Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отже вони беруть з моря молодих закоханих самця й самку і розлучають їх на добу. Лише на добу, щоб одного з дельфінів навчити користуватися автоматом-годівницею. А через добу — все так само, як і раніше: глуха перегородка в басейні, спілкування за допомогою гідрофонів…

Над морем і землею вже опускався вечір. Корсар дрімав, навіть не підозрюючи, що за ним спостерігає людина. Він, ніби величезний поплавець, то злегка піднімався над поверхнею води, то опускався, ніжачись у рідній стихії.

Черненко довго сидів непорушно, перебираючи в пам’яті все, що було пов’язано з цим дельфіном, — їх багаторічне співробітництво, чи, правильніше, справжня співдружність.

“Ти, безперечно, винятково здібна істота, мій дорогий Корсаре, — думав Черненко. — І саме тому я повинен тебе випустити на волю. Ти став занадто схожий на людину. Здатний навіть робити запаси “про чорний день”. Тобі стала відома жадоба. Та буде ще гірше, коли ти пізнаєш, що таке ненависть. Можливо, там, у морських глибинах, серед своїх одноплемінців, ти поступово забудеш про все, що було з тобою в неволі. А можливо, тобі, вже звиклому до нового життя, буде дуже важко в рідній стихії… І тоді ти часто підпливатимеш до берега й шукатимеш спілкування з людьми, а ті думатимуть, що ти…”

— А хто його зна, що про тебе думатимуть люди, — вже вголос сказав Черненко й додав: — Прощай, Корсаре. Нехай щастить тобі у далеких мандрах.

Та Корсар не чув. Як і раніше, він дрімав і не звертав уваги на слова людини.

Поряд дельфінарію, над берегом моря, в прозорому вечірньому повітрі танцювало полум’я багаття. “Повітря, огонь і вода — три начала природи”, — чомусь згадався постулат старогрецької філософії. Проста і дуже зручна формула. Древнім грекам здавалось, що вони знають усе. А заглянули б вони в наше століття.

Черненко підійшов до вогнища.

Вечірнє море було спокійне, ніби відпочивало від денних турбот. Семен Поліщук перестрибував з каменю на камінь із палаючим смолоскипом. Стривожені яскравим світлом, на каміння виповзали краби. Семен швидко підхоплював їх за спини й кидав до кошика.

Олег і Віктор Стецюк сиділи біля багаття. В казані вже закипала вода.

— Добрий вечір, Сергію Терентійовичу, — привітався Олег, помітивши в темряві Черненка. — Сідайте. Будемо їсти крабів.

Черненко сів, кинувши задумливий погляд на море, де над поверхнею води все ще стрибав із смолоскипом Поліщук.

— Сергію Терентійовичу, — раптом сказав Олег, — оцей професор, що сьогодні приїхав, він… Мені здається, ви останнім часом чимось засмучені?

Черненко довго мовчав.

— Я щойно згадав, — нарешті, без будь-якого зв’язку з запитанням, заговорив він, — про стародавніх греків. Вони називали дельфінів гінцями Нептуна. Цікаво, що вони мали на увазі? Чи звичайний поетичний образ, чи аж занадто сміливу для того часу думку, що сама природа зробила дельфіна посередником між сушею і морем, провідником людини в океані… Греки взагалі багато думали про дельфінів. Дали його ім’я одному із сузір’їв і глибоко вірили, Що тому, хто народиться під цим сузір’ям, завжди усміхатиметься доля… Не знаю, під яким сузір’ям з’явилися ми з вами на світ, але щось нам не дуже таланить. Не буду від вас приховувати, хлопці, та й права не маю… Нашу лабораторію… Одне слово, схоже на те, що закривають… Чому? — Черненко впіймав здивований і запитливий Олегів погляд. — Тому, друзі, що, коли проблема довго не розв’язується, виникає думка: а чи існує вона взагалі?..

Віктор мовчав, колупаючи паличкою пісок.

— Але ж мова дельфінів існує! — збуджено вигукнув Олег.

— Саме про це я й думав сьогодні, — сказав Черненко. — Чи не занадто ми захопилися мовою, чи не спрощено уявляємо собі проблему. А може, тут усе набагато складніше?.. Якщо жителі інших світів вловлять у космосі наші земні радіосигнали, то навряд чи швидко здогадаються перетворити їх на звуки. Адже вираження думки не обов’язково має бути словесним. Воно може мати й іншу форму. І десь там, у далеких-далеких світах, — Черненко кинув погляд на зоряне небо, — можливо, зараз хтось сушить голову над загадкою “ікс-сигналів”, що линуть із Землі, яка, безперечно, має в них якусь іншу назву чи номер. Ось чому звуки, що їх видають дельфіни, можуть бути прямою інформацією або ж кодом, своєрідною, дуже зручною упаковкою для передачі у воді певних повідомлень.

— Але як це встановити? — замріяно мовив Олег.

— В цьому й завдання. Будь-який шифр, як і сейф, без ключа не відімкнеш.

— Підсилювач… Підсилювач, — стиха проказав Віктор.

— Про що ви? — повернувся до нього Черненко.

— Та це я так… — сором’язливо кинув Віктор і відразу ж замовк, задумався. Такий він був, Віктор Стецюк. Коли в нього виникала якась ідея, він забував про все й поринав у роздуми. І тоді ні сон, ні найцікавіший детектив уже не могли відірвати його від роботи. Отож і тепер Віктор подумки складав схеми, блоки, ланцюги, і таке просте поняття, як “сигнал”, поволі ставало підвладним погляду, дотику. Віктор шукав вирішення проблеми, як шукають злочинця — хитрого, досвідченого, невловимого. Мабуть, саме тому й захоплювався детективом. І він уже знав, що не заспокоїться й не складе рук, поки не знайде вирішення…

Катер кружляв у відкритому морі, наче старий, досвідчений мисливець у широкому степу. Черненко сидів у рубці біля капітана, якого всі моряки й науковці четвертої лабораторії звали по-простому — Платоновичем.

Платоновичу було за шістдесят, та він і не думав про пенсію, а все ще капітанив на цьому досить-таки старенькому катерку, якого разом із командою було приписано до Центру по вивченню морських тварин.

Черненка і Платоновича зв’язувала давня дружба. Вони часто разом проводили вечори в невеличкому затишному кафе. Кухоль пива з пінистою білою шапкою, люлька і якась прецікава історія… А тих історій — смішних і сумних — було в Платоновича без числа. Правда, дехто казав, що більша частина їх — чистісінька вигадка, бо хіба ж міг отакий тихий, спокійний дідусь пережити стільки небезпечних і романтичних пригод. Але Черненко охоче слухав ті історії, дивуючись іноді їхньому змісту, мудрості і майстерності, з якою розповідав їх Платонович.

Сьогодні зранку вони вирушили на пошуки зграї дельфінів. Черненко уважно оглядав у бінокль горизонт, Олег і Семен сиділи на кормі, граючи в шахи. Біля них лежали акуратно складені гідрокостюми та акваланги.

Платонович стояв біля штурвала й розповідав Черненкові нову історію, безперервно посмоктуючи свою знамениту, історичну, як він казав, люльку. Оту люльку ще під час війни йому подарував шкіпер англійського торгового судна, який, у свою чергу, отримав її з колекції якогось адмірала, чи не самого Нельсона. Хоч як би там було, але люлька справді привертала увагу своєю вишуканістю і дивовижним різьбленням. Здавалося, час не торкався її.

— Років з двадцять тому я ходив у дельфінерах — всього бачив, — розповідав Платонович, пихкаючи хмаринами тютюнового диму. — Вбивали ми дельфішв без ліку. А вони помирають… ну зовсім як люди. Тільки й того, що сказати по-людському не можуть. І віриш, багато наших хлопців не витримували — йшли з промислу або ж переходили на риболовні катери.