Аутсайдери: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Справді. У мене добра новина.

— Та невже?

— Саме так. Для тебе є останнє завдання.

— Останнє? — Даромир нервово запалив сигарету, глибоко вдихнув отруту. — Цього тижня?

— Ні. Взагалі останнє. Зробиш це для нас — і бувай здоровий.

Він підозріло примружився. Усемогутній Артур вирішив його звільнити? Щось тут не так.

— Яке саме завдання?

— Дізнаєшся з листа. Але це потрібно виконати на «відмінно». Не так, як минулого разу. Зрозумів?

— І після цього ви ось так запросто мене відпустите? — перепитав Даромир, ігноруючи останню репліку.

Артур пхикнув.

— Слухай… Ми ж не звірі. У нас із тобою, як то кажуть, була плідна співпраця. Ти мені — я тобі. Чи забув?

— Ні, — крізь зуби. — Я пам’ятаю.

— Ми знайшли тобі тих покидьків, — вів далі той. — Дотрималися обіцянки, на відміну від твого відділу. А за послугу віддячують іншою послугою. Зараз ми з тобою майже квити. Виконаєш це — отримаєш зароблені гроші й путівку в інше життя. Так що дивися на речі простіше.

— А якщо не виконаю? — спитав Даромир. Тліюча сигарета обпекла йому пальці, і він розчавив її об брудний лінолеум.

— Ну, не треба про сумне. Ти все зробиш, я певен. Не будемо згадувати минулий раз… Рука зрадила, це я можу зрозуміти. Але тепер усе буде о’кей.

— Зрозуміло.

— Молодець, — задоволено відповів Артур. — До справи: після того, як вивчиш деталі, їдеш у Київ. Тобі потрібно буде отримати борг у декого. Надворі коло твого під’їзду стоїть сріблястий «опель». Ключ від нього у конверті. Усе інше в багажнику. Коли зробиш, передзвониш мені. Вайя кон діос, аміго.

У слухавці клацнуло, пішли гудки. Даромир поклав її і замислився.

Знову безвихідь. Він надто добре знав цю компанію, щоб повірити в те, що його відпустять після завдання. У професії, яку йому мимоволі довелося опанувати, звільнення не передбачені — хіба що ногами вперед. Та який вибір? Якщо відмовитися, попереду чекатимуть лише дві альтернативи: його або ліквідують, або здадуть у те саме місце, де він колись працював. Скоріше останнє… Іронія долі, чи не так? Преса змалює його митарства одним простим реченням заголовків: «Колишній оперативник після вбивства його сім’ї перетворився на кілера і холоднокровно відправив на той світ п’ять осіб». Поразка чекала у будь-якому випадку.

Чи мав він тоді вчинити інакше? Якби знову довелося обирати, Даромир скоріше за все зробив би те саме. Лишитися без сім’ї, але продовжувати шанувати закон? Навіть після того, як справу закрили за відсутністю доказів? Недоречній жарт. Помилкою було взагалі йти у слідчі органи, наївно вважаючи, що зможеш щось змінити. Чого він досяг? Усе свідоме життя гадав, що виконує корисну для суспільства роботу, а в цей час двоє виродків-наркоманів убивали його дружину й доньку, щоб поцупити триста сімдесят гривень та китайську магнітолу. Хтось щось казав про справедливість?

«Ми можемо допомогти», — сказав йому тоді незнайомець із машини. Вони підібрали Даромира на розі вулиці, геть п’яного й одурілого. «Ми знаємо, хто це зробив. Ми даємо тобі шанс помститися. Якщо попрацюєш на нас».

Звісно, відповідь була «так». Він усе б віддав заради того моменту, коли нарешті зможе зустрітися віч-на-віч із людьми, які відібрали у нього майбутнє. І він зустрівся, в порожній кімнаті без вікон, куди тих двох скоро привезли несподівані доброзичливці. Даромирові вклали в руку пістолета й полишили наодинці з цими нелюдами — молодими хлопцями, яким, мабуть, іще не було й двадцяти. Але він не вагався. Ні їхній вік, ні перелякані очі його не стримали.

Він тиснув на гачок, доки не зрозумів, що набоїв більше немає.

«Чудово, — промовив із минулого голос Артура. — Без сумнівів і без жалю. Прекрасна робота. Ти нам потрібен, чоловіче».

Пізніше були сумніви — але надто пізно.

«А якщо відмовлюся?»

«Тоді твої колишні колеги пізнають Даромира Люб’яцького не з кращого боку. Ти ж цього не хочеш?»

Він трусонув головою, відганяючи спогад. Який сенс знову це пережовувати? Так, він дозволив перетворити себе на вбивцю задля хвилини реваншу. Але чи була помста варта цього? Розстрілявши тих хлопців, Даромир не зміг повернути сім’ю, а лише занапастив власну душу, і попереду чекали тільки куля або в’язниця.

«Ти вбиваєш негідників, — знову промовив безтілесний Артурів голос. — Пам’ятай це. Вони нічим не кращі від тих шмаркачів». Але тепер йому було байдуже. Майже сім місяців минуло з того часу, п’ятеро людей полишили цей світ його зусиллями, і він відчував, що більше так не може. Він виконає для них це останнє замовлення, а далі… Що ж, якщо йому не пощастить вибратися з цієї багнюки живим, то пекло навряд чимось здивує.

Даромир з’їхав ліфтом униз, на перший поверх, і відкрив поштову скриньку. Так і є, великий конверт із цупкого кремового паперу. Затиснувши його під пахвою, він визирнув на двір. На майданчику коло під’їзду справді припаркований сріблястий «опель». Нічого дивного, його наймачі ніколи не кидають слів на вітер. Чи не збрешуть і щодо звільнення?