Сигом встиг ухопити думку, що майнула в голові поліцейського: “Назвав, правда, після того, як вони повибивали шибки і потрощили меблі”. А вголос страж порядку мовив:
— Він добряче стусонув Куршмітса. Той, звісно, розізлився і…
— Нас не цікавлять деталі, — нагадав прокурор.
— А в цей час його дружина подряпала обличчя іншому хлопцеві…
— Ви впізнаєте потерпілого? — запитав прокурор.
— Так, третій ліворуч, — не вагаючись, відповів поліцейський і вказав на звинуваченого, який був більше схожий на горилу, ніж на людину.
Присяжні зареготали. Один з них навіть підморгнув звинуваченому-“потерпілому”, признавши в ньому “свого хлопця”.
“З ними піде як по маслу”, — подумав сигом і зосередив свою увагу на “філософові”.
“Це беззаконня, — думав той. — Бидло глумиться над людиною, над елементарними нормами…”
“А хіба закони — не мертві слова на мертвому папері? — подумки запитав його сигом. — А час диктує свої вимоги. Він учить нас поважати інтереси більшості. Хто винен, що закони не встигають за часом?”
“І все-таки мене вчили шанувати закони. А ці головорізи порушили їх. За всіма статтями вони винні”, — не відступав “філософ”.
“А чи можеш ти це довести? Ти один, а їх багато. За ними — все місто, вся країна. Тобі доведеться нелегко. Постраждаєш ні за цапову душу”.
“Не можна ж їм дозволити безкарно глумитися над невинними”.
“Невинних не існує!”
“Це підло — тремтіти за свою шкуру, дбати тільки про неї”.
“Підло — пусте слово. Воно нічого не означає. А ти певен, що той, кого захищаєш, зробив би так само, коли б опинився на твоєму місці?.. Тож-бо!”
Сигом відчув, що твердість “філософа” похитнулася. Заглянувши в його пам’ять, вдарив по найболючіших місцях: “Пам’ятаєш, коли тебе звільнили з роботи, чи хоч один заступився, підтримав? А коли з тобою щось трапиться, хто допоможе твоїй дружині і маленькій дочці Еммі?”
Сигом побачив, що “філософ” похнюпився, втягнув голову в плечі. Він думав: “Що я можу сам? І хто дав мені право ставити під удар доньку?”
— Все гаразд. Їх виправдали, — бадьоро доповів сигом. — Судді прийняли розумне рішення.
— А легко було добитися цього?
— Так. Адже істина лежала на поверхні. Думаю, вони помітили б її навіть без мого втручання. Дивує тільки одне — як її не розуміли ті, хто укладав закони?
Ідучи вулицею, сигом почув крики, брязкіт скла, лемент. Кілька перехожих, які завжди біжать на гамір, щурами прошмигнули в протилежному напрямку.
“Що там діється?” — зацікавився сигом.
Він побачив давніх знайомих — Куршмітса і його головорізів. Вони займалися звичним ділом — громили чийсь будинок. Ось один з молодчиків з’явився у дверях, тягнучи жінку за волосся, другий жбурляв через вікно у багаття книжки.
“Нерозумно, — подумав сигом з осудом. — Дуже нерозумно знищувати книжки. Адже в них багато інформації”.
— Алло, старий! — вигукнув сигом, зупиняючись поряд з Куршмітсом, який командував своїми молодцями. — Знову іноземці?
Куршмітс окинув могутню фігуру сигома допитливим поглядом. Подумав: “Певно, поліція”, — і з шанобою:
— Ні, не іноземці, але нічим не кращі від них. Вони з тих, що марять різними свободами.
Головорізи, зачувши слова свого ватажка, голосно зареготали.
— Ге-ге! — вишкірив зуби один. — Татусь Куршмітс скаже, як зав’яже.