Якийсь час Еріка стримував внутрішній опір, бар’єр, зумовлений зосередженістю на битві з драконом, а потім його не стало. Ерік міцно пригорнув до себе Інгеборг, а вона не менш палко відповіла йому. Ерік тицьнувся обличчям у її теплі коси, що пахли квітами. Сила їхніх обіймів свідчила про їхнє щастя — ба навіть про щось більше.
— А я гадав, що мені доведеться покинути вас, геть усіх, і, можливо, назавжди. — На очі Ерікові накотилися сльози, то були сльози щастя. Інгеборг кивнула головою, ніжно потершись об його щоку.
— Тепер усе буде гаразд.
Знаючи, що тут присутній і Б’єрн, Ерік востаннє обняв гаряче тіло, що горнулося до нього, потім вони роз’єднали обійми, кілька розметаних пасом волосся Інгеборг прилипли до його розпашілої щоки.
Досить незграбно Б’єрн і собі простер дебелі руки, і хлопці на хвилину обнялися й відчули, що їх об’єднує щира приязнь.
— Як подумаю про це… — з острахом похитав головою Б’єрн. — Така невеличка відстань од загибелі до успіху. Отоді, коли ти був без лука, а вони обоє промахнулися.
— Атож, мені аж серце заніміло, думала, ми пропали, — погодилась Інгеборг.
— А твоє вміння глузувати спрацювало, — провадив далі Б’єрн. — Подумати тільки, од якої дрібниці залежало наше життя!
— А тепер пора подумати про приємніші речі, — усміхнувся Ерік. — Часу в нас небагато. Нам треба приготуватися й доправити той скарб до Ньюгейвена.
— Звичайно, — кивнула Інгеборг. — Ми просто хотіли побачити тебе, — і глянула на нього очима, повними щастя й гордості.
— Я радий, що ви прийшли, — сказав Ерік і додав після паузи: — До зустрічі в «Епіку».
Розділ 14
Розкол Комітету
Гравці увійшли до печери збуджені, розмовляючи про те, як їхні друзі та родини відреагують на новину і що вони куплять для своїх господарств і свого округу. Завдяки відьомським чарам, до яких удалася Інгеборг, усе навколо світилося приємним бірюзовим світлом, відображеним у сталактитах, що прикрашали печеру.
Першою ознакою багатства стало кілька золотих і срібних монет, потім вони натрапили на брошку тонкої філігранної роботи, і Сігрид причепила її до свого плаща; далі шкіряну сумку із золотою застібкою і двома невеличкими сапфірами на пряжці.
— Тільки за це можна було б купити трактор для округу, — підібрав сумку BE, пильно роздивляючись її.
На долівці печери можна було бачити дедалі більше коштовних предметів, кожен з них спонукав їх зупинитися й нестримно радіти своєму багатству. Потім вони завернули за ріг, і побачене зненацька змусило їх припинити захопливі балачки. Перед ними лежали результати тисячі років нагромадження, страховисько, що лежало мертве нагорі, невтомно збирало ті скарби.
У просторій залі, де висіли тонкі молочні сталактити, долівку вкривали розсипи монет, спадаючи та підіймаючись нерухомими золотими хвилями понад метр заввишки. Серед монет усюди, куди сягало око, видніли коштовні вироби: роги для вина, прикрашені кованим сріблом, мечі з піхвами тонкої роботи, оздобленими самоцвітами, грубезні фоліанти з золотом на палітурках і важкими срібними застібками, срібні та золоті келихи, скриньки, ювелірні прикраси, частини обладунків, блискучі леза сокир і мечів. Здавалося, немов золотий прибій накотився недавно на берег із самоцвітів, і вони полискують тепер у світлі смолоскипів.
Тільки через кілька хвилин, коли гравці мов прикипіли до землі, приголомшені розміром скарбу, BE зміг упасти навзнак на монети й заспівати.
Б’єрн сів, навряд чи здатний дивитися на скарби:
— Цікаво, скільки тут багатства? — Він зачерпнув жменю монет, а разом з ними й срібний ланцюжок із великим переливчастим аметистом. — У моїй руці більше монет, ніж я заробив би за все своє життя, а скільки тут таких жмень? — І вражено хитав головою.
— Авжеж, — відповів BE і заходився розгортати монети під собою. — Аж не віриться!
Гравці почали ходити поміж скарбів, кожен своєю дорогою, скрикуючи од насолоди й захвату, коли щастило знайти під монетами, які легко розсувалися в боки, надто коштовну або вишукану річ. Ця радісна екскурсія тривала, мабуть, годинами, проте ніхто не помічав часу, але зрештою, втомившись показувати одне одному різні дива, остерфіордські драконовбивці знову зібралися разом.
— Як ми доправимо це все до Ньюгейвена? — запитала Сігрид, додавши нотку практичності до запаморочливих мрій.
— Слушне запитання. Ти мав би взяти більше возів, — усміхнувся BE Б’єрнові.
— А що, як я візьму трохи грошей, побіжу назад, куплю ще шість возів і повернусь якомога швидше? — запропонував Ерік.
— А ти не боїшся подорожувати сам? — запитала Інгеборг.
— Отакої, та я разів кільканадцять ходив цією дорогою, і то без допомоги природної проворності Попелі та цих черевиків.
— Гаразд. А ми тим часом навантажимо віз, який маємо, — засміявся BE. — Яке відповідальне й водночас приємне завдання.
Майже через день вони вирушили до Ньюгейвена, кожен вів коней, що насилу тягли вщерть навантажені вози, а скарби замаскували, як могли: накрили брезентом і обв’язали мотузками.