Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але це лише гіпотеза, — сказав Олег.

— І її треба обов’язково перевірити, — підсумував Черненко.

Вони працювали з Олегом близько п’яти років і що далі, то більше подобались один одному.

Олег з’явився в четвертій лабораторії, можна сказати, зовсім випадково. У відділі Центру, куди він одержав призначення після інституту, вакансії не було. Йому запропонували працювати або звичайним лаборантом, або шукати місця самостійно. Хтось підказав: у четвертій лабораторії потрібен молодший науковий працівник, і це вирішило Олегову долю.

Черненко відразу відчув, що Олег приїхав сюди, на берег південного моря, щоб працювати, а не відсиджувати обов’язкові для випускника вузу три роки. І ще одне: Олегові попередники мали, як кажуть психологи, чітку установку на дисертацію і дивилися на досліди з дельфінами під цим кутом зору. А оскільки з тих дослідів дисертації не клеїлись, шукачі легких шляхів у науку без особливого жалю прощались із мешканцями басейну і невдовзі зникали.

Черненко охоче залучив Олега до роботи й потім ні разу про це не шкодував. Юнак виявився працелюбним і швидко набував кваліфікації, а головне — чудово розумів, що саме і в ім’я чого робить лабораторія, глибоко вірив в успіх досліджень. Так поступово він ставав справжнім дослідником та експериментатором.

Цікаво, що питання про кандидатську дисертацію поставив сам Черненко і спершу Олегові це здалося несвоєчасним. Він гостро відчував дистанцію між собою і Черненком, і навіть уявити не міг, ще колись зрівняється з ним в учених рангах. Про це й сказав відверто. Але Черненко був іншої думки: Олег цілком дозрів для самостійних досліджень, з яких і починається справленій учений. Він змусив його сформулювати тему і включив її до плану наукової роботи лабораторії. Це ще більше надихнуло Олега…

— Отже, гіпотезу треба перевірити, — за якусь мить повторив Черненко. — Корсара і Вдалого випускайте в море, — наказав він Олегові.

— Випустимо. А далі що? Вийдемо в море на шлюпці й почнемо гукати: “Гей, дельфіни, хто з вас найбільш дельфінолюбний? Нам потрібні дельфіни-альтруїсти”.

— Уявіть собі: саме так і зробимо, — усміхнувся Черненко.

— А якою мовою будемо запитувати?

— Мовою жителів острова Гомера. Мовою свистів.

— Свистів? — Олег здивовано глянув на Черненка.

І той розповів прадавню легенду. Коли колонізатори висадилися на острові Гомера, місцеві жителі вчинили їм відчайдушний опір. Підкоривши їх, переможці вирвали у полонених язики, і тоді німі жителі острова Гомера створили свою мову свистів — отак і спілкувалися між собою. Але легенда легендою, а “сільбо гомеро” — так звана мова свистів — існує й понині.

— Ну що ж, — сказав Олег, — це зайве свідчення того, що людська словесна мова — зовсім не поодинокий засіб обміну інформацією. Система понять — система свистів. Каюсь, ніколи про це не чув.

— Але як розшифрувати чужу мову, коли невідомий зміст звуків? — мовив Черненко. — Правда, кібернетики вважають, що в принципі можна створити машину, здатну проаналізувати будь-яку систему сигналів та розтлумачити їхнє значення. Навіть назва є — логотрон.

— Нам би таку машину, — замріяно сказав Олег.

— Не завадила б… До речі, ви сказали “дельфіни-альтруїсти”. Правильно. Це наша піч.

— Що? — не зрозумів Олег.

— Піч, від якої нам слід танцювати. Давайте пошукаємо альтруїзм природжений, інстинктивний. Де він? У матері й дитини. Отже, нам потрібні самка дельфіна з дитиною. І тоді ніяких скидок на характер, настрій, звичку, егоїстичний розрахунок і все таке інше… Ну, як?

Олег сидів, опустивши голову. Він ще ні разу не заперечував Черненкові, бо завжди був з ним однієї думки. Але зараз погодитись не міг.

— Що ж ви мовчите, колего? — запитав Черненко.

— Я думаю, — тихо сказав Олег, — це, мабуть, не те.

Черненко уважно глянув на хлопця.

— Не те, — заговорив Олег. — Уявіть собі насильно відірвану від матері дитину. Їй страшно. Дуже страшно. І страх притупляє в ній усі інстинкти. Вона плаче, кричить, поривається до матері, яка десь поряд. Чи зможе вона розібратися в якихось педалях, жетонах, автоматах?

Черненко стояв у задумі.

— Певно, ви маєте рацію. Але що пропонуєте?

— Візьмемо інший варіант — закоханих.

Черненко звів погляд.

— Закоханих дельфінів, — впевнено говорив Олег. — Любов — це вища форма вияву гуманізму й альтруїзму. — Він раптом відчув у собі якусь незнану досі сміливість, розкутість і почав викладати ідею експерименту, чи навіть серії експериментів, що були, безперечно (Черненко це добре розумів), підготовлені всім ходом попередніх пошуків.