Рілла з Інглсайду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Карл Мередіт був у парі з Мірандою Прайор — здебільшого для того, щоби подратувати Джо Мілгрейва. Усі знали, що Джо по вуха закоханий у Міранду, та сором’язливість не дозволяє йому навіть поговорити з нею. Темного вечора Джо, імовірно, наважився би на прогулянку обіч своєї прекрасної дами, але нині, у сяйві місяця, просто не міг зробити кроку в її бік. Отож він плуганився у хвості маленької святкової процесії й подумки лаяв Карла Мередіта словами, які не наважився би промовити вголос. Міранда була донькою Місяця з Баками; її, на відміну від батька, радо приймали в усякому товаристві, проте вона, бліда й не вельми вродлива худенька істота, дещо схильна до нервового хихотіння, мала небагато кавалерів. У Міранди були сріблясто-біляві коси й величезні ясно-блакитні круглі очі — такі круглі, аж видавалося, що вона досі не оговталася після страшного дитячого переляку. Вона радше воліла гуляти із Джо, ніж із Карлом, з яким почувалася геть незатишно. Проте увага студента коледжу, ще й пасторського сина, дуже лестила дівчині.

Ширлі Блайт ішов з Уною Мередіт. Обоє були неговіркі, тож переважно мовчали. Ширлі був шістнадцятилітнім хлопчиною, спокійним, розумним, вдумливим, що не цурався й добросердого жарту. Кароокий, із каштановою чуприною та бронзовою шкірою, він досі лишався «смаглявим хлопчиком» Сьюзен. Він любив ходити з Уною Мередіт, яка ніколи не змушувала його до балачки й нікому не докучала сама. Уна була тією ж скромною й милою дівчиною, що й за давніх дитячих днів, проведених у Долині Райдуг. Її великі темно-сині очі дивилися так само мрійливо й печально. Потай вона плекала в серці любов до Волтера Блайта, про яку здогадалася тільки Рілла. Та співчувала Уні й дуже хотіла, щоб Волтер відповів на її почуття. Уна подобалася Ріллі більше, ніж Фейт, яка затьмарювала інших дівчат своєю вродою й пихою — а Рілла не любила опинятися в тіні суперниць.

Проте в цю мить вона почувалася щасливою. Було так весело йти із друзями темною мерехтливою вулицею, там і тут обсадженою молодими сосонками та ялицями, смолисті пахощі яких напоювали літнє повітря. Ген попереду сяяла затока; сонні звуки церковного дзвону із протилежного її берега тонули між тьмяних скель, схожих на аметисти. Блакитна гавань сріблилася в місячнім світлі. О, як то було прекрасно — свіже солонувате повітря, аромат ялиць та сміх супутників. Рілла любила життя, квітуче й радісне; її тішили звуки музики й веселий гомін розмови; вона хотіла довіку йти цією дорогою, повною тіней та срібла. Вона йшла на першу свою вечірку й знала, що чудово проведе час. Рілла нічим не переймалася — ані довгими ногами, ні ластовинням — нічим, окрім нав’язливої боязні, що ніхто не запросить її до танцю. Як гарно бути живою, вродливою, п’ятнадцятилітньою! Рілла глибоко й захоплено вдихнула… аж раптом різко урвала своє щасливе зітхання, почувши, як Джем розповідає Фейт історію про те, що сталося під час Балканської війни.

— Той лікар утратив обидві ноги — вони були всуціль перебиті — і його покинули вмирати на полі бою. А він собі повзав між поранених солдатів, так довго, як міг, і робив усе, щоб полегшити їхні страждання, не думаючи про себе. І помер, перев’язуючи ногу одному з них. Так його й відшукали — руки лікаря досі стискали бинт, тому кровотеча спинилася, а солдат вижив. Оце герой — ти згодна, Фейт? Коли я прочитав цю історію…

Джем і Фейт пішли вперед; їх було вже не чути. Гертруда Олівер здригнулася, а Рілла співчутливо стиснула її лікоть.

— Жахливо, правда, панно Олівер? Не розумію, навіщо Джем розповідає такі бридкі речі, коли ми всі йдемо на вечірку.

— Ти вважаєш цю історію бридкою, Рілло? Я думаю, що вона чудова… прекрасна! Такі історії змушують кожного соромитися власних сумнівів у людській натурі. Той чоловік учинив за велінням Божим. І який відгук викликає в людства цей ідеал самопожертви! А здригнулася я… сама не знаю, чому. Вечір нині теплий. Певно, зоря осяває когось, хто йде над тим місцем, де буде моя могила. Так каже один давній забобон. Але не думаймо про це сьогодні. Знаєш, Рілло, вечорами я завжди тішуся, що живу в селі. Ми можемо відчути справжній чар вечора й ночі — той, якого не спізнати в місті. Кожен вечір у селі прекрасний — навіть штормовий. Я люблю буревії, що насуваються із-над затоки. А такий вечір, як нині — о, він здається занадто прекрасним. Це вечір молодості й країни мрій, і я трохи боюся його.

— Я відчуваю себе частиною цього вечора, — мовила Рілла.

— Так, ти ще достатньо юна, щоб не боятися досконалості. А от і Дім Мрії. Цього літа він такий самотній. Форди не приїхали на канікули?

— Пан та пані Форд і Персіс не приїхали — тільки Кеннет, але він живе в материних кузенів потойбіч затоки. Цього літа ми його майже не бачили. Він іще трохи кульгає, тож рідко виходить кудись.

— Кульгає? Що з ним сталося?

— Він зламав ногу торік, під час футбольного матчу, і майже всю зиму пролежав. Відтоді дещо накульгує, але тепер йому значно покращало й він сподівається, що невдовзі цілком одужає. Кен лише двічі був у нас в Інглсайді.

— Етель Різ гине за ним, — озвалася Мері Ванс. — Наче дуріє, коли хтось раптом згадує Кена. Якось він провів її додому з молитовного зібрання й відтоді вона так пнеться — аж дивитися гидко. Ніби торонтський хлопець, такий як Кен Форд, заглядатиметься на ту селючку Етель!

Рілла спалахнула. Таж ні, їй байдуже… геть байдуже, хай навіть Кеннет Форд сотню разів проводжає додому якусь Етель Різ! Їй і діла до нього нема! Він у тисячу разів старший за неї; товаришує собі з Нен, Ді та Фейт, а на неї, Ріллу, дивиться хіба як на дитя, котре можна деколи піддражнити. До того ж, Рілла зневажала Етель Різ, а Етель ненавиділа її, відколи Волтер переміг Дена в шкільній бійці. Та чи годиться вважати, буцім Кен не зверне на неї уваги лише тому, що вона живе в Глені? А щодо Мері Ванс — вона стає запеклою пліткаркою й думає тільки про те, хто кого проводжає додому!

На березі гавані, біля Дому Мрії, розташувався маленький пірс, до якого нині були припнуті два човни. На веслах одного сидів Джем Блайт, а другого — Джо Мілгрейв, який знав про човни геть усе й дуже хотів показати це Міранді Прайор. Хлопці навзаводи рушили вздовж затоки й Джо привів свій човен першим. Інші човни надходили з Гарбор-Геда й західного берега затоки. Там і тут лунав сміх. Великий білий маяк Чотирьох Вітрів купався у світлі, а на вершечку його, обертаючись, несла свою варту невтомна зоря. Сім’я із Шарлоттауна, що літувала на маяку — родичі нинішнього доглядача — улаштувала вечірку, на яку запросила всю молодь із Чотирьох Вітрів, Гарбор-Геда та Глена Святої Марії. Щойно Джемів човен минув поворот, який вів просто до маяка, Рілла, сховавшись за спиною панни Олівер, хапливо скинула черевики й узула сріблясті туфельки. Вона одразу помітила, що на скелястих сходах, освітлених китайськими ліхтариками, юрмляться хлопці, і постановила собі нізащо не йти туди в грубих черевиках, які мати змусила її взути в дорогу. Туфельки виявилися затісні, але ніхто й не здогадався про це, коли Рілла, усміхнена, ступила на сходинку. Лагідні темні очі її запитливо мерехтіли, круглі кремові щічки дедалі сильніше бралися рум’янцем. Щойно вона увійшла в передпокій, один із хлопців з потойбіч затоки вже запросив її до танцю, а наступної миті вони опинилися в павільйоні, зведенім попід лапатими ялинами для вечірки. То було дуже гарне місце, так само щедро прикрашене ліхтариками. Десь позаду лежало море, що яскріло й мерехтіло у світлі вогнів маяка; ліворуч — піщана гряда, залита місячним сяйвом, праворуч — скелястий берег із темно-фіолетовими тінями й кришталево чистими бухтами. Рілла та її партнер линули в танці поміж гостей. Дівчина захоплено зітхнула. О, яку чарівливу музику видобуває зі скрипки Нед Берр — немовби звуки потойбічних сопілок із давньої казки, що змушують усіх присутніх до мимовільного танцю! Який прохолодний і свіжий дме вітерець із-над гавані, яким білим і дивовижним здається все в сяєві місяця! Оце і є життя — прекрасне, чарівне! Рілла відчула, наче ноги й душа її мають крила.

Розділ 4

Чути музику Дударя

Найперша Ріллина вечірка була справдешнім її тріумфом — принаймні так здавалося попервах. Вона мала стількох кавалерів, що мусила ділити кожен тур між кількома хлопцями. Її сріблясті туфельки мовби пурхали в танці самі, і хоч вони й далі тиснули їй у пальці й люто стирали шкіру на п’ятах, Рілла впивалася власним щастям. Лиш Етель Різ змусила її зо кілька хвилин побиватися, таємничо кивнувши їй при виході з павільйону й із глузливою усмішкою, властивою всім у їхній родині, пошепки повідомивши про діру на Ріллиній сукні та пляму на зборці. Згорьована Рілла кинулася до кімнати, яка того вечора правила за дамський гардероб, і виявила, що «пляма» — то лише крихітний слід від трави, та й «діра» на місці одного з віддертих гачків ледь помітна. Ірен Говард пришила гачок на місце й зробила Ріллі кілька солодкаво-поблажливих компліментів. Таке заступницьке ставлення дуже тішило Ріллу. Ірен була дев’ятнадцятиліткою з Верхнього Глена, яка любила крутитися в товаристві молодших дівчат — на жовчну думку деяких приятельок, для того, щоби за відсутності суперниць розігрувати роль королеви. Утім, Рілла вважала Ірен чудовою, ба навіть любила її за покровительську манеру спілкування. Ірен була вродлива й елегантна, мала божественний голос і кожну зиму проводила в Шарлоттауні, де брала уроки музики. У Монреалі мешкала її тітка, що справляла їй найвишуканіші сукні; а ще подейкували, буцім Ірен пережила нещасливе кохання. І, хоч ніхто не знав достеменно, у чім була річ, сама таємниця вабила й чарувала. Отож компліменти Ірен стали вінцем несказанного щастя для Рілли. Дівчина весело метнулася назад до павільйону і, на мить спинившись біля дверей у світлі ліхтариків, оглянула пари, що линули в танці. Аж ось між тлуму танцюристів вона на мить уздріла Кеннета Форда, що стояв у протилежнім кутку павільйону.

Серце Рілли завмерло — чи то пак, якщо це фізіологічно неможливо, їй здалося, що воно завмерло. То він таки приїхав, він тут! Вона вже постановила собі вважати, що він не приїде — хоча це, звісно, не мало жодного значення. Чи помітить він її? Чи зверне увагу на неї? Звісно, він не запросить її до танцю… годі й надіятися на таке. Вона для нього — лиш дитина; щойно три тижні тому, гостюючи в Інглсайді, він кликав її «Стоніжкою». Тоді вона, розлючена, ридала у своїй кімнаті. Але тепер її серце завмерло, коли вона вздріла, як він прямує до неї. Невже таки справді до неї… невже… до неї… о, так! Він шукав її… він підійшов до неї… він дивився на неї новим, геть незнаним їй поглядом темно-сірих очей. О, це було майже нестерпно прекрасно… а довкола все тривало, як і раніше — танцюристи кружляли під музику, хлопці, котрі не знайшли собі партнерок, вешталися павільйоном, закохані пари сиділи на скелях… ніхто й не бачив, яка важлива подія сталася щойно у світі.

Кеннет, високий, дуже вродливий юнак, вирізнявся вдавано недбалими манерами й рухами, на тлі яких решта хлопців здавалися скутими та незграбними. Подейкували, що він дивовижно розумний, а життя у великому місті й навчання в престижному університеті витворювали довкола нього певний романтичний ореол. До того ж, його вважали спокусником, хоча, напевно, цьому сприяв його ледь сміхотливий оксамитовий голос, якого жодна дівчина не могла чути без серцебиття, і небезпечна манера слухати співрозмовницю так, мовби вона казала саме те, чого він одвіку чекав і сподівався почути.

— Це Рілла-моя-Рілла? — тихо запитав Кеннет.

— Жвішно, — мовила Рілла, і враз їй запраглося скочити в море зі скель чи ще якось покинути цей немилосердний світ.

У дитинстві Рілла шепелявила, та згодом переросла цю ваду. Лиш деколи, за сильного потрясіння чи хвилювання, язик її відмовлявся слухатися. Досі цього не ставалося вже понад рік, і тепер, коли їй так хотілося мати дорослий, статечний і мудрий вигляд, вона раптом зашепелявила, як дитя! О, це було так принизливо… на очі Ріллі набігли сльози… і ще мить, і вона розплачеться… хай би Кеннет ішов і не повертався. Вечірка була зіпсована, а Рілла — повергнута в прах.

А він же сказав «Рілла-моя-Рілла» — не «Стоніжка», «мала» чи «ляля», як озивався був раніше, коли взагалі помічав її! Та й вона не образилася, що Кеннет ужив лагідне Волтерове наймення: воно звучало так гарно, промовлене його тихим пестливим тоном із ледь помітним наголосом на слові «моя». Усе було б чудово, якби вона не повелася, як справжня дурепа. Рілла не наважувалася підвести очі, щоб не зустрітися із його насмішкуватим поглядом. Отож вона дивилася долу; її довжелезні темні вії й кремово-білі повіки були такі звабливі й чарівні, аж Кеннет подумав, що саме Рілла, напевне, буде найвродливішою із трьох інглсайдських дівчат. Хай би вона підвела очі… він так хотів перехопити цей соромливий, запитливий погляд. Вона, безсумнівно, була найгарнішою на цій вечірці.

Що він каже? Рілла не йняла віри власним вухам.

— Потанцюймо?

— Звісно, — мовила Рілла, палко бажаючи не зашепелявити, аж відповідь замалим не шмагонула сердешного Кеннета. Рілла знов зажурилася. Це «звісно» пролунало так стрімко й безапеляційно, начеб вона просто кидалася на нього! Що він тепер подумає? Ох, ну чому такі жахіття стаються саме тоді, коли дівчина хоче мати якнайпривабливіший вигляд?

Кеннет повів її у коло танцюристів.

— Мабуть, однісінький танець моя скалічена нога ще подужає, — мовив він.

— Вона досі болить? — запитала Рілла. Ох, навіщо було це казати? Адже вона знала, що Кеннетові до смерті набридли розмови про зламану ногу. Рілла сама чула, як він казав Ді, буцім готовий носити на шиї табличку, де кожен читатиме, що він одужує й усе таке. Аж ось і вона ставить йому осоружне запитання!

Кеннет справді втомився від нескінченних розмов про свою хвору ногу. Утім, нечасто питання ці лунали з таких гарних вуст із чарівною ямкою над верхньою губою, немовби створеною для цілунків. Можливо, тому він терпляче сказав, що нога йому болить дедалі менше й майже не дошкуляє, коли не ходити забагато.