Аутсайдери: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Далі все відбулося зі швидкістю світла. Червона лють перед очима примусила Симона діяти, перш ніж мозок усвідомив це. Він схопив зі столу перше, що трапилося під руку — келих з-під шампанського — підскочив до письменника і луснув його ним по лобі. Від удару скло розлетілося на безліч гострих бризок, із розсіченої шкіри потекла кров. Сухорлявий зойкнув і захитався. Симон випустив із руки відколоте денце, підхопив того за краватку і від душі зацідив кулаком у щелепу, вигукнувши в розпачі:

— Ще раз повториш це, і я тебе вб’ю, наволоч!

Ці слова подіяли як вибух гранати. Натовп завирував, приміщення освітилося від канонади спалахів. Хтось іззаду схопив його за руки, відтягуючи геть. Ляшко на підлозі повз у інший бік, залишаючи за собою краплини крові та відчайдушно волаючи:

— Божевільний! Заберіть його! Заберіть ідіота!

Хтось засміявся, хтось закричав. Почалася цілковита катавасія. Сильні руки протягли Симона через хол, і за мить він опинився на вулиці. Озирнувшись, глянув у холодне обличчя Замбіцького. В погляді товариша більше не було ніякого співчуття.

— Забирайся, — сказав він різко. — Все.

— Петре, я…

— Я сказав — усе. Ти щойно вчинив напад на людину. Я був про тебе кращої думки… А тепер їдь додому.

— Ти з ними, так? — прохрипів Симон. — Я гадав, що ти підтримуєш мене… Невже ти не чув, як той тхір шкірив зуби з дівчиська?

— Не має значення. Ти що, записався в Робін Гуди? Їдь додому. У найближчі місяці не хочу тебе бачити.

Він розвернувся й пішов до дверей.

— Ну й чорт із тобою! — вигукнув Симон навздогін. — Переживу! Рано мене ховаєте! Ви… — слова раптом закінчилися.

Алілуя! Ось і фінал. Багаторічна агонія щойно скінчилася повним фіаско. Він не лише остаточно зруйнував усе, чого досяг, а ще й примудрився зіпсувати вечір тій дівчині, Наталії Білич. Залишалося тільки дивуватися, як майстерно йому вдається будь-яку добру справу перетворити на лайно… Схоже, що це й було його справжнім покликанням.

Симон востаннє озирнувся й поплентався геть, відчуваючи гіркоту й сором.

5

Тулін з’явився на поверсі о двадцять першій п’ятнадцять. В абсолютній тиші, що панувала в номері, Даромир почув, як у холі відкрилися двері ліфта. Потім неквапні кроки по лінолеуму. Добре, що там не килимове покриття — не проґавиш. Дешеві готелі неначе призначені для такої роботи, подумав він невесело. Та й замки тут… З його двома досвідами — колишнього криміналіста й нинішнього кілера — потрапити до номера вдалося за якісь півтори хвилини. Діяти саме таким чином — повільно й розсудливо — підказувала обережність.

На мить перед очима постала та жінка. Притуляючи до себе тремтячого від жаху сина-підлітка, вона шепотіла: «Ви ж не будете нас убивати? Ні? Ви ж не чіпатимете нас?»

Чорт забирай, викинь це з голови! Треба зробити все як годиться… Ще один раз. Востаннє.

Кроки завмерли з іншого боку дверей, а смужка світла під ними раптом поділилася надвоє. Потім клацнув замок. Повернулася ручка. Даромир продовжував стояти нерухомо, глибоко дихаючи й прислухаючись, готовий до будь-яких сюрпризів. Ось двері відчиняються, на мить наближаються до нього, впускаючи людину в номер. На підлогу лягає пляма світла з коридору, в якій вирізняється знайомий огрядний силует, та його тінь, що сягає аж до вікна. Потім двері знову почали зачинятися, і саме в цю мить Даромир рушив із місця. За ті три секунди, що суб’єкт стояв у темряві, похитуючись та видихаючи в повітря солодкуваті хвилі випитого в барі, він беззвучно прослизнув за його спину. Дуло вперлося точнісінько в потилицю саме тоді, коли клієнт намацав вимикача і клацнув ним. Звісно, світла не було.

— Ніяких питань, — тихо промовив Даромир, коли хрипкий подих товстуна обірвався коротким здивованим бульком. — Зроби п’ять повільних кроків уперед. Я буду рахувати. Один.

Тулін не ворухнувся, тому довелося посилити тиск глушника в голову. Разом вони зробили одночасний крок і зупинилися.

— Два.

Те саме, тільки лівою ногою. Даромир відчув, що дихання жертви помітно почастішало.

— Гей… Ви… Що ви робите? Я ж приніс…

— Три.

Знову правою. «Вальтер» немовби приріс до руки.

— Чотири.

— Прошу, — прошепотів Тулін. Схоже, хміль виходив із нього з блискавичною швидкістю. — Вам що, наказали?.. Благаю вас, не треба!

— Тихо. П’ять.

Схлипнувши, той зробив останній крок. Даромир за його спиною підняв вільну руку вгору, знайшов лампочку і крутонув її за годинниковою стрілкою. Спалахнуло світло. Він відступив трохи назад, продовжуючи цілитися клієнтові у потилицю, і чітко промовив: