Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Платонович випустив хмарку диму і змовк. Він курив якось особливо — обережно, ніби вдихав не тютюновий дим, а фіміам. І тютюн вживав різних сортів, змішуючи їх у певній пропорції.

— Я спершу дещо простіше на це дивився, бо звик на війні до всього. Та одного разу, як би це сказати?.. Зірвався. Трапився нам тоді досить великий улов, а серед нього — двоє дельфінят. Ну, розвернули ми катер, щоб до берега йти, бачу, перед катером — самка. Думаю: мати. І справді. Стоїть вона на хвості, плаває перед посудиною, хоч що хоч. Дельфінята пищать, наче діти плачуть. Так плачуть, що віриш, серце вивертається, а мати мовчить. Тільки дивиться такими очима, що не можу тобі й передати. Школи в житті не бачив я такого погляду — ні в людини, ні в тварини. Не втримався — випустив дельфінят у море. Ну, бригадир покричав, полаяв і втихомирився. Премії, правда, не дав, але кат із нею, з тією премією: почуття в мені й досі живе, ніби не дельфінят — людей врятував.

Черненко слухав старого і водночас думав про те, що його найбільше непокоїло, не давало спокою ні вдень ні вночі — про долю лабораторії і рішення ради.

“Поспіхом, поспіхом усе робимо, наче здаємо пусковий об’єкт. А може, так і треба? Може, і в науці є свої пускові об’єкти? Тільки зводяться вони так, що простим оком не помітиш, народжуються десь у глибинах свідомості, а потім дивишся — готовеньке відкриття, впроваджуйте його у виробництво. Але для цього потрібен час. Час!.. А саме його і немає”.

Наче спринтер на біговій доріжці, Черненко майже фізично чув за собою дихання Данилевського і через те включав останні швидкості.

“Ех, Федоре, Федоре. Сидиш зараз у готелі над чернеткою звіту, а по суті ні в чому не розібрався, ні в що не вникнув, лише офіційну документацію переглянув. Упередженим ти їхав сюди, таким збираєшся й повернутись назад…”

— А знаєш, що мене й досі дивує? — вів своє Платонович. — Чому дельфіни не помстились? Чому вони вмирали без найменшого опору? Чому завжди привітні до людей і ніколи-ніколи не чинили нам бодай найменшого зла? Ти, вчений, скажи.

— Не знаю, Платоновичу. Та, мабуть, і ніхто цього не знає. Одні кажуть: дельфін занадто дурний і довірливий, не може розібратися, хто друг, а хто ворог. Інші гадають, що навпаки: дельфіни свідомо потерпають, аби ввійти з людиною в контакт.

— Чув я таку байку, — Платонович глянув на Черненка. — Нібито в дельфінів своя релігія… Людина для них — бог, суша — рай, куди вони мріють потрапити після смерті. Воно й справді, помираючи, дельфіни частенько викидаються на берег. Ну, а бога… його треба лише шанувати й молити про милосердя…

— Красива байка, — задумливо озвався Черненко, — тільки погані ми боги…

— Дельфіни! — вигукнув черговий матрос. — Бачу зграю!

Платонович, примружившись, глянув у морську далину й наказав:

— Малий хід!

— Єсть малий хід! — почулося у відповідь.

— Приготувати сіті!

— Єсть сіті!

На палубі заметушилися, загупали чиїсь квапливі кроки й раптом все стихло: команда приготувалась до відлову.

Велика зграя дельфінів бавилася поблизу банки — величезної піщаної мілини. Тварин було десятків зо два. Вони безперервно вистрибували над поверхнею води так, ніби провадили змагання із стрибків у висоту.

Катер обходив зграю по колу, викидаючи загороджувальну сіть. Від правого борту вже відходило дві невеличкі швидкохідні шлюпки — так звані “жаби”, на яких розмістились екіпажі “швидкої допомоги”, що патрулювали сіть із зовнішнього боку. Вони стежили за тим, щоб котрийсь із дельфінів не заплутався в сітях і не загинув від нестачі повітря. Олег і Семен вже стояли в аквалангах, готові кинутися за борт при першій команді. Саме їм Черненко доручив найвідповідальніше — відшукати в зграї двох дельфінів, молоду пару.

Ось кільце сіті замкнулося.

— Пішли, хлопці! — наказав Черненко.

Олег і Семен стрибнули із катера й зникли під водою.

Коли вони випірнули серед зграї дельфінів, ті не кинулись від них. Не агресивні, але й не лякливі, дельфіни лише відпливли на деяку відстань і з цікавістю розглядали несподіваних гостей. Мабуть, великі скляні “очі” — маски, балони на спинах і ласти не дуже пов’язуватися з їхньою уявою про людину, яку їм, безперечно, не раз доводилося бачити і в морі, і на пляжних мілководдях.

Олег першим помітив дельфіняче подружжя. Самець і самка трималися разом і, не звертаючи уваги на людей, з якоюсь особливою ніжністю торкалися один одного. Олег, махнувши Семенові рукою, пішов на зближення з ними.

Дельфіни зустріли людину, як здалося Олегові, з прихильністю. Самець відплив від самки метрів на десять назустріч Олегові, й почав гратися з ним, наче із старим знайомим. Дельфін виявився спритним, сміливим і товариським. Семен, побачивши, як легко Олег заволодів увагою самця, підплив до самки. Але та зустріла його насторожено, певно, природний інстинкт “слабкої статі” змушував її бути передбачливою, зважувати свої вчинки в спілкуванні з невідомою істотою.

Тим часом Олег, безперервно бавлячись із самцем, уже наближався до катера, що стояв на якорі біля банки. Один порух руки — і дельфін потрапив у заздалегідь приготовлену пастку. А тоді пастка, підхоплена краном, попливла у повітрі до палуби. Та тієї миті, як пастка піднялася над поверхнею води, дельфін, підступно обдурений людиною, подав сигнал. То було кілька різких тривожних звуків. У зграї відразу ж зчинилася паніка: тварини кинулись до центра створеного сіттю кола, і звідти безперервно долинали свисти та безліч різних звуків.

Потім дельфіни попливли в різні боки, наштовхнулись на загороджувальну сіть, швидко закрутились у пошуках виходу. Ось один із них голосно свиснув, високо підплигнув і, перекинувшись через сіть, зник у відкритому морі. За ним — інші, так само блискавично.

Останньою в зграї йшла самка, біля якої чатував Семен, і він у розпачі мало не гукав навздогін. Але в той час, коли самка наблизилась до загороджувальної сіті, з палуби почувся ще один посвист. То подав голос взятий у полон дельфін, і самка несподівано повернула назад, швидко попливла до катера. На превелику Семенову радість вона дозволила накинути на себе пастку, наче добровільно хотіла поділити долю друга.

Незабаром обидва дельфіни були на палубі й лежали поряд у ваннах, куди безперервно подавали морську воду. Дельфіни дуже чутливі до підвищення температури, навіть незначний перегрів може викликати у них тепловий удар. І, наче розуміючи цю особливість свого організму, бранці поводились дуже спокійно. Вони лише пересвистувались між собою, ніби радячись про щось. Здавалось, що дельфіни свідомо довірили свої долі людині, покладаючись на її мудрість і справедливість.