Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сумніваюся, що твій наступний персонаж матиме досить багатства, щоб збільшити їхню красу.

Валькірія обернулася з дивовижною швидкістю, водночас витягши меч і вдаривши Екзекутора по руці, яку він підняв, захищаючись. На щастя, то був довгий магічний меч, що лише приголомшив його, а більше не заподіяв ніякої шкоди, і демон на щиті з насолодою облизав губи, всотавши силу тієї зброї.

Потім Брунгільда знову здивувала його. Вона взагалі перестала ворушитися, ставши перед ним як стовп. Вона від’єднувалася. Не було часу говорити слова, які приготував Екзекутор, і він поквапно вдарив її Гострецем, одразу вбивши.

Поклавши меча до піхв, він скрушно похитав головою — найнезадоволеніша страта. Але не міг стримати захвату перед її рефлексами, що були напрочуд точні як для літньої жінки.

Останньою з комітетників була Бека, друїдська жриця. Для Рагнока вона становила найменший клопіт, і його мало турбувало, що вона, здається, вже від’єдналася на ніч або ж просто її немає там, де вона найчастіше буває. Насправді їй навіть не конче треба гинути, її персонаж стане в набагато більшій пригоді під час подорожі, ніж на дуелі. Мабуть, жодна команда, яку вона могла б очолити на арені, не завдасть поразки команді Рагнока Дужого. Звісно, було б насолодою закінчити всі вбивства до того, як хтось із них заб’є на сполох, але годі нарікати на своє щастя, справи пішли набагато краще, ніж він сподівався.

Зійшов місяць, освітивши поставлене сторч каміння, що було останньою точкою, де він сподівався піймати її. Екзекутор постояв якийсь час у роздумах, лагідно погладжуючи шию свого чорного огира й тішачись спогадами про недавні події.

— Я спостерігаю за тобою з певною цікавістю, — пролунав разюче давній голос, позбавлений людської теплоти, й налякав Екзекутора, який миттю випростався, намагаючись побачити, хто озвався до нього. Кінь перелякано заіржав, здибився, його вологі чорні очі закотилися од жаху.

У центрі кам’яного кола, на жертовному камені стояв граф Ілістивостич, вампір.

Екзекутор судорожно схопився за руків’я Гостреця. То була вкрай небезпечна зустріч, найгірша, яка могла трапитися в околицях Ньюгейвена. Хоча Рагнок почувався невразливим перед будь-яким ігровим персонажем, тепер він злякався. Примхливий і прикрий поворот долі міг зруйнувати все. Сидячи на стільці в Майклгарді, Рагнок відчув, як усе його знервоване тіло облив холодний піт, немов його викрутив хтось ізсередини.

— Ти обережний, якщо не витяг зброї, бо інакше мені довелося б діяти, — ошкірився граф порочною, грішною посмішкою, намагаючись утягти Екзекутора в атмосферу спільної змови. Рагнок і далі стискав і розтискав пальці, але відступив назад і відчув незначну полегкість.

— Будь ласка, не лякайся. Повір, ти і я маємо багато спільного. — Вологі, криваво-червоні вуста вампіра знову скрутились у похмурому зачудуванні. Рагнок ще більше заспокоївся, побачивши манери того створіння, й цього разу спромігся кивнути головою у відповідь.

— Якщо я розумію правильно, ти — істота, яка може входити в мій світ і покидати його.

Рагнок був електризований словами вампіра, волосся йому негайно стало сторч. Аж ніяк не звичайний НІП перестрів його сьогодні.

— Ти… ти розумієш, що це гра? — затинався він.

— Гра? — лагідно засміявся вампір. — Для вашого поріддя — можливо, але це моє буття.

— Ти живий?

Знову лиховісний сміх, теплий і ніжний, з гіркотою отруєного меду:

— Якщо Володаря Немертвих ти називаєш живим, то чому ж я живий. — Вампір підібрав свої шати й сів на прадавній камінь. Повів рукою навколо себе, показавши на зірки, місяць і понурі менгіри: — Це мій світ. Я не можу лишити його. І якщо коли-небудь настане кінець світу, скінчиться й моє існування. — Очі вампіра зустрілися з очима Рагнока, що вже не міг відвести погляду од їхньої палючої, прекрасної виразності, хоч як вони пекли його. — Що ж, мені видається, що й ти не дуже хочеш, щоб настав кінець цього світу. Чи слушні мої слова?

— Звичайно.

— Добре, тоді ми союзники.

Ця проста заява дещо заспокоїла страхи Рагнока. Він зрештою прийняв руку з Гостреця, і граф схвально кивнув.

— Я бачив, як ти сьогодні вбив кількох наймогутніших персонажів Ньюгейвена. Чи правильно я виснував, що ти вчинив так тому, що це якимось чином зміцнює твоє становище як наймогутнішої істоти у твоєму світі?

— Так. — Рагнок дозволив собі при цьому легеньку усмішку, вперше його новий статус був сформульований словами. І то створінням з «Епіку»!

— У цьому є безперечний сенс. — Вампір висловив своє задоволення кивком, що, здається, робив їх обох спільниками у великому злочині і ще більших, які будуть скоєні згодом. — Тоді я повинен попередити тебе про небезпеку, якої ти, напевне, не усвідомлюєш. — Він замовк, щоб увиразнити свої наступні слова — Існує можливість зруйнувати цей світ. Не маючи знань про вашу справжню природу, я скоїв страшну, дарма що цілком зрозумілу помилку й дозволив деяким вашим істотам дізнатися про це — істотам, які не тільки заявили про своє прагнення покласти край цьому світові, а й саме цієї миті, коли ми розмовляємо з тобою, наклали свої руки на предмет, здатний зруйнувати його!

— Ні! Це неможливо! — вигукнув приголомшений Рагнок і замовк, його мозок мало не розривався од напруги. Хто міг би покласти край грі?

— На жаль, хоча це завдання вкрай важке, воно здійсненне. Можливо, тільки раз на сотню років може з’явитися група людей, здатних довести до кінця цей пошук, надто якщо вони мають ресурси драконового скарбу, що допомагають їм!

— Оті недоумки з Остерфіорда! — аж загарчав, збагнувши, про кого йдеться, Рагнок.

— Недоумки? Не думаю. — Голос вампіра став твердим од невдоволення, і Рагнок здригнувся, відчувши, як його тіло вкривають нашарування криги. — Вони вбивці Інріата, найдавнішого. Вони спромоглися втекти од мене з допомогою короля Акіріона, чия держава безтурботно існувала під хвилями тисячу років. Після своєї втечі вони невідступно подорожують тільки вдень, коли я не можу зашкодити їм. Їх не можна недооцінювати. — Полум’я, що супроводило цю заяву, змусило Рагнока зойкнути й відсахнутися, він одчайдушно прагнув покласти край цій зустрічі, однак усе-таки йому кортіло побути цілу ніч у товаристві цього монстра, який, дарма що був якимось різновидом НІПа, що зазнав еволюції, так добре розумів темні пориви його душі.

— Гаразд, — заговорив Рагнок сухим, сповненим вагань голосом. — Я піду і вб’ю «Остерфіордських гравців».

Вампір кивнув головою: