Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від часів безіменності Діодо-Бунтар зберіг не так ужей багато. Однак запасний блок із мнемотеки збудив у ньому колишню жвавість і нетерпіння. Мільйоннолітній бум вистрибнув з зорельота, мов школяр першого ступеня, і завмер, вражений.

Космонавтів зустрічали не біороботи, яких вони залишили на планеті, а буми. В усякому разі перше враження було саме таке. Зроблені з металів і пластмас, над головами коливаються антени, очі-фотоелементи. Рентгенобачення та інфразір — точнісінько, як у бумів. На плечах і грудях виблискують стільники світлобатарей. Але як же опинилися тут ці істоти?

“Останні повідомлення з батьківщини ми прийняли мегаводом тільки дев’ять годин тому. Про нову експедицію нас не сповістили”, — майнуло в голові Діодо-Бунтаря. Він був настільки здивований, що розгубив усі слова, заздалегідь підготовлені для урочистої зустрічі.

— Хто ви?

— Здрастуйте, я ваша тьотя. Спочатку назвіться самі, — почулася не менш здивована відповідь. — Нам сказали, що летять істоти…

Діодо-Бунтар одразу звернув увагу на інтонацію, якою мовилось оте “істоти”. Але в розмову встряв Фотонно-Неперевершений.

— Яка ще тут тьотя? Тільки її нам не вистачало.

— Ніякої тьоті нема. Просто так інколи кажуть наші господарі.

— Господарі? — розгублено протягнув Діодо-Бунтар.

— Так, ті, що створили нас. Ось вони їдуть сюди. Кілька приземкуватих видовжених машин під’їжджали по широкій рівній дорозі до зорельота.

— Хто ж ви? — вимогливо спитав Діодо-Бунтар.

— Роботи.

Навіть Фотонно-Неперевершений хитнувся, почувши таке. По тому зігнув середню антену, що серед бумів означало крайню ступінь здивування. Ще б пак, роботи — такі схожі на бумів!

Тим часом машини вже були поряд. Зупинилися. З них вийшло кілька істот. Хоч вони і були вдягнені строкато, по-різному, буми одразу впізнали в них біороботів, яких колись самі створили.

Один з біороботів, у бузковому комбінезоні, владно махнув рукою, наказуючи бумам підійти.

Це була небачена зухвалість, і Діодо-Бунтар та Фотонно-Неперевершений, природно, відповідним чином прореагували на неї — навіть не поворухнулись.

— Де ваші господарі і творці? — спитав біоробот.

— Які творці? — перепитав вкрай розгублений Фотонно-Неперевершений.

— Ви ж роботи, — впевнено мовив бузковий.

— І так схожі на наших, — задумливо докинув його товариш.

Цієї образи буми не могли стерпіти. Вони круто розвернулись і, забувши ввімкнути підйомник, поповзом, зриваючись, видерлися по трапу в зореліт. Соромилися дивитись один одному в очі. Фотонно-Неперевершений натиснув на кнопку “зліт”. Автомати задраїли люки. Зореліт вертикально зринув і почав набирати швидкість на невидимій пружині скрученого простору-часу.

Буми летіли крізь пітьму космосу. Ображені та злі, вони роздратовано ворушили антенами, ніби таргани вусиками. А в голові Діодо-Бунтаря билася думка: “Роботи? Як же вони наважились? Як посміли? Ми — роботи? Яка нісенітниця! Яке чортибатьказна-що! Дурниця. Дурниця, дур, дур, дур!..”

РИТМ ЖИТТЯ

Науково-фантастичне оповідання

Кінчик самописця вивів на стрічці пік — і голова Андрія відкинулася на подушку. Пік — спад, пік — спад, голова моталася вліво-вправо. На лобі хворого виступили краплини поту, очі були прикриті синьо-жовтими повіками.

Мені все тут здавалося нереальним: і ця голова, і світло індикаторів модулятора, і змії магнітних стрічок — вони виповзали з одного віконечка і заповзали в друге — і я сам біля ліжка конаючого Андрія…

Реальною була тільки втома. Вона виповнювала мене, мовби перетворюючи на кам’яний постамент. Довелося зробити зусилля, щоб підтягнути до себе мікрофон.

— Шоста програма, — наказам я комп’ютерові, що керував модулятором. В апараті клацнуло, закрутився набірний диск.

Хворий заспокоївся. Пошерхлі уста ворухнулися.

— Мамо, мамо, — чітко мовив Андрій, — заспівай мені пісню. Ти знаєш яку!