— В такому разі я візьму Особливий.
— Так, сер. Але якби ви могли зачекати день чи два, то ми запропонували б вам костюм з нової матерії — фабричного Доморобного полотна з природним ткацьким браком. Для людини, що розуміється на різниці в статусі. Дуже престижна річ.
— Можливо, я ще зайду, щоб придбати його, але зараз мені потрібен готовий костюм.
— Звичайно, сер, — Вандерсон спробував приховати своє розчарування. — Прошу трішечки зачекати…
Після кількох примірок Баррент одягнувся у чорний діловий костюм з тонкою білою тасьмою на лацканах. На його недосвідчене око цей костюм нічим не відрізнявся від костюмів банкірів, маклерів, бакалійників, бухгалтерів тощо, хоча для Вандерсона, який розводився про банкірські лацкани і сукно страхових агентів, ті відмінності були такі ж очевидні, як символи соціального статусу на Омезі. Баррент вирішив, що то справа звички.
— Прошу, сер! — вигукнув Вавдерсон. — Чудово на вас сидить. Носитиметься сто років. І всього за тридцять дев’ять дев’яносто п’ять.
— Дуже добре, — мовив Баррент. — Тепер щодо грошей…
— Слухаю, сер?
— У мене їх немає, — видихнув Баррент.
— Немає грошей, сер? Це досить дивно.
— Маєте рацію, — погодився Баррент. — Проте в мене є дещо коштовне. — Він дістав з кишені три персні з діамантами, вручені йому на Омезі. — Ось справжні діаманти, будь-який ювелір засвідчить вам це. Якщо ви візьмете собі один камінь, поки я зможу заплатити…
— Але, сер, — здивувався Вавдерсон, — діаманти самі по собі вже не мають цінності. Відтоді, як двадцять третього року фон Блон написав фундаментальну працю, в якій ущент розбив теорію цінності рідкісних речей.
— Звичайно, — мовив Баррент, розгубившись.
Вандерсон поглянув на персні.
— Хоча, на мою думку, вони мають сентиментальну цінність.
— Природно. Вони належать нашій родині протягом багатьох поколінь.
— У такому разі я не хочу, щоб ви їх утратили. І, будь ласка, не треба мене вмовляти, сер! Що може бути цінніше за спогади. Я не зможу спати ночами, якщо відніму вашу спадкову реліквію.
— Але ж я хочу заплатити.
— Повернете гроші, коли вам буде зручно.
— Ви маєте на увазі, що довіряєте мені, навіть не знаючи, хто я такий?
— Саме так, — усміхнувся Вавдерсон. — Випробовуєте на мені свою методику, Опитуваче? Що ж, навіть дитині відомо, що наша цивілізація грунтується на довірі. Будь-яку людину слід вважати чесною, якщо вона остаточно й безперечно не довела протилежного.
— Вас ніколи не обдурювали?
— Звісно, ні. Злочинців у наші дні не буває.
. — Як тоді ви поясните існування Омеги? — спитав Баррент.
— Перепрошую?
— Омега, планета-в’язниця. Ви повинні були чути про неї.
— Можливо, — обережно промовив Вавдерсон. — Ну, мабуть, треба було сказати, що злочинів майже не буває. Певне, завжди знайдеться кілька природжених злочинців, яких легко впізнати. Та я чув, що їх нараховують не більше десятка на рік з двох мільярдів земного населення. — Він щиро усміхнувся. — Ймовірність того, що я зустріну злочинця, надзвичайно мала.
Баррент подумав про кораблі-в’язниці, які регулярно курсують між Землею і Омегою, виплескують свій людський вантаж і повертаються по новий. Цікаво, звідки Вандерсон отримав такі числа? І де тут у них поліція? Відколи він залишив борт космічного корабля, йому не потрапила на око жодна військова форма. Він хотів би розпитати про це, але мудрішим здавалося піти з магазину.
— Красно дякую за довір’я, — мовив Баррент. — Я заплачу вам якомога швидше.
— Не маю в цьому сумнівів, — Вандерсон тепло потис Баррентову руку — Коли вам буде зручно, сер. Не поспішайте.