Аутсайдери: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він повернувся у квартиру і розірвав пакунок. Там була фотокартка якогось товстуна у профіль, аркуш паперу з надрукованим текстом, трохи грошей та ключі від машини. Даромир розклав усе це на ліжку, подивився, потім узяв листа. З нього випливало, що зображений на фото чоловік, який щось комусь заборгував, винаймає номер в одному з київських готелів. При собі має ключ від камери схову аеропорту «Бориспіль», де зберігається важливий кейс. Треба добути ключ, ліквідувати товстуна й повідомити Артура про завершення. Після цього залишиться тільки забрати з камери кейс і передати його «своїй» людині на Бориспільській трасі. Там він отримає гонорар за справу. От і все. Далі, якщо вірити телефонному дзвінку, Даромир вільний.

На зворотному боці фотокартки було виведене ім’я жертви: Сергій Семенович Тулін. Він довго вдивлявся в це обличчя. Незабаром воно має доповнити фотоальбом його пам’яті, і цього разу повинно бути на останній сторінці.

Що ж, Даромир сподівався, що вони будуть грати за правилами, бо більше йому не було на що сподіватися.

З

— Гей, падло! — гримнув над вухом посилений відлунням різкий голос, а сильна рука вхопила за комір. — А ну стій! Куди це ти зібрався?

Максим уже шкодував, що вирішив пройти до сходів саме цим коридором. Такий героїзм тепер здавався ідіотством, якщо не самогубством. Зараз, по обіді останнього дня навчання, школа майже порожня, а на цьому поверсі тим паче. Хоч кричи, хоч верещи, а якщо тут щось станеться, ніхто не прийде на допомогу. У будь-якому разі вчасно не прийде. Кому цікаво, як лупцюють п’ятикласника? Але він знав, що кричати не буде — ніколи не кричав, і зараз не міг собі цього дозволити. Це б означало покірно визнати свою поразку.

Який дідько штовхнув його пройти повз цих хлопців? Не міг розвернутися й піти іншим шляхом? От зараз він своє от…

Щось велике й важке, як бетонна паля, вдарило його по шиї, примусивши свідомість заколиватися. Максим розтягнувся на змащеному мастикою паркеті, встигши подумати, що тепер цю одежу не відпереш, і відчув образу, яка підкотила до горла. Він же лише хотів пройти до сходів, нікого не чіпав… У вухах залунав несамовитий сміх, який повідомив, що розвага тільки починається. Йому треба підвестися й тікати звідси, подалі від цих темних постатей у коридорі, схожому на горлечко пляшки, поки ще не пізно.

Чиїсь руки рвучко підхопили його й відкинули до стіни. У полі зору з’явилося видовжене прищаве обличчя Чмиря, одного з місцевих хуліганів. Решта, звісно, теж тут. Як завжди, він опинився не в тому місці і не в той час… Максимові вдалося повернути голову праворуч, і він побачив, як з напівмороку виходять іще троє чи четверо підлітків. Перспективи відкривалися невтішні.

— Ах ти чмо, — просичав Чмир, дихнувши йому в обличчя смородом тютюну та гнилих зубів. — Ти куди йшов, козел? Га? Хто тобі дозволив тут ходити?

— Я йшов додому, — відповів Максим, але сам себе не почув. Один із хлопців вирвав рюкзака з його рук, інший різким ударом ноги, позиченим із якогось бойовика, влучив хлопчака у груди, і Максим знову опинився на підлозі. Навколишнє раптом почало здаватися жахливим сном. Чому стільки неприємностей на його голову? Ні, це все не насправді. Зараз він прокинеться у своїй кімнаті, надворі вже будуть канікули, і більше не доведеться йти в цю пекельну школу. І, звісно, мати теж буде з ним, а не в лікарні…

— Гляньте, пацани! — проревів один з нападників, заходячись у реготі. Почувся звук тканини, що рветься, шарудіння паперу. Яблуко, не з’їдене протягом дня, прокотилося повз його очі. Максим схлипнув, не в змозі більше терпіти. Чому вони це роблять?

— Віль-ям Гол-дінг! Ги-ги, Голдінг! Шо за фігня?!

Книжку класика, яку він саме збирався здавати у шкільну бібліотеку, жбурнули йому в обличчя роздерту навпіл. І знову руки — він уже не міг розрізнити вологими очима їх власника — вхопили його за барки.

— То ти книжки читаєш, педик?! Тільки педики таке читають! Ти що, малий, розумніший за всіх?!

«Вони порвали маминого рюкзака», — з’явилася болісна думка. Невідомо, чи для того, щоб іще більше додати жалю, чи це був заклик до дій… Але, перш ніж зміг зрозуміти, що робить, Максим із відчайдушним криком змахнув ногою прямо перед собою і влучив у щось м’яке. Хтось голосно зойкнув; користуючись цією миттю, він вирвався з рук своїх мучителів і побіг геть. Проте хулігани отямились досить швидко. Наступної секунди його знову схопили, повалили долі й почали щосили молотити носаками.

— Ах ти ж суко!

— Він мене вдарив! Падло, він мене вдарив!

— Ну, педик, зараз ми тебе обробимо!

Він не пам’ятав, скільки ударів отримав — десять, двадцять… Поступово його почала огортати темрява. Та раптом почувся знайомий голос:

— Гей, ви!

Батько? Невже він?

Стусани відразу припинилися, і Максим із тремтінням підвів голову догори. Він побачив, що нападники теж усі як один повернулися до міцної постаті чоловіка, яка раптом виросла поза ними. А той чекати не став: могутньою рукою згріб Чмиря, як миршаве щеня, і без зайвих сумнівів запустив його через увесь поверх. Максимові ще не доводилося бачити таких кидків. Його кривдник із голосним лементом пролетів кілька метрів у повітрі, розмахуючи кінцівками, а тоді покотився по підлозі, як лантух ганчір’я, жовтіючи від тієї ж мастики. Інші кинулися врозсип, встигнувши проте отримати у вухо кожен. А тоді батько нахилився до нього і в одну мить підняв на ноги.

— Ти як, синку, йти можеш? — запитав він схвильовано. — Дуже болить?

— Усе гаразд, тату.

— Негідники, — пробурмотів батько у розпачі. І раптом вигукнув на весь голос:

— Негідники!!!

Клацнув замок одного з класів, і в коридор висунулася молоденька вчителька з куснем торта в руці.

— Що тут коїться? — промовила вона невдоволено. — Що за галас?

— ЗАКРИЙ ДВЕРІ, ІДІОТКО! — проревів батько. Хлопчик аж підскочив. Учителька зойкнула і зникла в класі, немов перелякана миша.