— Не був?!
— Я навіть не знаю, що це таке, Наїс… дівчино, що з тобою?
— Не був… — прошепотіла вона. — Коли б був, то напевно знав би…
Я хотів підійти до неї. Вона закрилась руками, ніби захищаючись.
— Не підходь. Ні! Ні! Благаю тебе! — Вона відступала до стіни.
— Адже ж ти сама казала, що цей брит… Я вже сідаю. Та я ж сиджу, бачиш, заспокойся. Що це за історія з цією бетри… як її там?
— Я не знаю докладно. Але… кожного бетризують. Одразу ж після народження.
— Що це таке?
— Здається, щось вводять у кров.
— Усім?
— Так. Бо, власне… брит… не діє без цього. Не вставай!
— Дитино, не будь смішною. — Я загасив сигарету.
— Я ж не дикий звір… Не гнівайся, але… мені здається, що всі ви трохи з глузду з’їхали. Цей брит… Це ж все одно, що накласти всім наручники — а раптом хтось виявиться бандитом. Можна, нарешті… мати й трохи довір’я.
— Ти теж добрий, — вона ніби трохи заспокоїлась, проте все ще стояла. — То чому ж ти щойно так обурювався, що я запрошую до себе чужих!
— То інша річ.
— Не думаю. Ти справді не був бетризований?
— Не був.
— А може, тепер? Коли повернувся?
— Не знаю. Мені робили різні там щеплення. Яке це має значення?
— Має. Так робили-таки? Це добре! — Вона сіла.
— Маю до тебе прохання, — я говорив спокійно, як тільки міг. — Ти мусиш мені це пояснити…
— Що?
— Твій страх. Боялася, що я на тебе кинуся чи що? Адже це безглуздя!
— Ні. Я все розуміла, але це було, ну… такий шок. Я ніколи не бачила людини, яка не була б…
— Але ж цього не можна пізнати?
— Можна. Ще й як можна!
— Як?
Вона мовчала.
— Наїс…
— Як…