Рілла з Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Негоже так прив’язуватись до смертного чоловіка, пані Блайт, дорогенька, — серйозно завважила Сьюзен.

— Пан Грант кохає Гертруду так само, як вона його, Сьюзен. Вона не довіряє не йому, а власній долі. Гертруда має певну цікавість до містики — дехто міг би назвати її забобонною. Вона несхитно вірить власним снам, і хай як ми глузуємо — не можемо переконати її в тім, що сновидіння не мають пророчої сили. Хоча деякі з них… але ні, не хочу, щоб Гілберт почув, що я бодай натякаю на таку єресь. Що сталося, Сьюзен?

Добра служниця зненацька урвала читання здивованим вигуком.

— Слухайте-но, пані Блайт, дорогенька. «Пані Софія Крофорд продала свій будинок у Лобриджі й має намір оселитися в Глені, у своєї небоги, дружини пана Альберта Крофорда». Бігме, це ж моя власна кузина Софія! Ми посварилися ще в дитинстві, через картинку з вінцем із трояндових пуп’янків та написом «Бог є любов», яку нам дали в недільній школі, і відтоді не розмовляли. А тепер вона переїде сюди й житиме через дорогу від нас!

— Доведеться вам забути давню незгоду. Не можна сваритися із сусідами.

— Пані Блайт, дорогенька, то кузина Софія розпочала була сварку, тож хай вона перепрошує, а я, коли це станеться, надіюся виявитись достатньо доброю християнкою й зробити крок назустріч їй. Софія завжди була песимісткою й вічно за чимсь побивалася. Останнього разу, коли я зустріла її, обличчя їй помережала замалим не тисяча зморщок — а все від бідкання й поганих передчуттів. Як вона ридала на похороні першого чоловіка! А тоді не минуло й року, як віддалася знов. Осьде, тут пишуть про нашу недільну службу — кажуть, оздоблення в церкві було прегарне.

— До речі, пан Прайор геть упереджений щодо квітів у церкві, — мовила панна Корнелія. — Відколи той чоловік переїхав до нас із Лобриджа, я знай повторюю, що ми ще здобудемося на величенький клопіт. А вже обирати його церковним старостою — то була помилка й ми всі поплатимося за неї, повірте мені! Я чула, як він казав, буцім, коли дівчата «засмічуватимуть кафедру лабузинням», він покине церкву.

— Наша церква давала собі раду без Місяця з Баками, то, про мене, хай собі йде — ми не заплачемо, — відказала на те Сьюзен.

— Хто це дав йому таке кумедне прізвисько? — озвалася пані Блайт.

— Лобридзькі хлопчаки завжди кликали його так, пані Блайт, дорогенька, — певно, за кругле червоне лице й тьмяно-руді бакенбарди. Утім, вимовляти ці слова в його присутності небезпечно, можете бути певні. Але гірше за бакенбарди, пані Блайт, дорогенька — це те, що він геть дурний і має такі пришелепуваті уявлення. Нині він церковний староста, і, подейкують, став надзвичайно побожним, та я не забула, як двадцять років тому він пас корову на лобридзькім цвинтарі. І згадую я про це щораз, як він молиться на зібранні. От і новини скінчилися, більше нічого важливого в цій газеті нема. До чужинських подій мені байдуже. А хто той ерцгерцог, якого оце застрелили?

— Яке нам діло до того? — знизала плечима панна Корнелія, ще не знаючи, яку страхітливу відповідь на її запитання готує доля. — Там, у балканських краях, завжди хтось когось убиває. Для них то звична річ. А нашим газетам, бігме, не слід друкувати таке неподобство. «Ентерпрайз» надто вже захопилася сенсаційними заголовками. Ну, я мушу йти додому. Ні, Енн, рибонько, і не просіть залишитися на вечерю. Маршал забрав собі в голову, що без мене й вечеряти не варто — хіба не типовий чоловік? На все вам добре. Господи милостивий, що це з вашим котом? Чи в нього судоми?

Саме в цю мить Док єдиним стрибком опинився на килимку, де стояла панна Корнелія, притиснувши вуха, сикнув на неї й прожогом вихопився у вікно.

— Ні, він лише обернувся на Пана Гайда — тож уночі буде злива чи сильний вітер. Док — наш найкращий барометр.

— Добре, що нині він утік надвір, а не вдерся до мене на кухню, — мовила Сьюзен. — Піду-но я готувати вечерю. Коли в домі стільки людей, як тепер в Інглсайді, до столу краще подати загодя.

Розділ 2

«Світанкова роса»[3]

А на інглсайдськім моріжку в золотих озерах сонячного сяйва тонули острівці з мерехтливих тіней. Рілла Блайт гойдалася в гамаку під великою сосною, Гертруда Олівер сиділа на глиці, зіпершись на стовбур, а Волтер лежав на траві, захоплений лицарським романом, на сторінках якого оживали герої й прекрасні дами з давноминулих століть.

Рілла, «найменшенька» в сім’ї Блайтів, мусила повсякчас тамувати обурення — адже ніхто не хотів збагнути, що вона вже доросла. Зовсім скоро мав настати день її народження, тож Рілла вже заздалегідь уважала себе п’ятнадцятилітньою; вона була майже так само висока, як Нен і Ді, і майже так само вродлива, як того була певна Сьюзен. Рілла мала великі мрійливі горіхові очі, молочно-білу шкіру, де-не-де всипану золотавим ластовинням, і ледь вигнуті брови, що надавали її обличчю вдавано скромного, запитливого виразу, котрий спонукав людей, а надто хлопців, дати на нього відповідь. Коси в неї були стигло-каштанові, а ямочка над верхньою губою здавалася слідом від дотику доброї феї-хрещеної. Рілла, дівчина доволі марнославна, чого не могли заперечити навіть її близькі друзі, не мала підстав нарікати на власну вроду, проте надзвичайно бентежилася статурою й невтомно благала матір дозволити їй носити довші спідниці. Колишня «булочка» в дні давніх забав у Долині Райдуг, тепер вона була неймовірно худа, увійшовши в той вік, у якому найшвидше видовжуються руки й ноги. Джем та Ширлі троюдили душу сестри, прозиваючи її «Стоніжкою» — і все ж таки Рілла спромоглася уникнути незграбності, властивої багатьом підліткам: граційно рухалася, аж здавалося, наче вона не ходить, а танцює. У сім’ї Ріллу розпестили й тим трішечки зіпсували, та загалом усі друзі й знайомі були одностайні в думці, що Рілла Блайт — дуже миле дівча, хай і не таке розумне, як Нен і Ді.

Панна Олівер, яка того вечора мала поїхати додому на канікули, увесь навчальний рік мешкала в Інглсайді. Блайти взяли її до себе, зглянувшись на прохання Рілли, залюбленої у свою вчительку й згодної розділити з нею власну кімнату, позаяк жодної вільної в домі не залишилося. Гертруда Олівер мала вже двадцять вісім років, і досі життя було до неї суворе. Її печальні мигдалевидні карі очі, гарно окреслені насмішкуваті вуста й густезне чорне волосся, викладене величною короною на голові, привертали до неї увагу. Вона не була вродлива — а втім, у ній вчувався привабливий і загадковий чар. Рілла захоплювалася панною Олівер; навіть її раптові спалахи понурого цинізму здавалися дівчині дивовижними. Утім, цей кепський гумор посідав панну Олівер лиш тоді, коли вона була втомлена. Зазвичай же її присутність тішила й надихала, а весела інглсайдська молодь навіть не згадувала, що панна Олівер значно старша за них самих. Волтер і Рілла були її улюбленцями; їй вони звіряли свої потаємні мрії та сподівання. Панна Олівер знала, що Рілла прагне «виїздити»: відвідувати вечірки, як Нен і Ді, мати пишні вбрання й кавалерів — о, неодмінно, та ще й багатьох! Що ж до Волтера, панні Олівер було відомо, що він склав цикл сонетів, присвячених «Розамунді» — тобто Фейт Мередіт — і хоче стати викладачем англійської літератури в одному з найбільших університетів. Знала вона й про його палку любов до краси, і так само палку ненависть до всього потворного; їй були відомі його схильності й слабкості.

Волтер завжди був найвродливішим з інглсайдських хлопців. Панна Олівер любила дивитися на нього й мріяти, що колись у неї знайдеться свій так само гарний син — лискуча чорна чуприна, ясні темно-сірі очі, бездоганно прекрасні риси. Та ще й неабиякий поет! Той цикл сонетів був справжнім досягненням для двадцятилітнього юнака. Навіть не будучи прискіпливим критиком, панна Олівер розуміла, що Волтер Блайт наділений дивовижним і рідкісним даром.

Рілла всім серцем любила Волтера. Він ніколи не збиткувався з неї, як Джем та Ширлі, і не називав «Стоніжкою». Натомість Волтер вигадав для сестри інше, пестливе ім'я: «Рілла-моя-Рілла» — невеличкий каламбур, пов’язаний зі справжнім її іменем, Марілла. Її назвали так на честь тітоньки Марілли із Зелених Дахів, яка, проте, померла ще тоді, коли Рілла була надто мала, щоб добре з нею познайомитися. Дівчина не любила свого імені, котре видавалося їй жахливо бундючним і старомодним. Чом би рідним не кликати її на перше ім’я, Берта, вишукане й статечне, замість вигадувати це дурне «Рілла»? Вона не повставала проти Волтерового лагідного прізвиська, але нікому більше не дозволяла кликати себе так — хіба вряди-годи робила поступку панні Олівер. У Волтерових устах воно звучало ніжно й мелодійно, мов жвавий сріблистий плюскіт струмка. Рілла охоче померла б за Волтера, якби йому з того була якась користь — так вона стверджувала в розмовах із панною Олівер. Як усі п’ятнадцятилітні дівчата, Рілла любила значущо підкреслювати слова в розмові, і найгіркішою краплею в кубку її гризот була підозра, що Волтер звіряє Ді значно більше своїх таємниць, аніж їй.

— Він думає, що я нічого не зрозумію, бо ще мала, — якось ображено поскаржилася вона панні Олівер, — але це не так! І я нікому нічого не переказала би, панно Олівер — навіть вам. Я звіряю вам усі свої таємниці — о, я просто не можу бути щасливою, якщо не розповім вам усього, дорога моя вчителько — але його таємниць я ніколи не зраджу. Я розповідаю йому все й навіть показую свій щоденник. І так боляче, коли він приховує щось від мене. Хоча він показує мені вірші — і, ох, панно Олівер, які вони всі прекрасні! О, я житиму надією, що колись буду для Волтера тим, чим була для Вордсворта його сестра Дороті[4]. Вордсворт не написав нічого, що могло б дорівнятися до Волтерових віршів — ані він, ані Теннісон.

— Е ні, я не певна. Обидва вони набазграли чимало дурниць, — сухо сказала панна Олівер, проте, уздрівши скривджене личко Рілли, хапливо й із каяттям додала: — Але я думаю, що колись і Волтер буде великим поетом… і звірить тобі свої таємниці, коли ти станеш доросліша.

— Торік, коли Волтер був хворий на тиф і лежав у лікарні, я ледь не збожеволіла від страху, — повагом зітхнула Рілла. — Мені не казали, як тяжко він хворий, аж доки все було вже позаду. Тато не схотів лякати мене — і добре, що я нічого не відала, бо просто не подужала би цього. Щоночі я плакала, аж доки засинала. Та іноді, — скрушно мовила Рілла, наслідуючи тон своєї любої панни Олівер, — я думаю, що Волтер більше любить Понеділка, ніж мене.

Понеділок був інглсайдським песиком, який дістав своє ймення за те, що приблудився до дому в понеділок, одного з тих днів, коли Волтер саме читав «Робінзона Крузо». Фактично він належав Джемові, проте дуже любив і Волтера. Ось і тепер він лежав поряд з ним, утуливши носа в його лікоть, захоплено ляскаючи хвостиком по траві, щоразу, як Волтер неуважливо гладив його. Понеділок не був ані колі, ні сетером, ні хортом, ні ньюфаундлендом — лише, як казав Джем, «звичайним собакою»… надто звичайним, на думку деяких безсердечних людей. Так, зовні Понеділок був плохеньким цуциком. На його рудуватім хутрі там і тут рясніли чорні плями; одна припадала на око. Вуха він мав подерті, бо ж ніколи не здобував звитяги у двобоях. А втім, Понеділок знав, що не всі собаки можуть бути гарними, породистими чи природженими переможцями, проте кожен собака здатен любити. У його негарному тільці билося найвірніше, найніжніше, найвідданіше з усіх собачих сердець. Кожен, хто зазирав у його карі очі, прикипав до Понеділка сильніше, ніж то дозволяли приписи будь-якої з релігій. Усі в Інглсайді любили його — навіть Сьюзен, хай як часто прихильність її потерпала від песикової звички нишком спати на ліжку в кімнаті для гостей.

Того дня Рілла не журилася, попри затаєний смуток.

— Дивовижний червень цього року, правда? — замріяно проказала вона, споглядаючи безтурботні сріблясті хмарки ген понад Долиною Райдуг. — Усі ми так гарно проводимо час, і погода чудова. О, це бездоганне літо!

— Дарма ти тішишся, — зітхнула панна Олівер. — Мені це чомусь видається зловісним. Досконалість — дарунок богів… немов попередня розплата за те, що надійде потім. Я часто бачила таке й тепер тривожуся, коли хтось запевняє, що гарно проводить час. Хоча цього року червень і справді розкішний.

— Щоправда, геть нецікавий, — озвалася Рілла. — Хіба стара пані Мід зомліла була під час служби Божої — ото єдина сенсація за ввесь попередній рік. Ох, ну чому тут ніколи не відбувається нічогісінько драматичного?

— Не жадай цього так палко, — застерегла панна Олівер. — Усі драматичні події так чи інакше гіркі. Як весело ви, малята, проведете тут канікули! А я геть знудьгуюся в Лобриджі!

— Таж ви часто приїздитимете в гості, чи не так? Думаю, літо нам випаде надзвичайно веселе, хоч я, звісно, знову лишуся на периферії подій. Жахливо, що всі вважають мене маленькою, коли я вже доросла.

[3] Цитата з поеми В. Блейка «Вала».

[4] Дороті Вордсворт (1771–1855) — англійська поетка й прозаїк, улюблена сестра Вільяма Вордсворта, із якою їх усе життя поєднували близькі взаємини.