— Я теж. Я теж так гадав. Не давай йому стояти.
BE не відповів, а пустив наступну стрілу. Нестерпно повільно голова Інріата опускалася й опускалась, аж поки опинилася не вище од їхніх. Настала ніч, та коли тіні долини злилися з чорними хмарами над головою, гравці побачили, що арену, де точилася боротьба, тьмяно освітлювало червонясте випромінювання, яке йшло від дракона. Минав час, і відтінок світла змінювався, поступово темніючи, стаючи фіалковим і тьмяніючи, цей процес теж засвідчував знесилення дракона.
Але Ерік і далі здригався од страху, знов оцінивши їхній припас стріл і темпи виснаження страховиська попереду. Саме тоді, коли він переконував себе, що в них не досить стріл, Інріат відчайдушно сумно зітхнув і повалився на землю, так ударившись головою об камінь, аж щось хруснуло. Тіло дуже швидко перестало світитися жодною барвою, тільки навколо нього ще лишався натяк на пурпурове жевріння, немов самісінький край веселки.
— Стріляйте й далі! — крикнув BE. — Пам’ятайте про крилатого дракона. Стріляйте до останньої стріли!
Тож вони стріляли тепер усі гуртом. Ерік, напинаючи тятиву, дивувався, що після семи годин битви він уперше вистрелив у дракона. Витративши всі стріли, гравці подіставали мечі.
— Готові? — крикнув BE. — Нападай!
Женучи од себе образ монстра, що повертається до життя, Попеля побігла, рапіра в її руках була дрібнесенькою шпилькою супроти схожого на гору тулуба дракона. Але він лежав непорушно, і гравці зібралися навколо голови, що сама була завбільшки з людину. Око поблизу Еріка тепер було темне, розум уже не світився в ньому.
— Невже ми справді вбили його? — не міг отямитися з подиву Б’єрн.
— Відступіть! — BE почав відтинати драконові голову своїм довгим мечем. Він рубав наче стовбур дерева, тож ніхто не міг допомогти йому. Б’єрн продав свою сокиру, щоб накупити стріл. Тільки коли BE відрубав голову, а з рани й далі цебеніла й парувала темна юшка, гравці справді повірили у свою перемогу.
— Ми вбили його! Ми драконовбивці! — BE простер руки до решти гравців. Вони збились докупи, стрибали од радості, аж поки, обіймаючись, усі гуртом утратили рівновагу й попадали.
— Мені треба зробити перерву, — сказав Б’єрн.
— Усім нам треба, — Ерік хотів негайно сповістити новину матері.
— Добре. Зустрінемося за півгодини, гаразд? І хай ніхто не йде в печеру, поки ми всі зберемося, — взяв провід у свої руки BE.
Гравці закивали головами й від’єдналися.
У хаті було темно, попервах Ерік гадав, що вдома нікого немає, але побачив, що Фрея заснула в кухні за столом, поклавши голову на руки.
— Мамо! Мамо! — розтермосив він матір. — Ми перемогли! Ми вбили Інріата! Ми вбили Червоного Дракона!
— Та ні. Мабуть, жартуєш?
— Це правда, мамо, щира правда. Ми вбили його!
Обличчя матері проясніло, і вперше за ці дні її усмішка була тепла й невимушена:
— Еріку! Молодці! Ви всі — герої!
Мати простерла руки, і вони надовго пригорнулись одне до одного.
— Розумієш? — вивільнився Ерік. — Тепер ми зможемо повернути батька. Маючи скарб, можна подати законодавчу пропозицію та ухвалити який завгодно закон, скажімо про амністію вигнанцям!
Фрея замислилася:
— Так, це реальна можливість. Але є й інші варіанти. Може, цими грішми можна підкупити капітана судна, щоб він привіз батька назад? Тобі не здається, що тут темно? Дай-но я щось приготую, а потім ми обговоримо наші плани.
— Я маю менше ніж півгодини, потім ми зустрічаємося, щоб забрати скарб.
— Поїж що-небудь. Ти, мабуть, просидів у «Епіку» останні дванадцять годин, а то й більше. — Фрея підвелася, тепер її виповнювали енергія та рішучість.
У двері гучно й наполегливо постукали. Ерік широко усміхнувся.
— Це до тебе, Еріку. Мабуть, Інні прийшла, — мовила Фрея.
Ерік розчахнув двері, й до хати заскочила Інгеборг, її очі аж іскрилися, прагнучи зустрітися з його очима. Ерік заточився в її міцних обіймах і побачив позаду дівчини Б’єрна, що радісно усміхався й водночас, здається, трохи збентежився поведінкою сестри.
— Ой, Еріку, хіба це не чудово? — Інгеборг знову і знову обіймала хлопця.