда, і ми певні, що він матиме успіх у роботі й здобуде любов та повагу учнів».

— Звісно, він навчить їх усього про жаб та комах, — мовила панна Корнелія. — Пан Мередіт і Розмарі наполягали, щоб він одразу вступив до коледжу, проте Карл — незалежний хлопчина й хоче, бодай частково, сам заробити грошей собі на навчання. Для нього то справді буде найліпше.

— «Після двох років учителювання Волтер Блайт подав заяву про звільнення із лобридзької школи, — читала Сьюзен. — Цієї осені він розпочне навчання в Редмондському коледжі».

— Чи достатньо він оклигав, щоб їхати до Редмонду? — стривожено запитала панна Корнелія.

— Сподіваємося, що до осені Волтер буде цілком здоровий, — мовила пані Блайт. — Літнє сонце й спокійні канікули на свіжім повітрі зроблять своє.

— Тяжко одужати від тифу, — значущо правила своєї панна Корнелія, — надто коли випадок був ледь не смертельний, як у Волтера. Дарма він не хоче побути вдома ще рік — але ж так прагне звершень. А Нен і Ді теж їдуть до коледжу?

— Так. Обидві хотіли ще рік учителювати, адже Гілберт каже, що їм слід їхати до Редмонду вже восени.

[2] Убивство австро-угорського ерцгерцога Франца Фердинанда 28 червня 1914 року сербським терористом Гаврилом Принципом у м. Сараєві стало приводом для початку Першої світової війни.