Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ох, цей безневинний Михайло Семенович, — із спересердя вигукнув лікар. — А я вважав, що ти цілком зцілився від його ідей, коли починав роботу над М-стимулятором.

Він не забув про пам’ятну лекцію, яку прочитав нам літній чоловік у поношеному костюмі, схожому на арештантську робу. Михайла Семеновича жаліли викладачі, студенти, а особливо прибиральниці. Було чимало свах, які хотіли йому допомогти, але він, вибачаючись, завжди відмовлявся від їхніх послуг.

Усі вбачали в ньому нещасного, безневинного і непристосованого до життя чоловіка, і тільки з роками я зрозумів, що він був зовсім не такий.

На другий день до мене прийшла колишня дружина. Вона влетіла в неприбрану кімнату, тримаючи перед собою, як щит, книгу в чорній оправі.

— Повертаю тобі Хемінгуея, — мовила вона, перш ніж привітатися. — Здоров, старий. По-моєму, у тебе непоганий вигляд.

Я зрозумів, що вона мала розмову з лікарем.

— Ну, як ти живеш?

її очі були лагідні, всміхнені. Та ось я глянув на її губи. Вона намагалася вдавати з себе безтурботну, але обманювати по-справжньому так і не навчилась: не вистачало уяви й хитрощів. Її зраджували губи — те, як вона їх підбирала чи згинала, як з’являлися чи зникали на них шоршки.

Я побачив те, що й сподівався побачити, і бадьоро відповів:

— Живу непогано. Розплановано. Багато відпочиваю. Її губи недовірливо вигнулись. Вона хотіла заперечити: “А лікар казав…” Та натомість мовила:

— Добре, якби так насправді. Адяїє ж я тебе зна… Затнулася. Зрозуміла недоречність сказаного. Чого хвилюватися за людину, від якої пішла до іншого?

Губи насторожено завмерли, потім сіпнулись, і я зрозумів, що вона хоче і не наважується рятувати мене так, як їй радив наш спільний друг лікар. Довелося допомогти.

— Роботи, звичайно, вистачає.

— От-от, — зраділа вона. — Ти ніколи не знав міри. Ніколи.

— Але я намагався…

Губи надулись. Я здогадувався, що буде далі.

— Питаю тебе не заради простої цікавості.

— Знаю.

— Знову смієшся?

— Ні, серйозно.

— Пам’ятаю твою серйозність. Ти завжди вважав мене дурною гускою, домашньою господаркою — не більше.

Розмова набирала небезпечного характеру. Вихід один — нагадати їй мету приходу.

— Я б охоче відпочив од роботи, але ти ж знаєш, як важливо перевірити мою гіпотезу про пусковий механізм натхнення.

— Це не твоя думка. Це думки того старого. Чи треба витрачати стільки сил, щоб їх перевірити?

— Він тільки висловив думку про потребу пошуків. А гіпотеза — моя.

— Ти сам розповідав, що почув про це на його лекції.

— Він говорив узагалі про секрет натхнення.

— От бачиш!

— Але ж гіпотеза народилася в мене.

— Ти мені розповідав про це інакше.