— Що?
— Я боюся…
— Сказати?
— Так.
— Та чому ж?
— Ти зрозумів би, коли б я тобі сказала. Бо, бачиш, бетризація робиться не з допомогою бриту. З бритом це лише так, побічне… йдеться про дещо інше…
Вона була бліда. Губи у неї тремтіли. «Що за світ, — думав я, — що це за світ?»
— Не можу. Я дуже-дуже боюся.
— Мене?!
— Так.
— Присягаюсь тобі, що…
— Ні, ні… я тобі вірю, тільки… ні. Ти не можеш цього зрозуміти.
— Не скажеш мені?
Мабуть, у моєму голосі було щось таке, що її переконало. її обличчя стало суворим. Я бачив по очах, якого величезного зусилля це їй коштувало.
— Це… для того… щоб не можна було… вбивати.
— Не може бути! Людину?!
— Нікого…
— Тварин теж?
— Теж. Нікого…
Вона сплітала й розплітала пальці, не зводячи з мене погляду, ніби тими останніми своїми словами спустила мене з невидимого ланцюга, ніби вклала мені в руки ніж, яким я можу її вразити.
— Наїс, — сказав я зовсім тихо. — Наїс, не бійся. Справді… нема кого боятися.
Вона силувано посміхнулася.
— Послухай-но…
— Ну?
— Коли я це сказала…
— Ну?
— Ти нічого не відчув?
— А що я мав би відчути?
— Уяви собі, що ти робиш те, про що я тобі сказала…
— Що я вбиваю? Це я собі маю уявити?