— Ну-бо, Віллісе,
— Справді, пане Опитувачу. Ми всі заходимо в клас і через дві години виходимо звідти на перерву. Оце й усе. Більше я нічого не пам’ятаю. Я говорив з іншими дітьми. Вони теж нічого не пригадують.
— Дивно…
— Ні, сер. Якби ми повинні були пам’ятати, то ці уроки не були б закритими.
— Мабуть, твоя правда. А не пам’ятаєш, яка на вигляд класна кімната чи хто викладає на закритих уроках?
— Ні, сер. Я нічого не можу пригадати про них.
— Дякую, Віллісе.
(Громадянин Кучулен Дент, вік 37 років, професія — винахідник. Передчасно полисілий чоловік з іронічними очима під набряклими повіками).
— Так, правильно. Я вигадую ігри. Торік я винайшов «Трикутничай, а то!». Вона була дуже популярна. Не бачили?
— Боюся, ні.
— Надзвичайно цікава гра. Створюється ситуація, коли гравці начебто губляться в космосі. Вони отримують неповні дані для своїх мікрокомп’ютерів: в разі виграшу їм дають додаткову інформацію, а штрафують космічними небезпеками. Безліч сяючих лампочок, ґудзиків тощо. Великий успіх у покупців.
— Які ще винаходи є у вас, громадянине Дент?
— Колись я був придумав поліпшену машину для сівби і жнив. Ефективністю вона втричі перевершувала існуючі моделі. Хочете вірте, хочете ні, я насправді гадав, що зможу продати її.
— Продали?
— Звісно, ні. Тоді я ще не знав, що в патентному бюро зачинене все, крім відділу ігор.
— Вас це розсердило?
— Тоді трохи розсердило. Та невдовзі я збагнув, що ті машини, які існували, були досить добрі. Не було потреби розробляти досконаліші моделі. Сьогодні люди задоволені тим, що в них є. Опріч того, нові винаходи тепер не потрібні. Народжуваність і смертність на Землі тримаються на одному рівні, всім усього вистачає. Щоб запровадити винахід, потрібно переозброїти цілий завод. А це майже неможливо, бо тепер усі заводи автоматичні і навіть ремонтуються без втручання людини. Ось тому на всі винаходи, крім ігор, наклали мораторіум.
— Які почуття у вас це викликає?
— До чого тут почуття? Треба сприймати речі такими, якими вони є.
— А ви не хотіли б змінити цей порядок?
— Можливо. Але як винахідник я належу до потенційно нестабільних елементів.
(Громадянин Барн Трентен, вік 41 рік, професія — інженер-атомник, спеціаліст з проектування космічних кораблів. Знервований, інтелігентний чоловік з карими очима).
— Ви хочете знати, що я роблю на роботі? Шкода, що ви запитали про це, Громадянине, бо я нічогісінько не роблю, походжаю собі довкола заводу. Правила вимагають присутності однієї людини при кожній автоматизованій чи роботизованій операції. Оце я й роблю — товчуся поблизу.
— Здається, ви незадоволені, громадянине Трентен?
— Так. Я мріяв стати інженером-атомником. Вчився для цього. А після випуску виявилося, що мої знання застаріли на п’ятдесят років. Але навіть якби я вчив те, що треба, то й тоді не міг би скористатися цим знанням.
— Чому?
— Бо все автоматизовано. Не знаю, чи відомо про це більшості населення, але правди діти ніде. Автоматизовані всі процеси — від добування сировини до отримання готового продукту. Людина лише узгоджує масу готових виробів з кількістю населення. Але й тут її роль зведено до мінімуму.
— А що відбувається, коли якась частина автоматичного заводу виходить з ладу?
— Її полагодять ремонтні роботи.
— А якщо й вони зіпсуються?