Перший спалах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ну що ж, репетитор поки зачекає. А гартувати волю можна почати і з понеділка. Це так символічно: новий тиждень — нове життя. Крім того, варто би й відсвяткувати завершення старого. Як там не крути, воно все-таки довгий час було частинкою його самого. А отже, Марта зі своїм днем народження підвернулася під руку саме вчасно.

11

На гулянку збиралися на околиці міста. Незабаром туди підкотив старенький, пошарпаний «Запорожець» — один із Мартиних однокласників нишком свиснув у батька. Слідом під’їхала й сама іменинниця. Її привіз якийсь виливицюватий, темноокий парубійко з гладко вибритою головою і величезним татуюванням на правому передпліччі.

— Той хлопака — Мартин старший брат, Віталя, — шепнув на вухо Сашко, помітивши, як неспокійно Андрій обсмикує на собі одяг. — Над ним частенько піджартовують, називають місцевим авторитетом... Та він дурний, як пробка. Бачиш, як по-тупому шкіриться? Хоч кулачиська має доволі вражаючі! Такими якби дав по зубах, то певно, всю щелепу витрусив би... Але він з нами не буде, просто привезе хавчик і кудись собі змиється. Так що можеш заспокоїтись! Не трясись, як той заєць!

— Робити мені більше нічого, — фиркнув Андрій, намагаючись надати собі якомога поважнішого вигляду. А самому-то й справді аж на душі полегшало! Він уже злякався, що цей страхітливий, бандюкуватий на вигляд тип вмудрився прибрати собі до рук дівчину, котра, якщо вірити словам друга, ще буквально пару днів тому посилено цікавилась Андрієм.

Та, на щастя, усе було добре. Парубійко справді випакував із машини здоровенний кошик з їжею і чимало пляшок з якоюсь алкогольною хернею. Що там було, Андрій спочатку не розгледів, бо пляшки для надійності запакували у невеликі картонні ящики. Однак їх видав непевний дзенькіт розбитого скла. Як виявилось, один із ящиків погано закрили, і пляшки, що були в ньому, не витримавши останніх кількох сотень метрів ґрунтової дороги, розлетілись на чимало шматочків, заливши багажник кількома літрами ароматного червоного вина. У Андрія слинка потекла по підборіддю, коли він побачив, як Віталя виливає в річку розбавлені мікроскопічними скляними уламками залишки рубінового напою, як вони розтікаються по воді, схожі на вируючий кривавий туман, як розфарбовують собою прибережні води, виблискуючи на сонці й розлякуючи тіла заколисаних осінньою тишею сонних, лінивих риб.

Та про вино Андрій поки що мусив забути. Сашко штовхнув його під бік і потягнув у прибережні хащі. Треба було назбирати хмизу для багаття. Вони відкопали кілька здоровенних товстих гілляк і вирішили, що для початку вистачить і цього. Сашко десь роздобув сокиру. Коли вони приволокли гілки на місце гулянки, Сашко поколов їх на акуратні дрібні полінця, щоб було зручніше розпалювати багаття.

Решта хлопців ще продовжували сновигати берегом, їх було значно менше, ніж Андрій собі уявляв. Так, кілька Мартиних однокласників, він з Сашком і Діма Вуєвич, який, здається, доводився їй якимось там доволі далеким родичем. Крім них, на свято приперлися дві Мартині подруги, Дімина сестра Марина і ще якась неймовірно худа, незнайома дівчина з великими блакитними очима і розпатланим волоссям, пофарбованим у дикий яскраво-зелений колір.

Поки хлопці збирали хмиз, а дівчата вовтузилися з бутербродами, Андрій нахабно байдикував, чекаючи, коли звільниться сокира. Однак Сашко, здавалося, з великою охотою справлявся із покладеною на його плечі місією, від якої залежало майбутнє сьогоднішніх шашликів. Знічев’я Андрій почав розглядати Марту, що намазувала масло на хліб. Сашко, схоже, таки не обманув, бо Андрій уже пару разів ловив на собі її зацікавлені погляди.

Вона була висока на зріст і мала хвилясте світле волосся, що гарними локонами спадало на плечі. Її темно-карі очі були схожі на сливки. Коли Марта усміхалась, на щічках з’являлись привабливі ямочки. Легкий спортивний костюм ніжного кремового кольору підкреслював її струнку фігуру. Андрій дивився на Марту і широко всміхався, мружачи очі чи то від сонця, чи то від задоволення.

З дровами й бутербродами нарешті було покінчено. Марта підійшла до спітнілих хлопців, що розкладали багаття. Сашко сидів на землі, скинувши сорочку. Андрій заздрісно зиркав на його могутні руки й широкі плечі і думав, а в кого ж це він такий худющий вдався?

Сашко чиркнув сірником — раз, другий, третій... Та в нього нічого не вийшло. Він спантеличено розвів руками і безпорадно витріщився на крихітну сірникову коробочку.

— Відсиріли, напевно, — сказав нарешті. — Цікаво, який дурень додумався кинути сірники під ящики з бухлом?

— Ну я додумався, — байдужим голосом відповів Діма, визираючи з-за його плеча. Між зубами у Діми стирчала цигарка.

— Кхе-кхе, — закашлявся Сашко і демонстративно замахав руками. — Що за дим такий смердючий? Блін, аж горло дере...

— А мені нормально! — знизав плечима Діма. — До речі, я б дав тобі запальничку, але її в мене вже позичив Олег.

— Як завжди! — фиркнув Сашко. — Ти б відійшов кудись краще... Куряга довбаний!

— Та будь-ласка, — Діма відступив на два кроки. Несподіваний порив вітру шпурнув димом прямісінько йому в очі, немов колючим піском. Діма вилаявся й зіщулився, намагаючись позбутися пекучого болю. Коли він нарешті розплющив очі — розпухлі й червоні, з куточка лівого збігла велика сльоза і засяяла, мов діамант. Діма недбало змахнув її рукою.

— Та ну, народ, так діла не буде, — роздратовано сказав Сашко, кидаючи на землю зіпсовані сірники. — Доведеться розпалювати старим народним способом. Де Марина? Нам тут очкарика треба!

Марина, гостроноса білявка у синьому сарафані, нарешті залишила бутерброди в спокої, невпевнено підійшла до гурту, скинула окуляри і простягнула Сашкові. Поки він сердито кректав над купкою хмизу, намагаючись підпалити розкидані зверху шматки старих газет, вона нетерпляче топталась на місці. Помітивши, що кілька осіб зацікавлено зиркнули в її бік, знічено пояснила, що без окулярів вона, як без рук.

— Бідолашна, — почув Андрій за спиною. Він обернувся — і побачив миловиду кругленьку дівчину, що теревенила зі скелетоподібною зеленою дивачкою. Як же її звали? Оленка? Чи то Оксана? Чорт... Забув...

Сашко нарешті розпалив багаття. З переможним вигуком зірвався на ноги і роззирнувся навколо. Його обличчя розтягнулось у широченній добрій посмішці.

Марта раптом залилась дзвінким сміхом і підійшла до Сашка, збираючись відібрати окуляри. Але Сашко, не змінюючи виразу обличчя, натягнув їх на перенісся і, примружившись, скоса зиркнув на її простягнені руки.

— Ги-ги! — дурнувато реготнув Сашко, все ще не прибираючи усмішку з обличчя. Він продовжував блазнювати, нагадуючи недолугого клоуна. Жартівник знайшовся, дідько б його вхопив! Ще й вигравав затято своїми м’язами, мовляв, дивіться, яке чудове у мене тіло! Дивіться, дивіться, бо в вас такого нема, я тут найкрутіший, ги-ги-ги! Налітайте, дівчатка, поки вільний! Ну-у-у! Чого ви чекаєте? Налітайте!

І дівчатка налетіли. Марта раптом кинулася вперед і спробувала зірвати окуляри, та той вхопив її за руки і заломив за спину.

— Ги-ги-ги! — реготнув Сашко, дивлячись, як вона намагається хвицнути його по коліні.

Андрій відчув непереборне бажання зацідити Сашкові в нахабно зашкірену пику. Сашко смикнув Марту за руку і зібрався поставити підніжку, та раптом наткнувся на розлючений погляд Андрія. З несподіванки він впустив дівчину на землю, а тоді, опам’ятавшись, перестав шкіритись і віддав окуляри. Марта, звісно, не сподівалась такого повороту подій і, добряче гепнувшись, почала хапати ротом повітря, наче збиралася щось сказати, та слова раптом вилетіли з її голови. Андрій подумав собі, що з ним теж іноді таке бувало. Зазвичай на уроках. Він завжди губився на уроках.

Марта нарешті спромоглася витиснути з себе тихеньке, несміливе «дякую» і, відвернувшись, підійшла до Марини, що досі продовжувала тупцювати біля купи хмизу.

— Кхм...ти той...вибач, — ледве чутно сказав йому Сашко, понуривши голову. Схоже, він таки почував себе винуватим. — Я захопився.

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки докірливо подивився на друга.